ІСТОРІЯ ПЕРША: НІ СТИПЕНДІЇ, НІ ГУРТОЖИТКУ, НІ ПІЛЬГ
Галина Гайоха разом з двома дітьми переїхали на Вінниччину ще у 2014 році. Залишатися у рідному Краснодоні стало небезпечно: за свої проукраїнські погляди вони разом із матір’ю потрапили у «чорні списки» окупантів. Брат пішов воювати за наших, в «Айдар». А чоловік, не схваливши «бандерівських» настоїв, залишився підтримувати «русский мир» із бойовиками... Так війна розділила не лише життя на «до» і «після», а й сім’ю. Уже після переїзду Галина з чоловіком розлучилися. Він залишився у їхній квартирі, а вона з дітьми досі не має власного даху над головою і уже майже шість років винаймає житло. А з минулого року — ще й оплачує навчання сина в університету, бо, як виявилося, статус переселенця ніяких пільг при вступі не передбачає.
«Через те, що у 2014 році ми вибрали Україну, мій син вступав до Донецького національного університету імені Василя Стуса на загальних умовах. Абсурдна ситуація: діти з окупованих територій, обираючи український виш, мають гарантовані бюджетні місця. А ті, які переїхали на мирну Україну раніше, втратили таку можливість і змушені платити за навчання, не маючи ні стипендій, ні гуртожитків, ні пільг. Чи образливо? Безумовно!» — визнає жінка. За навчання сина минулого навчального року вона заплатила 20 тисяч гривень. З наступного — університет планує підвищити плату за навчання. На всі її звернення до керівництва вишу — відповідь одна: якби переїхали пізніше, коли почав працювати центр «Донбас-Україна», то син мав би хоча б бюджетне місце. А через те, що втекли від окупантів у 2014-му, коли ще не було цього Центру, пільг не може бути.
«Дивна логіка в держави!.. Ми з мамою під час окупації роздавали агітаційні листівки за Україну, брат відвоював у «Айдарі», має статус учасника бойових дій. Усе своє життя я працюю заради розвитку своєї країни, люблю її безумовною любов’ю, але де правда? — ставить, на жаль, риторичне запитання Галина. — Важко дивитися, як твоя дитина змушена прокидатися о 5 ранку, щоб о 6-ій виїхати на навчання до Вінниці, бо мешкаємо всусідньому районі. Лише на дорогу Богдан щодня витрачає до 4 годин. А ще пари, підготовка. Коли навчання перейшло у дистанційний формат, стало ще складніше — ані ноутбуку, ані якісного Інтернету. Змушені були купувати комп’ютер. Син справився. Гарно склав сесію, перейшов на другий курс. Але про який рівний доступ до навчання може йти мова, якщо держава досі розділяє дітей на категорії і одним дає більше, а іншим менше, не пояснюючи, чому так відбувається».
ІСТОРІЯ ДРУГА: ДВА ДИПЛОМИ ВІД РІЗНИХ ДОННУ
У 2014 році Шахтарськ, який опинився між російсько-українським кордоном та Донецьком, особливо не чинив опору. Це місто не мало бурхливих мітингів за Україну чи «русский мир». Навіть коли бойовики почали захоплювати адміністративні приміщення і шахти, місцеві шахтарі просто випровадили їх із шахт. Неспокійно в місті стало у серпні 2014 року, коли українські нацгвардійці намагалися зачистити його від бойовиків, та на підмогу прийшла російська армія, і наші відступили. Так Шахтарськ опинився на окупованій території. Через бойові дії навчання у школах розпочали у жовтні. У напівпорожньому класі серед тогочасних одинадцятикласників сидів і Ваня Білєтін (прізвище змінене на прохання героя). Він не мав фінансових можливостей, щоб залишити окуповане місто. Батьки на той момент уже розлучилися, хлопець залишився із батьком. Жили на його пенсію з інвалідності.
«Тоді я вірив, що це не надовго — до кінця 11 класу все мине: я відмінно закінчу школу і вступлю у ДонНУ на міжнародні відносини... Перше розчарування настало, коли на випуску замість української золотої медалі я отримав ДНРівську. А потім замість українського Донецького національного університету довелося вступати в окупований ДонНУ. Фінансової можливості виїхати чи щось змінити у мене просто не було», — визнає Іван.
На 3 курсі він дізнався, що через центр «Донбас — Україна» існує можливість навчатися на бюджеті на мирній території. Тоді хлопець прийняв для себе рішення: отримати бакалавра в ДонНУ, що в Донецьку, і вступити в ДонНУ, що у Вінниці. І почати все з нуля.
«Тепер ступінь магістра я отримаю під 30 років, — продовжує Іван. — Так, я втратив час, але це колосальний життєвий досвід. Мені важливо було зрозуміти, у чому різниця між Донецьким університетом там і Донецьким університетом тут. І по-друге, здійснити мрію — отримати диплом справжнього ДонНУ.
— І як враження після 4 років навчання там і 1 року тут? — запитую, не втримуючись.
— Традиції збереглися. У плані навчального процесу. Там — більш застаріла програма — ближче до «совка», а тут — прогресивніший і сучасніший підхід. Хоча вся бібліотека залишилася у Донецьку, ДонНУ-переселець має доступ до оцифрованих джерел, користуватися онлайн зручніше. Перебувати в ОРДЛО більше не міг. Ні, не подумайте, люди в Донецьку живуть нормально. Але все, що там відбувалося, мені мерзенно. Зараз я навчаюся і працюю, сам себе утримую. Роблю, що хочу, — а це багато значить.
Я люблю Донецьк. Це мій рідний край. Він настільки красивий, що словами не передати. Коли проходиш по парку Щербакова, ти бачиш розкішне європейське місто, але водночас розумієш, що це столиця псевдореспубліки — без майбутнього. У Донецьку досі багато прозомбованих людей. Я згадую 2014 рік, коли все це починалося, тоді мало не всі підтримували ідею відділитися, мовляв, «досить годувати Україну». Зараз люди трохи протверезіли, але у тому плані, що поміняли шило на мило. Жити стало гірше — шахти зачинили, заводи не працюють, зарплати не платять. Та якщо раніше позиція була: «Ми хочемо бути з Росією», то зараз «Як є — так і є», «Погано, але куди подінешся». Тобто бажання повернутися у склад України жевріє в небагатьох. Про дітей в умовах окупації — взагалі окрема тема. Вони вже 6 років у суцільній пропаганді, живуть у міфах. Ще мої одногрупники, починаючи з 3 курсу почали переїздити до Росії, кількість тих, хто обирає українські виші для навчання чи Україну для життя — невелика.
ОДНА БІДА: ЧОМУ КІЛЬКІСТЬ ВСТУПНИКІВ ІЗ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ЩОРОКУ МЕНШАЄ
Заява президента України Володимира Зеленського щодо вступу дітей з тимчасово окупованих територій без ЗНО викликала жваві дискусії у суспільстві. Хоча насправді абітурієнти з ТОТ вступають за спрощеною системою вже не перший рік. Донедавна діти з ОРДЛО мали два варіанти вступу до українських університетів. Перший — скласти ЗНО і потрапити до будь-якого вишу. Другий — звернутися до центру «Донбас-Україна», пройти екстернат, отримати диплом про завершену українську освіту та скласти іспити з історії України й української мови. Після цього вони мали змогу вступити тільки в ті виші, які були прописані за програмою співпраці із центрами «Донбас-Україна».
Зараз, за ініціативою президента, внесені зміни до закону «Про вищу освіту», які дозволять дітям з ТОТ вступати до закладів вищої освіти без складання зовнішнього незалежного оцінювання і мати можливість вступити до мало всіх вишів України, а не за обмеженим окремим списком, як це відбувається зараз. Відтак, справжня проблема не у тому, які зміни будуть запропоновані, прописати їх легко, але як їх мають реалізувати університети — це питання. Зокрема, враховуючи те, що вступна кампанія на носі. Що буде з атестатами, екзаменами, що робити з тими спеціальностями, для яких був прохідний бал із ЗНО вище за стандартний, — не зрозуміло по сьогодні. Правових колізій задосить, відзначає відповідальний секретар приймальної комісії Донецького національного університету ім. Василя Стуса Юля ОКУНЬОВСЬКА. Вона підтримує ідею реінтеграції дітей з ОРДЛО, але водночас визнає, що кількість тих, кого вдається «витягнути» з окупації, із року в рік стає меншою. Скільки їх буде цього року — невідомо, бо через карантин із ОРДЛО нікого не випускають.
«Донецький національний університет почав приймати дітей з окупованих територій з 2015 року. Але щороку кількість абітурієнтів з ОРДЛО меншає. На сьогодні маємо п’ять попередніх заяв-дзвінків, але з позаминулої п’ятниці звідти не можуть виїхати через зачинені кордони та карантинні обмеження, — розповідає Юля. — Якщо говорити про вступників на перший курс, то вони заздалегідь перш ніж приїхати, телефонують і повідомляють дату приїзду, ми для них маємо підготувати умови, комісію, аби у максимально короткий термін вони все здали. Є такі, які самі винаймають житло і не запитують, де б їм зупинитися. В цьому році однією з вимог правил прийому є те, що ми повинні надавати їм гуртожитки на момент вступу. Але роз’яснення, як це має відбуватися, на жаль, немає.
Інші правові колізії проявляються в тому, що для таких дітей держава нібито виділяє бюджетні місця. Якщо у них високі бали, то вони проходять на навчання автоматично за рейтингом, але якщо ж бали нижчі, то вони вступають на контракт, а потім ми у держави просимо для них бюджетні місця. Торік ми зіткнулися з тим, що ми декілька разів надсилали листи щодо бюджетних місць, які діти повинні були отримати за законом. Відтак, їм довелося заплатити за перший семестр, перш ніж перевестися на безкоштовне навчання.
Несправедливою є ситуація і щодо дітей-переселенців. Вони мають статус, але під програму «Донбас — Україна» не потрапляють. Тобто вступають на загальних умовах з усіма. Окремі мають соціальну стипендію у розмірі 1000-1300 грн. Тому виходить так, що студент-переселенець змушений платить за навчання нарівні з усіма і знімати житло. Єдине — вони підлягають першочерговому поселенню, у нас є договори із гуртожитками (державними та приватними), але пільг на оплату за поселення немає. Такі несприятливі побутові умови, відверто кажучи, витримують не всі. Є випадки, коли діти залишають навчання і повертаються на окуповану територію. Водночас бувають випадки, коли до нас звертаються студенти, які провчились там 2 курси і хочуть перевестися на мирну територію, але ми не визнаємо ті документи. Тому їм потрібно з нуля вступати і вони втрачають не 2 роки, а 3, адже вони не здавали ЗНО.
У силу цих обставин ми реально втрачаємо велику частину свідомої молоді, яка чи через свої фінансові можливості, чи правові колізії (або батьків) не можуть поїхати з тієї території. «Сарафанне» радіо ніхто не скасовував. Подекуди «за порєбрик» доходить викривлена інформація. А як нові законодавчі зміни вплинуть на бажання дітей з окупованих територій навчатися на мирній території — питання залишається відкритим...».
Як ремарка. Описані життєві історії, правові колізії в законодавчих механізмах і університет, який сам по суті переселенець, але продовжує «витягувати» абітурієнтів з окупації — все це мало б змусити міністерство освіти подивитися на ситуацію з реінтеграцією дітей з ОРДЛО під іншим кутом. Вийти з кабінету і поспілкуватися із тими, хто попри перешкоди обрав Україну. Інакше число таких відчайдух у недалекому майбутньому буде зведене до нуля.
P.S.
На п’ятничному засіданні Верховна Рада ухвалила законопроєкт щодо особливостей вступу до закладів вищої освіти осіб з тимчасово окупованих територій Криму та Донецької і Луганської областей. «За» документ в цілому проголосували 310 народних депутатів. Попри те, що закон усього дозволяє обирати вступникам будь-який виш, а не з обмеженого списку, у суспільстві не вщухають гарячі дискусії — чи варто дозволяти пільговий вступ для молоді з окупованих територій?
