Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Або реформи, або революція

Про важливість підтримки політичного центру й уникнення поляризації суспільства
2 березня, 2020 - 19:54
ДАНІЕЛЬ ШІРО

Найбільш відомим революціям у сучасній історії незмінно передувало зростання поляризації в суспільстві на тлі нездатності властей вирішити гострі соціальні й економічні проблеми. Ворожість і недовір’я посилюються, що сприяє розширенню протестів, що згодом призводять до насильства. Екстремізм наростає, тому що помірковані сили змушені укладати союз із ультралівими або ультраправими. А ті, хто намагається знайти компроміс із поміркованими силами на іншому боці політичного спектру, внаслідок цього дискредитуються та виганяються. Саме це відбувається сьогодні в багатьох країнах світу, поміж яких і  США. В Америці, певна річ, не очікується нова революція, але країна, ймовірно, повільно наближається до неї, оскільки її політичний центр руйнується.

Найбільш очевидні історичні приклади засвідчують, як це відбувалося у минулому. Французька революція 1789 року спочатку керувалася ліберальними ідеалами Просвітництва. Але король й аристократія відмовлялися втрачати привілеї. Почалася інтервенція іноземних держав проти Революції, і помірковані лідери (наприклад, герой Американської революції Лафайєт, який бажав запровадження конституційної монархії) зазнавали все більшої критики з боку лівих, що називали їх «інструментами роялістів», і з боку правих, які засуджували «революційних зрадників». Цим скористалися  якобінці, що здійснили панування терору та спровокували жорстоку громадянську війну, протягом якої було вбито сотні тисяч людей.

Під час революції 1917 року в Росії владу спочатку захопили більш ліберальні та більш помірковані соціалісти на чолі з Олександром Керенським. Вони припустилися помилки, не припинивши участі Росії в Першій світовій війні: коли ультраправі генерали почали домагатися відновлення монархії, власті запанікували та роздали зброю більшовикам Леніна, які скористалися ситуацією. В умовах найбільшої поляризації в суспільстві помірковані соціалісти зберігали альянс з більшовиками до тих пір, поки не зрозуміли (надто пізно), що вони теж приречені на винищення.

Так само в Ірані  1978—1979     рр. шах відхиляв помірковані демократичні реформи, поки не стало надто пізно. Ісламізм усунув прем’єр-міністра Шапура Бахтіяра, давнього ліберала, що прагнув до компромісних рішень, і змусили його виїхати у вигнання до Франції (де він був убитий іранськими агентами  1991 року). Після відставки Бахтіяра в країні склався альянс поміркованого ісламізму та радикалів. Проте аятола Рухолла Хомейні майстерно скористався загрозою зовнішнього втручання, а також наївністю поміркованих, щоб домогтися імпічменту та вигнання президента Абольхассана Банісадра, ісламіста центристських поглядів. Отримавши повний контроль, режим Хомейні без зволікань розв’язав криваві репресії.

Можна навести багато інших прикладів: Мексика  1910 року; антиколоніальні революції після Другої світової війни; Куба  1959 року; Афганістан, що спочатку опинився під контролем комуністів  1978-го, а потім — після тривалої серії громадянських і міжнародних воєн — захоплений талібами  1996-го.

Вільям Батлер Йєйтс найкраще передав таке становище в одному зі своїх найвідоміших віршів — «Друге пришестя», написаному з приводу повстання Ірландії проти британського правління  1919 року: «Все руйнується; центр не може встояти / Чистісінька анархія нахлинула на світ / Нахлинув скривавлений приплив. У добрих переконання вичерпалися / А гірші зовсім розлютилися».

У подібних ситуацій є одна спільна особливість: такий сильний політичний розкол у суспільстві виникає лише після тривалого періоду, коли приходить усвідомлення, що необхідні реформи, а ті, хто перебуває при владі, не розуміючи всього жаху становища, що склалося, блокують рішення, які здатні врятувати режим. Важко знайти цьому кращу ілюстрацію, ніж інтерв’ю з шахом, що опубліковані за декілька років до його насильницького скинення. Він стверджував, що народ його любить, а патерналістський режим правління набагато кращий, ніж недисципліновані західні демократії. Цар Микола II вважав, що може ігнорувати міру незадоволеності в країні, приймаючи рішення про вступ Росії у Першу світову війну. Протягом 1920-х і 1930-х років, а в деяких випадках навіть пізніше, колоніальні європейські держави відмовлялися добровільно поступатися контролем у країнах-домініонах, відкидаючи помірковані пропозиції поступово рухатися у бік самоврядності. В усіх цих випадках придушення або маргіналізація поміркованих прихильників компромісу призводило лише до екстремізму.

Певна річ, не всі і навіть не більшість подібних ситуацій насправді призводили до революцій, але наслідки найбільш екстремальних варіантів їх розвитку варто вивчити. Якщо відкладати реформи або проводити реформи, які недостатньо мірою розв’язують соціальні й економічні проблеми, що посилюються, в суспільстві зростає поляризація. Центр не може встояти, а поміркованим політикам доводиться робити вибір: або об’єднатися з більш радикальними політичними лідерами й ідеологіями, або погодитися на політичне (або навіть реальне) вигнання.

Приклад катастрофи — прихід Гітлера до влади  1933 року. Традиційні консервативні (сьогодні їх називають «неоліберальними») заходи розв’язання проблеми безробіття не працювали. Консерватори настільки боялися та ненавиділи поміркованих соціал-демократів, що замість спроби об’єднатися з ними для вироблення політики, аналогічної «Новому курсу» Франкліна Рузвельта в США, вони вирішили привести до влади нацистів. Вони вважали, що легко зможуть контролювати Гітлера, проте ці розрахунки вмить були  вщент розвіяні.

Сьогодні схожі тенденції і, як їх наслідок, насильство уже призвели до страхітливої громадянської війни в Сирії та заважають досягненню компромісу в Індії, Болівії й інших країнах Латинської Америки, а також в Іраку, Ірані та Лівані. Ще одним прикладом може бути Гонконг, де нереалізована мрія про незалежність завадила розумному компромісу.

Проте хіба не була іншою Американська революційна війна 1775—1783 років? В американців насправді відбулася справжня політична революція, але це була не соціальна революція. Еліта, що склалася, яка очолила революцію, зберегла владу. Трагедія в тому, що вона не змогла успішно розв’язати проблему рабства. Деякі політичні лідери вважали, що ця проблема поступово розв’яжеться сама по собі. Проте, починаючи приблизно з 1820 року, в американському суспільстві почала зростати поляризація. На Півдні, де лідирував штат Південна Кароліна, запанували екстремісти, що з часом зробило неможливим досягнення будь-яких компромісів, які б дозволили поступово покінчити з рабством. Наслідком стала неймовірно жорстока громадянська війна. І до цих пір у суспільстві зберігається цей розкол, обумовлений спадщиною расового рабства. Це головна, хоча, певна річ, не єдина, причина політичної поляризації, що посилюється сьогодні.

Отже, якщо минуле може дати багатьом країнам світу (і, звичайно, США) яку-небудь пораду з приводу сьогодення та майбутнього, то ця порада така: немає жодної стабільної альтернативи підтримці політичного центру, навіть якщо для цього потрібно здолати опір еліти реформам.

Проект Синдикат для «Дня»

Даніель ШІРО, професор досліджень Росії та Євразії в університеті Вашингтона, автор книжки «Ви кажете, що хочете революції? Радикальний ідеалізм і його трагічні наслідки»

Газета: 
Рубрика: