Військовий парад 24 серпня 2018 року на честь Дня Незалежності України може викликати до себе різне ставлення (так, автор цих рядків далекий від бездумного, ультрапатріотичного захвату в оцінці цього державного заходу — забагато тут складних проблем і запитань без переконливих відповідей). Проте, безперечно, це — подія значуща для суспільства. І, можливо, передусім привернув до себе увагу ось який факт: вітання «Слава Україні! — Героям Слава!» — вперше набуло офіційного статусу в наших Збройних силах. Вперше за всю історію України. Це справді важливо.
Ми не будемо зараз розглядати реакцію вітчизняних політиків, експертів і блогерів, які розлого прокоментували те, що сталося (більшість підтримала відповідну ініціативу Президента). Нас зараз більше цікавлять оцінки деяких західних фахівців, які, відверто кажучи, висвітлюючи цю подію, на превеликий жаль, вдалися до тенденційних спрощень історичного контексту, маніпуляцій фактами, а то й прямих, вибачте на слові, пересмикувань (ще раз наголосимо: йдеться далеко не про всіх західноєвропейських коментаторів, проте це теж для нас — застереження від наївності; не все те є об’єктивним і доброзичливим щодо України, що є західним).
Про що, власне, мова? Є такі шведські, німецькі, австрійські, французькі історики й політологи, котрі, переповідаючи основні події військового параду в Києві, беруть на себе сміливість стверджувати, нібито військове (а воно давно стало також і політичним, а тепер, цілком імовірно, почне перетворюватись на загальнодержавне, хай не в усіх регіонах України) вітання: «Слава Україні! — Героям слава!» — є, мовляв, щонайменше, «скомпрометованим» та «сумнівним», бо «аналогічні вітання використовували й інші націоналістичні, а також фашистські мілітаризовані рухи в Європі в 1930— 1940-х роках минулого століття, як-от хорватські усташі, в яких був клич: «За дом суремні!» («За Батьківщину готові!») або ж словацькі глінківці з гаслом: «На страх». Всі ці військові вітання типологічно схожі з нашим «Слава Україні!» — як стверджує шведський професор Пер Андерс Рудлінг, супроводжувалися нацистськими «зігами».
Це, щонайменше, історично-політичні спекуляції (привіт Марії Захаровій, «мадам Геббельс» із МЗС Росії, яка просто назвала наше вітання «фашистським», але без зайвих слів — забагато честі для цієї персони...). Річ тут у тому, що гасло «Слава Україні» (найважливіше, що воно завжди лунало не на чужій, а на нашій українській землі, в часи захисту Вітчизни від агресії!) народилося не в переддень Другої світової війни, а значно раніше, в 1918—1919 рр., у перебігу Української революції, в добу Гетьманату Павла Скоропадського та Української Народної республіки (це якраз той випадок, коли не варто протиставляти ці наші державні інституції, а говорити про спадкоємність).
Про що згадують сучасники? Генерал Всеволод Петрів писав, що за правління Гетьмана сердюки, завершивши вправно марширувати, голосно вигукували: «Слава Україні! Гетьманові Слава!» У наказі генерала армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квітня 1920 року читаємо таке: «Всім частям армії на похвалу, а то за подяку за службу Україні відповідати: «Слава Україні!». Юрій Горлис-Горський згадував, що в антибільшовицьких повстанців-холодноярців було заведено замість «Здоров» вітатися: «Слава Україні!» — а відповідати: «Україні слава!» або ж «Навіки слава». Сучасного ж вигляду вітання набуло зі створенням 1925 року Легії українських націоналістів, коли було запропоновано вітати один одного так: «Слава Україні — Козакам слава!» (було й таке: «Вождеві слава!»), але остаточно ухвалили відповідь: «Героям слава!».
Що тут «фашистського» (до речі, цьогоріч можемо відзначати 100-річчя вітання)? Схожість із «зігуванням» — свідома фальсифікація! Інша річ, що славити Україну можна й потрібно не гучними промовами (дуже часто брехливими), а реальними справами. Негаласливими й щирими. Але військовий парад — то виняток.
