Нашій молоді часто не вистачає яскравих прикладів життя людей, що готові були відстоювати (за будь-яку ціну, жертвуючи здоров’ям, кар’єрою, свободою, зрештою, самим життям) найдорожчі для них цінності свободи, людської гідності, національного визволення, правди як альтернативи смертельній, задушливій брехні. Оці саме люди й були, власне, «успішними» та «амбітними» в істинному сенсі цих слів. Так жили Шевченко, Франко, Леся Українка, в радянські часи — Василь Стус, Анатолій Марченко, Олекса Тихий, Євген Грицяк... Так жив Петро Григоренко...
Він назавжди залишив нас рівно три десятки років тому. Помер в Нью-Йорку, спочиває на українському цвинтарі у Саут-Блунд-Бруці (штат Нью-Джерсі). Життя цієї людини було довгим (майже 80 років), вражаюче драматичним, неймовірно духовно наснаженим. В пошуках Правди він був абсолютно безкомпромісним, не мирився з фальшю та облудою, хай навіть «благопристойною», «помірною» — йшов до кінця, свідомо приймаючи на себе нещадні удари долі. Переконаний комсомолець й учасник «побудови соціалізму» в юні роки (брав участь у колективізації, про що з граничною відвертістю розповів у головному своєму творі — сповідальній автобіографії «У підпіллі можна зустріти тільки щурів», потім — кадровий військовий, учасник Другої світової війни (командував дивізією), у 1945—1961 рр. — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва), генерал-майор Радянської армії. Доволі успішна кар’єра, хіба не так?
Аж раптом — різкий злам (як видно з автобіографії, не такий вже й різкий: обурення проти державної брехні й свавілля зріло не один рік). Виступ на партконференції в Москві (вересень 1961 р.) проти культівської, сталінської, по суті системи в КПРС; звільнення з роботи; створення 1963 р. нелегальної «Спілки за відродження ленінізму» (такими були його переконання саме на той час — але Григоренко інтенсивно працював над собою, невпинно «переростаючи» себе вчорашнього); за два роки — перший арешт; примусове психіатричне лікування. Невдовзі випущений на волю; став іще значно безкомпроміснішим борцем з репресивним режимом (а його ж попередили: «Знову візьметесь за старе — покараймо значно жорстокіше»); зробив надбанням світової громадськості криваву сталінську депортацію кримськотатарського народу та його подальшу трагічну долю; за це був підданий варварському 5-річному ув’язненню у спец психлікарні; безстрашно підносив голос на захист народів, конкретних людей, організацій, що потрапляли в лабети репресивного механізму КГБ. Став, поряд з академіком Сахаровим, одним із загальновизнаних у світі лідерів дисидентського руху в СРСР. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню Української Гельсінської групи (1976 р.). Завжди пам’ятав, що він — українець, родом з села Борисівка Запорізької області.
Після примусового «висилання» з СРСР (ніби на «лікування», 1977 р.) оселився в США. Створив знамениту автобіографію «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» (сенс назви: Григоренко завжди виступав за публічну, відкриту правозахисну боротьбу й сам чинив так). Можна рекомендувати кращі уривки з цих спогадів (приміром, про те, чого вартував 54-річному успішному генералу розрив з радянською системою) до вивчення в українських школах. Бо це — справді вражає. Важливо відзначити, що класичні зразки публіцистики Григоренка 70—80-х років («Приховування історичної правди», «Наші будні», «До питання державної незалежності і взаємин між народами СРСР») увійшли до серії «Бронебійна публіцистика», Бібліотека газети «День» і користується стабільним попитом читачів.
Його життя — жорстока, нещадна відповідь на запитання «Чи легко боротись за правду?». І все ж таки воно було щасливим. Петро Григорович Григоренко сам писав про це.
