Цей тиждень для України сповнений багатьма знаковими датами — четверта річниця початку Революції Гідності, вшанування жертв Голодомору. Крім того, ще одна подія стала частиною цього тижня пам’яті — публічне обговорення історичного наративу Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».
Захід відбувся в Національному університеті ім. Тараса Шевченка за участі представників університету, громадських діячів, членів єврейських громад та ін. Марек Сівєц, генеральний директор Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» одразу наголосив: «Ми відкриті до зауважень та критики». Тут варто наголосити, що «День» давно веде цю тему й неодноразово закликав до змістовної дискусії, але так її і не дочекався.
Учасники обговорення наголосили на унікальності проекту, адже у Східній Європі немає жодного музею Голокосту. Україна, за їхніми словами, може стати піонером у цій справі. Микола Княжицький, голова Комітету з питань культури і духовності, поділився жалем, що цей проект не виник раніше, й подивом, що саме під час російсько-української війни російські меценати вирішили долучитися до творення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр».
НАРАТИВ І ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЯ
Водночас, якщо прагнення зберегти пам’ять про ці події заперечень практично не викликає, ситуація стає більш неоднозначною, коли починаємо говорити про спосіб втілення цієї ідеї. «День» раніше писав про труднощі в реалізації проекту, пов’язані з місцем для будівництва (яке насправді є єврейським кладовищем) та сумнівами щодо намірів деяких членів Наглядової ради проекту. Часто експерти заявляли про те, що цей проект реалізується для того, щоб протягнути «русский мир». До того ж дивно, що його реалізують без участі держави.
Із наративом так само пов’язані певні складнощі. За словами Володимира В’ятровича, голови Українського інституту національної пам’яті: «Сьогодні ми обговорюємо не сам історичний наратив, а лише його огляд. Перепрошую за таке грубе порівняння, але ми обговорюємо не «страву», а лише «меню».
Питання відсутності тексту наративу неодноразово згадували під час дискусії. Інформацію подано дуже стисло й узагальнено (за словами Олександра Лисенко з Інституту історії України НАН України — дещо «аморфно»). Не зрозуміло, як саме інтерпретуватимуть певні факти вже у самому музеї.
Більш того, рядки огляду «Наш основний наратив не буде абсолютно тотожним тій історії, що її розповідатимуть майбутнім відвідувачам. У цьому сенсі наратив стане відправною точкою для музейних дизайнерів, кураторів виставок» так само не додають у цю справу ясності.
«ІСТОРІЯ ЄВРЕЇВ В УКРАЇНІ ЗНАЧНО ШИРША ЗА ГОЛОКОСТ»
Загальні положення цього наративу теж викликають чимало питань. Найперше, Володимир В’ятрович наголосив на нечіткості в питаннях місії, завдань, цільової аудиторії проекту, а також необхідності більш ретельного вживання термінів, особливо «колаборація», адже потрібно враховувати українську специфіку ситуації. Українців, які співпрацювали з німцями, щоб звільнитися від радянських військ, не можна ототожнювати з колаборантами в західному розумінні цього слова.
Крім того, наратив планує охопити дуже широкий європейський контекст, розповісти про знищення євреїв не тільки в Україні, а й у сусідніх державах. Однак, як зазначив Леонід Фінберг, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, в багатьох державах питання Голокосту є доволі суперечливим. Зазначаючи про цей аспект у наративі, втілюючи його в музеї, ми «перетягуємо» ці суперечності на себе. Сумніви викликає й об’єктивне висвітлення подій у Росії, оскільки доступу до архівів немає.
Водночас таке прагнення широкого дискурсу призводить і до спрощення деталей українського контексту. Леонід Фінберг наголошує, що історія євреїв в Україні значно ширша за Голокост і не можна зводити її лише до цих трагічних подій.
МУЗЕЙ «ОЧИМА ЖЕРТВИ»
Неодноразово учасники дискусії згадували і про звужене висвітлення причин Голокосту. Здебільшого в тексті йдеться лише про антисемітизм і зовсім не враховано політичні фактори — нацистський, комуністичні режими, їхню примусову соціальну інженерію. Ба більше, Німеччина з’являється в наративі в розділі «Більш віддалені сусіди», а про німецький контекст праці зазначено «Ця науково солідна і порівняно невелика (!— Авт.) частина наративу оповідатиме про нацистський антисемітизм та нацистську політику геноциду, починаючи з 1933 р.».
Зменшуючи увагу на винуватцях та зачинателях цієї трагедії, Україна потрапляє в центр подій, і сама стає «епіцентром» Голокосту. Це викривлення посилюється й тим, що автори «Базового історичного наративу» неодноразово згадують про співпрацю місцевого населення з нацистами.
Немає сумнівів у тому, що факти участі місцевого населення, якщо такі є, не можна приховувати. Однак коли вже висвітлювати ситуацію, то слід робити це об’єктивно. В огляді наративу майже в кожному розділі, присвяченому певній території України, йдеться про співпрацю з нацистами місцевих цивільних осіб. Натомість допомога єврейським сім’ям, яка так само мала місце, майже не висвітлена.
Усі ці факти вкладаються в концепцію музею «очима жертв». Адже фіксують тільки виконавців злочинів, без розуміння справжніх витоків трагедії. Учасники дискусії неодноразово згадували, що потрібно не просто фіксувати свідчення, а й осмислювати, об’єктивно аналізувати їх.
Тож наратив потребує значного доопрацювання. За словами Івана Патриляка, декана історичного факультету КНУ, члена комітету рецензентів: «Ми тільки відкриваємо дискусію». Завдання українського суспільства — підтримати її, забезпечивши максимальну об’єктивність висвітлення інформації. «День» висвітлювати цю тему й надалі.
