Усі, хто перетинає кордон у звичному режимі, зауважують наявність людей, які живуть із корону. Цього разу мова піде не про прикордонників чи митників, для яких кордон часто стає «щасливим випадком» на все життя, а про скромніших трудівників прикордонного бізнесу. Як тільки їх не називають: «човники», «мурахи», «черепахи», «спиртовози», «носильники». Мова йде про звичайних громадян прикордонної зони, які заробляють на легальному та частково — нелегальному переміщенні дрібних партій товару через кордон. Такі «фахівці» є з обох боків кордону, хоча, звичайно, гірша економічна ситуація формує значно більшу групу прикордонних торгівців з української сторони. Але польські «мурахи», попри те, що їх менше, мають свої переваги — вільне безвізове переміщення через кордон та відчуття, що за ними стоїть «паньство» — власна держава.
Автобус з Перемишля повільно наближався до кордону, традиційно огорнутого автомобільною чергою. В автобусі мінімум пасажирів та в розумних межах розміщено різноманітний крам. Водії теж, напевно, мають свій невеличкий «ѓешефт». Коротка, як у танкістів на полі бою, зупинка — і в автобус буквально залітає групка жінок «середнього» віку. Це пізніше зауважуєш, що всі вони відносно молоді а не середнього віку, просто у їхньому бізнесі зручніше виглядати непомітно, та ще й на «невизначений» вік. Словесна перепалка всередині групи, короткі перемовини «старшої» з водієм — і всі розсілись чинно по своїх місцях. Це «човники» повертаються додому.
Найперше — телефонні дзвінки додому. На кордоні телефонувати не можна, а в автобусі уже дозволено. А далі тиша — на кордоні все ж таки, а телефонна балаканина може роздратувати людину в погонах. Тож переключаються на «внутрішнє» спілкування. Як продались цигарки? Чи добре йде «Мальборо»? Що вдалось купити? Чи був «той» дешевий порошок для прання? Чи вигідно везти горілку? Чим цікавились польські клієнти? Хто сьогодні чергує на митниці з обох боків?
Вражає дивна і багатогранна обізнаність прикордонних заробітчан, їхня легка адаптація до умов, що змінюються. Вони вже не такі замкнуті та зашугані, як у минулому. Бізнес став чистішим, людині стало вільніше. Вже непопулярним є перевезення горілки, навіть у дозволених межах. Немає вже відчайдухів, які б возили немислимими способами колись популярний спирт. Тепер право на перетин кордону треба береги — це засіб заробітку та й існування цілої сім’ї. А втратити право на «відвідування раю» доволі нескладно. Тому наступило те, що економісти називають диверсифікацією. Невидимі зв’язки та контакти дозволяють підібрати такі набори товарів, які роблять обмін вигідним. Домашні умільці — діти, що виросли на цих заробітках, вже допомагають через інтернету та мобільний зв’язок. Тому відверті комунікації між собою і оточуючими людьми дозволяють їм швидше охоплювати більший масив інформації. Далі розвинутий психологічний підхід та інтуїція дозволяють на основі цього шукати все нові способи заробітку.
Останнім часом переміщати товар через кордон стає все важче, хоча наша українська економіка, за зовнішніми ознаками — ринкова, а насправді — феодальна, не перестає створювати для цього сприятливе цінове підѓрунтя. Як застерігали вчені, закрита та обмежена ринкова модель з викривленою конкуренцією та домінантою ренти не сприятиме розвитку. Ось тому ціни у нас все вищі, а якість товарів навіть більш ніж сумнівна. Державні службовці визнають шкідливість багатьох груп продуктів і не гарантують навіть загальну безпечність інших.
Тож знову везуть з Польщі чи не всі товари, окрім хіба що підакцизних. З’явились навіть такі види пішого прикордонного заробітчанства, як перевезення «норми» (товар носять виключно в межах дозволених норм), або робота на оптовика (переміщують дрібну кількість товару, з якої замовник формує оптову партію). Є такі, що невпинно і кожен день виконують товарні замовлення односельців або постачають товар у сільський магазин. Такий заробіток ще більше популярний у власників хоч би яких транспортних засобів. Тому чи не всі старенькі автомобілі і мотоцикли на кордон прибувають завантаженими по максимуму.
Постійно в напрузі, без права на голос, не захищені ніким, та ще з внутрішнім відчуттям вини — ці своєрідні агенти зовнішніх економічних відносин викликають лише співчуття і навіть повагу. Шкода, що ніхто не помічає їх та цих важких зусиль, завдяки яким бідніші прошарки населення мають доступ до звичайних товарів. Та й «човники» заробляють на життя. На їхні гроші будуються будинки, вчаться у ВНЗ студенти-платники, лікуються родичі та справляються весілля «як у людей». Чи приносять вони шкоду державі? Наскільки корисною є їхня праця? Як компенсують вони собі нелюдські втрати здоров’я та життєвої енергії? Чи прихилиться до них уся ця велична і доглянута державна машина? Тисячі запитань без відповідей.
А зранку сотні людей на усіх митних переходах знову вирушать «в гості» з декількома блоками цигарок, вершковим маслом, халвою, нитками, ѓудзиками чи іншим крамом. Вже сьогодні вони знають, чого хочуть польські громадяни. Вони знають, чого хочуть і наші люди. І порівнюючи ціни та власні можливості, озираючись на державні обмеження і заборони, вершитимуть цей одвічний бізнес — торгівлю.
