Нову постановку вердієвського «Балу-маскараду» здійснила міжнародна творча команда: італійський режисер Італо Нунціата (це його третя робота на київській сцені після «Манон Леско» і «Макбет»), диригент Володимир Кожухар, художник Марія Левитська, хормейстер Лев Венедиктов. У головних партіях виступили солісти — Дмитро Попов (Рікардо), Володимир Опенько (Ренато), Тетяна Анісімова (Амелія), Алла Позняк (Ульріка), Лілія Гревцова (Оскар), Андрій Гонюков (Самюель), Василь Пудченко (Том), хор та оркестр театру.
«Бал-маскарад» стоїть окремо у творчості Джузеппе Верді. Це єдиний із творів композитора, в якому відчувається вплив на маестро французької опери. Насичена партитура, в якій переплелися трагічні теми, пов’язані з убивством, ревнощами, змовою та містикою, впливом потойбічних сил; а також веселі мелодії; чуттєвість і похмурість, легковажність і драматизм — усе сплетено у психологічну дію.
«День» у № 98 уже писав про історію написання опери, її непросту сценічну долю й довгу київську історію цього вердієвського твору (перша постановка «Балу-маскараду» відбулася 1870 року, невдовзі після її світової прем’єри в Римі, потім виставу привозили гастролери — італійська трупа, а 1955 року «Бал» поставили легендарні диригент Веніамін Тольба і режисер Леонід Варпаховський, і майже два десятиріччя ця опера прикрашала репертуар Київського театру).
Нині шедевр Верді «прочитали» по-новому. Слід зазначити, що постановники досить бережно поставилися до класики. У центрі сюжету опери політична змова і любовний трикутник: граф Рікардо, його секретар Ренато і його дружина Амелія. Дія відбувається в Америці (в першому варіанті лібрето на балу вбивали монарха Швеції, але з цензурних причин Верді довелося переробляти сюжет і головним героєм став не король, а граф). Фатальне передчуття передається не лише в музиці, але й у декораціях — розколених і викривлених, що нависають і давлять, готових руйнуватися, немов кості доміно... І хоча постановка вийшла помпезною і статичною, але завдяки приголомшуючій, дуже образній і колоритній музиці Верді, публіка, затамувавши подих, вслухалася в кожну ноту.
Практично після виконання кожної арії, дуету й ансамблю глядачі аплодували, а оркестрантам доводилося робити паузи в дії. Зі складними вокальними партіями добре впоралися Тетяна Анісімова, Дмитро Попов, Володимир Опенько, Алла Позняк і Лілія Гревцова (остання виявила і свій чудовий акторський дар у ролі ад’ютанта Оскара).
Загалом вистава вийшла добротною, адекватною монументальній вердієвській партитурі, але без особливих знахідок. Нібито все в «Балі» добре, але чогось не вистачає... Мабуть, тієї дрібнички, що змушує нас, глядачів, ходити до театру за тими митями, коли у вас перехоплює подих від захвату, коли ви забуваєте, що на сцені гра, коли слухаючи божественну музику і спів, ви раптом відчуваєте, що серце починає битися сильніше, а вас переповнюють емоції: побачене захоплює або, навпаки, занурює в жах. Новий київський «Бал-маскарад» не ріже слуху і не дратує очей. За таку виставу несоромно. Її можна повезти на гастролі (власне, з цим прицілом і здійснювалася постановка — спільний проект Національної опери й Італійського інституту культури в Україні). Загалом прем’єра відбулася, а ось чи надовго вистава «пропишеться» в репертуарі — покаже час, адже саме він — найбільш об’єктивний критик.
