Увечері 25 грудня нинішнього року я випадково дізнався, що видатна українська іконописиця Валентина Дмитрівна Бірюкович померла. Її серце зупинилося 13 грудня. Валентина Дмитрівна заповідала не здіймати галасу навколо неї. Але не згадати цю видатну людину неможливо. Вона народилася 29 січня 1946 року в Києві. Закінчила Київське училище прикладного мистецтва і архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. У 1969 - 1978 роках Валентина Бірюкович працювала архітектором у Республіканських реставраційних майстернях (з 1990 року - «Укрпроектреставрація»), розробляла проекти реставрації пам,яток архітектури. У 1994 році вступила до Спілки художників України.
Валентина Дмитрівна належить до покоління шестидесятників. Вона була в гурті молоді, яка наприкінці 1960-х років розпочала відроджувати українські народні свята в Києві. Нинішньому юному поколінню важко повірити, що в той час навіть колядування викликало підозру в органів державної безпеки. Люди, які розмовляли українською літературною мовою і не хотіли переходити на російську, вважалися підозрілими. Держава, яка називала себе народною, намагалася викорінити народні звичаї і українську мову. На непокірних чинився тиск. Тих, хто посмів відкрито висловити свою незгоду з політикою Комуністичної партії, кидали до в’язниці, змушували зректися своїх поглядів. Часто судили не за політичними статтями.
Валентина Дмитрівна з вдячністю згадує свого чоловіка, який багато зробив для формування її світогляду. А чоловіка її запроторили на вісім років до в’язниці за сфабрикованими звинуваченнями. Він вийшов на волю хворий і помер через сім років.
Валентина Бірюкович займалася реставрацією ікон, розпочала вивчати іконографію і перейшла до самостійного малювання ікон, відновивши давні традиції іконопису в Україні. У творчому доробку Бірюкович є, зокрема, ікони «Святі Борис і Гліб»» та «Святі Володимир і Ольга». Валентина Бірюкович писала на дошках, яєчною темперою по левкасу. Майстриня дотримувалася церковних канонів (без цього ікона стає звичайною картиною). За традицією іконопису козацьких часів Бірюкович вводила в сюжет Покрови зображення політичних і релігійних діячів, митців, які боролися за незалежність України. На іконі «Це ми, Господи» Бірюкович зобразила під омофором Богородиці Тараса Шевченка, гетьманів Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка, Івана Мазепу, а також Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Романа Шухевича, Василя Симоненка, Левка Лук,яненка, Аллу Горську, Івана Драча, Степана Хмару, Василя Стуса, Патріарха Мстислава, В,ячеслава Чорновола, братів Горинів і інших. На іконі «Покрова Богородиця Унсовська» пані Валентина зобразила сімох унсовців, які загинули в Грузії, воюючи проти московського імперіалізму.
Звернення до створення ікон, мабуть, не було випадковим. Мама Валентини Дмитрівни походила із давнього православного священицького роду. Очевидно, озвалися гени предків.
У 1990 році у Львові відбулася перша персональна виставка робіт Валентини Бірюкович. Потім були виставки в Києві і за кордоном – у Франції, Данії та Італії. Українська іконописиця брала участь у міжнародних виставках в Італії , США та Німеччині, оформляла своїми творами іконостаси храмів у Франції і Польщі. Мистецтво українки здобуло світове визнання. Твори нашої іконописиці зберігаються в приватних збірках багатьох країн.
Наприкінці 1990-х років Валентина Бірюкович оселилася в Ірпені. Виставка її робіт «Світ української ікони», яка експонувалася в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї з нагоди Великодня 2013 року, викликала захоплення місцевих шанувальників мистецтва. І ось життя талановитої української іконописиці Валентини Бірюкович обірвалося. Український світ зазнав тяжкої втрати.
