Кадри з Ірпеня, Бородянки, Енергодара, Маріуполя та десятків інших міст та містечок України ввійшли до сюжетів проєкту «Український свідок». Його автор – відомий волонтер, засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега (зараз фондом опікується команда під керівництвом Тараса Чмута). Перед війною Віталій зібрався у навколосвітню подорож. Перша спроба об’їхати весь світ не вдалася через початок бойових дій у 2014 році. Друга ініціатива стартувала, однак Віталій писав своїм підписникам у ФБ, що як тільки буде загроза повномасштабної війни рф проти України, він повернеться з мандрів до Києва. На жаль, подорож знову довелося проміняти на роботу на фронті. Тепер – інформаційному. «Український свідок» документує, як живуть міста в облозі; що відчувають його мешканці та чому не завжди хочуть покидати свої домівки; як працюють лікарі; як проходять проукраїнські мітинги в окупованих містах…
Детальніше про проєкт та його завдання «Дню» розповів співзасновник та шеф-редактор «Українського свідка» Сергій МЕЛЬНИЧУК.
«МИ ЗАПОЧАТКУВАЛИ ЦЮ ІНІЦІАТИВУ, ЩОБИ ЗРОБИТИ «ЗЛІПОК» ЕПОХИ»
- Сергію, знаю, що проєкт народився з ініціативи Віталія Дейнеги, який змушений був зупинити свою мандрівку через війну. Як збиралася команда і як загалом стартонув «Український свідок»?
- У нас була домовленість з Віталієм, що його попередять, коли станеться невідворотнє. На цей випадок у нього була конкретна програма, що після повернення додому він починає активно працювати на відсіч російському агресору. Власне, так і сталося. В перші дні війни ми зідзвонилися, Віталій запропонував робити документальний проєкт, фіксувати все, що відбувається. Бо це важливо. Адже якщо згадати 2014 рік, коли відбулася анексія Криму, розпочалася перша активна фаза на сході, то за той період не так багато є хорошої та якісної картинки. Ми про це пам’ятаємо здебільшого або за рахунок свідчень очевидців, або завдяки відео не дуже хорошої якості, або з якихось записів. Коли виникали питання про створення документальних фільмів чи певних сюжетів, то архівної документальної бази не було. Щоб зробити «зліпок» епохи, ми започаткували цю ініціативу. Оскільки з Віталієм ми мали досить дружні стосунки, з цією ідеєю він звернувся до мене, а за годину я вже був на зустрічі з ним. Тобто фактично перші люди долучилися до цього проєкту в перший же день.
- Про що були перші відео, бо сьогодні багато сюжетів присвячені місцям, які звільнені від рашистів, які показують «результати» роботи орків?
- Перше опубліковане відео розповідало про мітинг на підтримку українців у Тель-Авіві, його нам надіслали волонтери. Ми його змонтували, наклали титри та опублікували. Серед цікавих були відео з Маріуполя, про перші дні активної фази війни. Тоді росіяни були на підступі до міста, тобто ще не було такого оточення, як зараз. Нашим друзям, які робили це відео, посікло під обстрілами машину. Колись ми цю історію теж розкажемо.
Одне зі знакових перших відео – про обстріл телевежі в Києві. Так склалося, що один з наших волонтерів якраз був у машині з бійцями батальйону «Софія» десь за 500 метрів від вежі. Вони першими підскочили туди, й у нас є кадри перших секунд після обстрілів. Не все, на жаль, можна показувати через політику соцмереж, але ці кадри є.
Також серед перших відео був сюжет про пологовий будинок, у який їздив Олексій Стародубцев на четвертий чи п’ятий день війни. Тобто в нас є кілька напрямів роботи – задокументувати те, що відбувається на фронті та в мілітарно-цивільному житті: як жило місто під загрозою нападу, як чинився опір російській окупації. Ми намагаємося працювати на українську, зарубіжну та російську авдиторію. Це створює певні труднощі, бо авдиторії різні.
- Тобто сюжет про одну й ту саму подію для кожної авдиторії по-різному створюється, з різними кадрами та фактами?
- Не зовсім так. Під кожну авдиторію підбирається конкретна цікава тема. Тому хоч як би ми любили Валерія Маркуса (мандрівника, блогера, ветерана АТО та письменника), для західного споживача він не є знаковою фігурою. Це для нас він вітчизняний «капітан Україна», а для них це боєць, який захищає свою державу. Тому є теми, які ми знімаємо під українську авдиторію, а є теми спеціально для західної. Наприклад, дуже добре зайшов матеріал у перші дні війни з Інституту кардіології на вулиці Іллєнка. Ці матеріали навіть обійшли навколо світу, їх підхопили японці, корейці. Про „Охматдит” досить активно розбирали відео східні та західні медіа. Те, що для українців стало буденністю, як лікарі допомагають травмованим дітям та живуть у лікарні, для них на той момент становило цілу історію.
Поступово ми бачимо, що інтерес спадає й у нашої, й у західної авдиторії. Мабуть, усі помітили той момент, коли новини з України перестали виходити на перших шпальтах західних новин. Але ми все одно намагаємося знайти теми, які будуть на вістрі.
«ВІДЕО ПРО ІРПІНЬ ДОБУ ТРАНСЛЮВАЛОСЬ CNN»
- Який шлях відео до авдиторії, в Україні бачимо, що сюжети викладаються здебільшого в YouTube, а як достукуєтесь до західного споживача?
- Виробнича ланка по-різному формується. Якщо ми бачимо, що відео навряд чи десь «вистрелить», але для нас або для історії воно має певну цінність, ми його просто готуємо та викладаємо на YouTube, а колеги з інших медіа можуть ними користуватися. Відео у вільному доступі, ми ж на ньому нічого не заробляємо. Все, що ми маємо зараз, це донейти. Жодного відео ми не продали. Бо для нас важливо, щоб про це говорили західні медіа.
Якщо бачимо, що відео має потенціал для внутрішнього чи західного споживача, то надсилаємо його спочатку на розгляд редакції, його вивчають та кажуть, чи підходить. Так було з Ірпенем, коли знімальна група зайшла першою з військовослужбовцями в звільнене місто. Тоді CNN це відео підхопили й мало не добу показували. Так само було з Чорнобилем. Ми розуміли, що заїхали в Чорнобиль першими, маємо ексклюзивні матеріали.
- Щоб бути першими та готувати ексклюзиви, треба мати комунікацію з відповідними людьми. Хто і як допомагає у створенні відео?
- Чимало що дає соціальний капітал. Ірпінь – це особиста заслуга Володимира Яценка, який з нами співпрацював на той час. Чорнобиль – це особиста заслуга Віталія Дейнеги. У нього була можливість зв’язатися з менеджментом станції та домовитися про поїздку. При цьому ми вагалися, їхати чи ні, адже росіяни фактично тільки вийшли звідти, а як доїхати туди – було досить складно. Не було зрозуміло, які дороги вільні, які мости порушені, співробітники станції, які мали просто доїхати до своїх, поставили перед фактом, або їдемо з ними першим ешелоном, або вже наступного разу. Віталій, звісно ж, вирішив бути першим. Добиралися до станції машинами, катерами. Окремо монтуємо великий фільм про цю поїздку в Чорнобиль.
Зараз ми побували на сході, записали матеріали з Валерієм Маркусом. А це вже мій соціальний капітал. З ним ми знайомі з 2014-го року, підтримували весь час зв'язок. Наскільки я знаю, Валерій зараз відмовляється від інтерв’ю в медіа, а я просто скористався фактично дружніми зв’язками з ним. Тобто спрацьовує винятково соціальний капітал, і все залежить від того, де ти був і чим займався останні вісім років. Якщо Дейнега ці роки займався мілітарною темою, волонтерив та збирав кошти на армію, до нього таке і ставлення.
«БАГАТЬОМ ЛЮДЯМ ВАЖЛИВО ДОЛУЧИТИСЯ ДО ЦІЄЇ РОБОТИ, ЩОБ ПОВІДОМЛЯТИ ВСЬОМУ СВІТУ, ЯКІ ЗЛОЧИНИ ЧИНИТЬ РОСІЯ»
- Відео зазвичай триває кілька хвилин, мабуть, лишається багато чого за кадром про той самий Ірпінь, Бородянку, Енергодар, що з цим непоказаним матеріалом буде далі?
- У кожній поїздці перед знімальною групою стоїть певне завдання. Якщо йдеться про ексклюзивну зйомку, приміром, Чорнобиль, то це одне завдання. Але загалом за місяць ми напрацьовуємо десь близько п’яти терабайтів матеріалів. Якщо йдеться про Великдень у Бучі, то не стояло завдання знімати короткий документальний фільм, а йшлося про те, щоб відзняти короткий фільм, як місто оклигує й намагається повернутися до мирного життя. Тобто все дуже індивідуально.
І чим ми відрізняємося від класичного телебачення й класичної документалістики? Ми не обмежені ні в хронометражі, ні в темах. Якщо матеріал заслуговує на те, щоб він виглядав акуратно в дві хвилини, то робимо саме так. Приміром, у Сєверодонецьк ми з’їздили з Ігорем Назаренком, то там як такого монтажу немає. Там дуже багато синхронів. Ми просто заїхали у перший більш-менш безпечний двір та почали спілкуватися з людьми. Їх було настільки багато й усі були такі різні, цінні вербально, що ми змістили пріоритети та зробили менше підзйомок, проте зібрали більше історій. У цьому матеріалі на дев’ять хвилин у нас шість героїв.
- Хто зараз працює в команді, мабуть, це не дві й не три особи, попри масштаби роботи?
- Це такий складний організм, у якому зараз у тій чи іншій формі ми співпрацюємо з пів сотнею людей. І це все в час війни. До честі сказати, є журналісти інших медіа, які працюють з нами безоплатно. Є люди, які просто телефонують і хочуть долучитися до проєкту. Іноді так багато матеріалів надсилають, що просто фізично не встигаємо їх обробити. Багато людей готові долучитися до команди на волонтерських засадах. У нас поки що немає стабільного штатного розпису по зарплатні. Але ж розуміємо, що гроші рано чи пізно закінчуються, то будемо намагатися підтримувати хоча б тих, хто зробив цю роботу основним своїм видом діяльності та став основою нашої команди. Та є багато людей, яким просто важливо долучитися до цієї роботи, щоб повідомляти всьому світу, які злочини чинить росія.
«ЛЮДИ НА СХОДІ ПО-ІНШОМУ РЕАГУЮТЬ НА ВІЙНУ»
- Розкажіть трішки про вашу поїздку на схід, яка була мета мандрівки?
- Ми повернулися звідти 19 квітня. Майже тиждень пробули на сході, заїхали в Бахмут та об’їхали все, що було в межах доступності. Бо остання заправка була в Павлограді, тож на скільки нам бензину з запасом у каністрі вистачило, стільки й виїздили. Були в Торецьку, Лисичанську та Сєверодонецьку. Туди треба їздити та все це показувати. Там зовсім інша ситуація, не так, як у Києві було. Люди з цим живуть останні вісім років і зовсім по-іншому реагують на війну. Якщо у столиці в перші дні під час повітряної сирени не можна було знайти ні живої душі на вулиці, то у Сєверодонецьку люди продовжують займатися своїми справами. Так, там гуманітарна катастрофа, під кулями комунальники відновлюють усі комунікації, але люди наскільки вже звикли до того, що до них прилітає й від них відлітає, що можуть займатися далі своїми справами. От стояв хлопчик з телефоном під вишнею, підпер дерево плечем і слухав учительку на онлайн-уроці, а поряд працювала артилерія.
Усі закликають людей до евакуації, але слід розуміти, що в тому регіоні багато людей у принципі нікуди не виїжджали. І навіть не знають, яким може бути життя в іншому місті. Вони бояться, що приїдуть у Дніпро, Житомир чи Львів, а їм виставлять 20 тисяч за оренду квартири. Таких грошей, очевидно, в них нема. І немає навіть часу на полеміку з ними, тому що ми от знімали чоловіка та жінку, які показували автівку їхню пошкоджену. Чуємо гуркіт досить близько, але ховатися вони не біжать. Вони лишаються там, живуть у підвалах, готують на вулицях. Спілкувалися з однією пенсіонеркою, яка викладала свого часу в медичному коледжі в Лисичанську. Каже, що нікуди не поїде, бо в неї кіт, мовляв, ніхто таку не візьме, і каже, що хату береже, щоб було куди повернутися дітям… Але ж міста вже скоро не буде…
- Як плануєте загалом роботу, визначаєте теми, над якими будете працювати та які плани на найближчий час?
- У наших найближчих планах поїздка у Харків, потім повернемося на Донбас, будемо працювати в напрямку Кривий Ріг - Запоріжжя. Зараз відпрацьовуємо Миколаїв, готуємо серію інтерв’ю з захисниками міста – кіборгом та депутатом Романом Костенком, Дмитром Марченком, який очолював оборону Миколаєва, з головою Миколаївської ЦВА Віталієм Кімом, з начальником Національної поліції в Миколаївській області Ігорем Королем.
На Сумщині в нас фантастично відпрацював Олександр Білявський. Він автор відео, на якому показував співробітник ДСНС, як росіяни їли з раковини макарони. Я просто схиляю голову перед такими людьми, які з нами співпрацюють. Був ще один хлопець з Харкова, який навчається на другому курсі документалістики. Він нам знімав Харків у перші дні. Від авіаудару його квартира стала непридатною для життя, там повилітали шибки, а він усе це знімає на відео замість того, щоб збиратися та вибігати з пошкодженого під’їзду. Він усе це відзняв – як збиралися, сідали в побиту машину та виїжджали в інше місто. Тобто люди роблять надзвичайні речі. Наскільки героїчно українці вміють об’єднатися й купити танк разом, так само вони спроможні діяти разом у спільній творчості.
Дуже сподіваюся, що наша робота допомагає перемагати в цій війні, зокрема й інформаційній. Хочеться, щоб ця перемога була осяжною, найближчою й найпереконливішою.
