Незабаром відзначатимуть 45-річчя від дня народження Ржищівської гідролісомеліоративної станції (Київська область). Та з гіркими думками зустрічають цей ювілей ветерани підприємства (з 1991 року його переведено у статус лісгоспу). Ліснича Стайківського лісництва Яна Лемешко, котра починала трудову діяльність на станції ще в далекому 1975 роцi, говорить: «Прориває, розмиває вали, руйнуються лотки- швидкотоки, утворюються нові яри — родючі поля перерізало біля Стайок, Халеп, у Витачеві. Що далі чекає на цю землю? Страшно й уявити...»
— До 1992 року гідролісомеліоративні роботи повністю фінансувала держава, а відтоді грошовий потік став різко міліти, — пояснює витоки проблеми інженер лісових культур Жанна Павлович. — Якщо раніше щороку створювали по двісті-триста гектарів насаджень, то тепер — не більше двадцяти. Кращі землі розпайовано, а гірші не знайшли власника, от і гуляють, деградуючи. Ерозія там знову править бал. Немає коштів не лише на будівництво нових гідроспоруд, а й на підтримання в належному стані старих. У 2004-му вперше за багато років на обласному рівні виділили 709 тисяч гривень — вдалося провести реконструкцію та догляд за деякими лотками, загатами, валами, залісити частину еродованих земель. На жаль, акція виявилась одноразовою і вже в наступні роки підприємство знову залишилося без фінансової допомоги як держави, так і місцевих органів. Майже третину водозатримуючих валів уже розмито, в аварійному стані лотки, загати.
Ветерани станції пригадують, що на початку 60-х років минулого століття у трьох районах столичної області — Обухівському, Кагарлицькому та частково Миронівському — було близько тисячі ярів. Майже три чверті земель так званої Ржищівської зони були еродованими. Тож у жовтні 1963 року створюється Ржищівська гідролісомеліоративна, якій належало лікувати смертельно поранену землю. У розпорядження новоствореного господарства було передано майже шість тисяч гектарів землі — здебільшого позбавлені гумусного покриву площі, густо помережані ярами та вибалками.
— Коли працівники станції знайомилися з понівеченими, замордованими ерозією ділянками, перше, що відчули, — почуття невпевненості, — згадує колишній директор ГЛМС Микола Держанівський. — Перед нами лежали яри завдовжки п’ять-шість кілометрів, глибокі та широкі. Але ми розуміли: якщо не загнуздаємо їх, не захистимо землю і річки — цього вже не зробить ніхто. А докласти руки було до чого: навіть найменше провалля демонструвало свій «норов» і вимагало індивідуального підходу. Типові схеми та рішення не підходили.
Держанівський пригадує, як проектували й будували різноманітні споруди, щоб попередити подальшу ерозію та відновити родючість землі.
Урочища Калинове, Липове, Березове перше і Березове друге, Вербовицьке, Дубина, Воронів ліс, Бондарів ліс, Долина здоров’я... Ці нові назви виникали після того, як оживали справді мертві яруги та провалля. Нерідко вдячні земляки давали нові назви тим чи іншим місцинам за іменами та прізвищами працівників станції. Наприклад, урочище Сатирове назване на честь начальника Стайківської виробничої дільниці Івана Сатира. «То був лісничий від Бога, — говорить нинішній директор Ржищівського лісгоспу Володимир Рижов. — Пам’ятаю, перший день Великодня, а він зве берізки садити. Мовляв, земля чекати не може».
Ще дівчиною, у 1946 році почала садити ліс Любов Камінник. Прив’яжеться мотузкою, аби не зірватися з відкосу, і саперною лопаткою робить лунки для саджанців. Унікальні посадки на крутому березі Дніпра у районі Балико-Щучинки, де тепер на високому плато меморіал — пам’ятник загиблим у битві за Букринський плацдарм — то теж творіння її рук. Як і бригадира лісокультурниць з тридцятирічним стажем Катерини Лазоренко, котра згадує, що обрала нелегку професію «щоб відчувати спорідненість з природою, бо душа того бажає».
Там, де умови не давали змоги навіть акацію «вчепити», насікали живці дерези (лиції звичайної) і з рушниці вистрілювали їх у стінки яруг. Воду відрами носили, рослинки щоденно поливали. Тягнуться тепер до сонця дуби і сосни, акації і тополі, верба, калина, обліпиха, терен, глід... Міцно скріпили вони своїм корінням грунти.
— Від часу заснування станції створено 10,7 тисячі гектарів захисних насаджень і 500 гектарів лісосмуг, 58 лотків- швидкотоків, 68 кілометрів земляних водозатримуючих валів, десятки метрів донних споруд — підсумовує доробок ржищівських «лікарів» землі перший заступник начальника Київського обласного управління лісового господарства Віталій Карман. — На площі понад 12 тисяч гектарів захистили грунти від ерозії, зупинили змивання чорнозему в річки. Добрий слід залишили після себе лісомеліоратори. Вони підвищили так звану лісистість відданої їм під опікування площі від одного до 6,4 відсотка і, по суті, створили новий природний ландшафт, знайшовши оптимальне поєднання лісу та поля та відновивши, врешті, колишнє біологічне різноманіття.
А нині все це плюндрується.
— Пішли вторинні ерозійні процеси, і якщо не зупинити їх, на нас чекає катастрофа, — не приховує болю Рижов. — Ми робимо все, що можемо і не можемо, але сили нерівні.
Бюджетного фінансування, відзначає він, ледь вистачає на оплату праці лісової охорони, боротьбу з шкідниками та хворобами, пожежами. Практично не маючи лісосировинних ресурсів (товарної деревини), рятувальники землі не можуть розвиватися, а лише виживають. От і прогресує ерозія, назавжди втрачаються тисячі кубометрів безцінного чорнозему, звужується пахотний клин.
Особливо загрозливих масштабів стихія набула на славетній канівській землі, у серці країни. На околиці села Межиріч, що неподалік Канева, стоїть унікальний монумент — пам’ятник Праці. Його на початку минулого століття спорудили місцеві жителі із каміння, винесеного водою з Хмілянського яру, увічнивши свій подвиг у боротьбі зі стихією. Тоді вдалося ціною неймовірних зусиль зупинити вимивання грунтів, замулення Росі та сінокісних угідь, перепинити хід брудним потокам до Славутича, який через це час від часу ставав несудохідним.
А неподалік яри наступали й шлях, що з’єднував Канів з Черкасами та Києвом. Ще трохи і його було б перерізано. Врятував споруджений тут лоток-швидкотік завдовжки 55 метрів. То була одна з перших в Україні гідроспоруд, якій нині вже понад 90 років. На щастя, вона й досі надійно працює. Але та перемога людини над стихією була локальною: лише в цьому районі нараховувалося 5,5 тисячі ярів. Вони займали майже 13 тисяч гектарів. За рік поглиналося 200—300 гектарів. Напровесні та після сильних дощів на далекі відстані було чути, як ревуть у проваллях шалені потоки води, як з шумом падає та падає у воду земля.
Давати відсіч ярам тут розпочали 1958 року, коли була заснована Канівська гідролісомеліоративна станція (з 1991-го також лісгосп). Трохи більше як за 25 років її колектив зробив те, що не вдавалося сільським громадам протягом століть. Розповідає директор Канівського лісгоспу Микола Рижков: «Комплексними лісомеліоративними заходами закріпили 1990 глибоких урвищ і близько 3,5 тисячі вершин, дію ярів зупинили на площі майже 19 тисяч гектарів». Ерозійні процеси припинили не лише на сільськогосподарських угіддях, а й у святому для кожного українця куточку країни — на Тарасовій горі. А канівські урочища: Морозів яр, Москалівка, Поруб перетворились на живі пам’ятники цілому поколінню лісівників. Їхній досвід вивчали спеціалісти США, Німеччини, Польщі, Болгарії, Чехії, арабських країн.
Не заростають сюди стежки і сьогодні. Та от лихо: рік у рік зменшується кількість об’єктів, які можна показувати. Причина, по суті, та ж, що й у Ржищеві: останні роки кошти на ці вкрай важливі роботи не виділяються.
Про загрозу, яка нависає над краєм, ще років десять тому розповідав нині покійний Олексій Чабан, лауреат Державної премії СРСР. Ось запис, що зберігся у старому блокноті: «Увага до врятованої землі ослабла. Розмиваються вали, псуються лотки. Святотатством вважаю вести мову про примноження багатств і водночас спокійно спостерігати, як руйнується те, що вже створено».
— Маємо 70 діючих ярів — для приборкання їх щороку треба освоювати до 600 тисяч гривень, — характеризує нинішню ситуацію директор канівського лісгоспу. — Потребують негайного капремонту близько десяти складних гідроспоруд. Кожні 8—12 років потрібно відновлювати вали, яких у нас 400 кілометрів. Чверті з них сьогодні потрібна негайна реконструкція. Якщо цього не зробити, за кілька років потребуватимуть лікування уже 200 кілометрів. Проблема загальнодержавного масштабу... Її наче розуміють у верхах — б’ють себе в груди і клянуться в любові до Канівщини, коли з«їжджаються на роковини Шевченка. Коли ж від’їздять, зранений край залишається наодинці зі своїм лихом...»
Наприкінці шістдесятих років минулого століття в Україні діяли 32 такі гідролісомеліоративні станції, як у Каневі та Ржищеві. Їм щороку виділяли 10—12 мільйонів карбованців плюс асигнування на будівництво гідротехнічних споруд, випуск та придбання потужної спеціальної техніки. Тоді, виходить, думали про майбутнє землі-годувальниці...
— Самотужки лісівникам не вирішити болючого питання, — такої думки начальник Черкаського обласного управління лісового господарства Анатолій Карпук. — Нині лише в нашій області від 14 до 20 тисяч гектарів земель, не придатних для сільськогосподарського використання. Можливості для значного розширення фронту садивних робіт, проведення комплексу лісомеліоративних заходів є. Але вкрай повільно й неохоче виділяються для цього землі, не фінансуються будівництво і ремонт гідротехнічних споруд. Українська земля під загрозою, яка щодня зростає.
