П’єсу Віктора Мережка поставили: режисер — Юрій Кочевенко (він же музично оформив виставу та здійснив постановку бою), художник — Олег Татаринов, хореографія — Анжели Борисової.
Кожен у житті розважається, як любить і як уміє. Проблема лиш у тім, що ігри бувають необразливі або жорстокі. П’єса знаменитого драматурга й кінорежисера Віктора Мережка розповідає про інакших, і його позиція цілком зрозуміла. Чого не скажеш про режисера Ю. Кочевенка. Його нову виставу неможливо окреслити за жанром, оскільки постановник протягом усієї дії вагається між фарсом і ліричною мелодрамою, ніби по ходу вирішує: куди все це випливе? Хоча фінал п’єси Мережка не просто трагічний, а страшний. За одну ніч докорінно міняється життя всіх п’ятьох героїв. Але глядачам, котрі прийшли до ТЮГу, дуже складно орієнтуватися — сміятися чи філософствувати, зрозуміти, хто з героїв хороший, а хто поганий...
На сцені відсутня атмосфера згустку енергетики всіх учасників «ігрищ». Здавалося б, у повітрі мають літати іскри, адже «нічні ігри» — це історія про зраду та жорстокість. У героїв усередині все кипить, приходить мить прийняття життєво важливих рішень, а не просто — налили й випили...
Ансамблю у виставі немає. Кожний актор просто промовляє свій текст. Тому сюжет розвивається у розмовному жанрі, з нудними мізансценами й у статичних декораціях (стандартна кімната у стандартній квартирі). Єдиний активний атрибут — барний столик на коліщатках із пляшками та келихами, що його персонажі всю виставу перетягують сценою з одного кута в інший...
У головної героїні Ольги (Марина Андрощук) не позначена вихідна подія і, як результат, фальшивий внутрішній стан. Вона хоче викрити свою матір, яка зраджує чоловіка — батька Ольги. Розроблено жорстокий план, призначено виконавців. Герой Олександра Вілкова (Сашуня) — немолодий ловелас, трубач із ресторану, все життя проплигавши, як бабка, раптом за одну ніч втрачає свій удаваний лиск і — перед нами з’являється несподівано ніжна, добродушна, самотня людина. Цей злам в Олександра Вілкова відбувається органічно, й ці миті можна назвати акторським успіхом. Провідний дует — Ольга й Саша —мають бути «огорнуті» розчаруванням, закручувати конфлікт і інтригу не лише словами, але й активною дією, але цього, на жаль, не відбувається (актори грають побутову схему: знайомство-флірт). У виставі немає головного — щемкого балансування між анекдотом і катастрофою. Тому незрозумілі для глядачів герої Силіна (Анатолій Сомик) і Єзепова (Віктор Степаненко) — їхні характери не розкрито. А саме в цих образах є що грати: один — кат, а інший — жертва. Вони не просто ділять жінку — Ганну (Інна Мірошниченко), тут стикаються два зовсім протилежні способи життя, понять честі й сумління. І з кожною хвилиною дії наростає безнадійність, відчуття наближення краху, доленосних переворотів. Посилання добра йде лише від Саші (О. Вілков). Він чужий у цьому таборі, випадковий гравець, якому належить дати раду в страшній ситуації...
Драматургія Мережка вже давно себе зарекомендувала з найкращого боку: в п’єсі все логічно вибудуване, кожна лінія підводиться, перетинається і — виправдовується. Тоді й досягається розстановка вірних емоційних точок, які відчує глядач, а ось у виставі ТЮГу, на жаль, цього немає, а шкода...