«Рівень цін на основні продовольчі товари стабільний протягом
останніх 5 місяців... Починаючи з серпня 1998 року і до сьогодні, ціни
залишаються порівняно стабільними», — повідомив минулого тижня начальник
Державної інспекції по контролю за цінами Григорій Дьякон.
Прочитавши такий реліз, наш читач, мабуть, одразу ж пожвавішає
і поцікавиться, де знаходиться той магазин чи ринок, на якому ціни не мінялися
5 місяців. Поспішимо його розчарувати, таких магазинів і ринків у природі
немає. Вони існують лише на папері міністерств і відомств і, як нам здається,
нинішнього року (року президентських виборів) різниця між статистичними
і реальними цінами, особливо на продукти харчування, навіть збільшиться.
До речі, анонімний фахівець міністерства в інтерв’ю Українським новинам
опосередковано підтверджує наше припущення: «Політичний чинник при формуванні
цін на продукти харчування грає певну роль. Окрім того, підприємства хотіли
б підвищити ціну, але враховуючи низьку спроможність покупців, не можуть
цього зробити». Та невже?
1999 року зростання оптових цін заплановано на рівні 15,7%,
інфляція — 20%. Що ж до реальних цін, то індекс інфляції 1999 року на позначці
запланованих 20% навряд чи зупиниться. За даними на кінець 1998 року, про
що повідомив на прес-конференції перший заступник міністра економіки Віктор
Кальник, оптові ціни збільшилися на 35,4%, роздрібні — на 20,4%. Пан Кальник
справедливо побоюється тенденції випередження зростання оптових цін порівняно
з роздрібними, пояснюючи це «доларизацією економіки». Адже те, що сьогодні
є оптовою ціною, вже завтра зажадає збільшення наших «роздрібних» платежів.
«За умов фінансової кризи доларовий еквівалент став детонатором зростання
оптових цін», — роз’яснює Віктор Кальник. (За умови, якщо не вважати детонатором
збиткове виробництво, яке, спалюючи ресурси і гроші, робить останні «порожніми».
Чим і підстьобує інфляцію).
Очевидно, Кабмін так не вважає. Тому для боротьби зі зростанням
цін ще 18 грудня 1998 року було прийнято постанову, котра вказувала використовувати
тільки ціни в гривнях. Відповідно уряд встановив ціни в гривнях на товари
і послуги, плата за які раніше вираховувалася в доларах: залізничні тарифи,
транспортування газу, електроенергія, ряд товарів гірничо-металургійного
комплексу. Проте фахівцям Міністерства агропромислового комплексу доларизація
не страшна. Як не страшні мільярдні збитки, характерні для минулих років.
Вони переконані, що в 1999 році різкого збільшення цін на основні продукти
харчування не буде. Спробуємо розібратися, чому.
Вочевидь, основною причиною незмінності «офіційних» цін
на сільгосппродукцію стане незмінність схем роботи агропромислового комплексу.
Минулогоу тижня стало відомо, що Кабінет Міністрів продекларував намір
ліквідувати бартерні розрахунки в агропромисловому комплексі. 14 січня
робоча група міжвідомчої комісії з питань аграрної політики обговорювала
питання про заміну бартерних контрактів при постачанні сільгоспвиробникам
матеріально-технічних ресурсів на зустрічні біржові контракти. Зокрема,
Кабінет Міністрів доручив Міністерству агропромислового комплексу, Мінекономіки,
Пенсійному фонду та Національній асоціації бірж України запровадити механізм
зустрічних контрактів, який передбачає оформлення договору купівлі-продажу
у вигляді біржового контракту з вказанням вартості товару, — заявив на
засіданні групи фахівець комісії Віктор Андрієвський.
Тим часом компанії-постачальники матеріально-технічних
ресурсів скептично розцінюють перспективи застосування такого механізму.
«Сільгоспвиробники не працюють на біржах через дефіцит оборотних коштів»,
— розтлумачив радник голови концерну «Украгробізнес» Анатолій Підорич.
І підстав так вважати у нього більш, аніж досить.
Нагадаємо, аграрні біржі були задумані, як інструмент авансового
фінансування сільськогосподарського виробництва: аграрії продавали на біржі
«заплановане» зерно, а отримували справжнісінькі живі гроші. Як нам здається,
за умов, коли у аграріїв не існує можливості заставити землю, щоб отримати
банківський кредит під низький відсоток, продаж майбутнього врожаю є єдино
можливим джерелом грошей для села. Таким чином, доступ до грошей — це головна
умова справжнього розквіту аграрних господарств. І одночасно — це головна
небезпека для сучасних «експлуататорів» села.
На закупівлю зерна, починаючи з 1994 року, уряд регулярно
виділяв від 1 до 2,5 млрд. грн. З них виробники зерна ніколи ані гривні
не отримували. Чому? Бо для отримання грошей створюються структури типу
ДАК «Хліб України», Украгротехсервіс, а також залучаються «приватники»,
такі як концерн «Славутич» тощо. Далі гроші діляться на три потоки: на
купівлю добрив, машин, пального, ціни на які (для села) ними ж і встановлюються.
Ціни на зерно також встановлюються посередником. Природно, перші завищені,
другі занижені. Як результат, селу не вистачає вирощеного урожаю, щоб по
«занижено-завищених» цінах розплатитися з посередником. Але тут дбайливці
від агропромислового комплексу винаходять ще один вид доходу: вони починають
лобіювати списання боргів.
Запитується, навіщо треба прощати борги аграріям, якщо
ці 2,5 млрд. гривень отримали не аграрії? Правильно, для того, щоб прибуток
отримати двічі.
Але повернемося до біржової торгівлі. Її захід почався
якраз у той час, коли мав настати апогей. Спочатку людей з грошима на біржу
заманили можливістю вільного експорту зерна. Але через короткий час (якраз
на початку літа) біржове експортне ліцензування скасували (замість нього
почала діяти заборона місцевих адміністрацій, хоч офіційно експорт став
вільним), обсяги ж торгівлі різко впали. 1997 року всього 1% товарного
зерна було продано через біржі. Наприкінці 1997 року було скасовано держзамовлення
(тобто головний мотив регіональних обмежень), а уряд пообіцяв купувати
все зерно на біржі. Однак цього не сталося, оскільки Кабмін віддав перевагу
бартеру. Тому в 1998 року торги були суто символічними. Та й скасування
держзамовлення також було номінальним, бо держава (в особі відібраних посередників!)
продовжувала претендувати на зерно в рахунок оплати за надані ресурси й
обладнання. Згідно з експертними оцінками, претензії на частку врожаю 1998
року становили 10 млн. тонн або 75% усього зерна, котре підлягає продажу,
або в 1,7 рази більше від обсягу держзамовлення 1997 року.
Отже, підсумуємо. На початок 1999 року уряд через дружні
(державні й приватні) структури повністю повернув контроль над усім аграрним
виробництвом країни. У розпорядженні виробника — тільки робоча сила та
борги, у замовника — ресурси й товарно-грошові схеми. Можна було б помріяти
й уявити, що новий куратор АПК захоче вдихнути свіжий струмінь у перерозподіл
ролей. Що він може реально зробити? Реально, мабуть, нічого. І цьому тисяча
причин — вибори й ціни (див. вище), прибутки й інтереси (див. далі), зрештою,
власна ментальна «стеля» і добрі радянські традиції ведення справ на селі.
До речі, минулого тижня стало зрозуміло, що новопризначений
аграрний начальник і справді нічого не стане міняти, хіба що замість старих
комерсантів-фаворитів прийдуть нові. Бо недоторканними залишаться схеми
«співробітництва» з АПК.
Простий приклад. Постановою Кабінету Міністрів від 10 грудня
передбачено виділити 2 млн. тонн української нафти для виробництва 1999
року 500 тис. тонн бензину і 620 тис. тонн дизельного пального для потреб
агропромислового комплексу. А постачання передбачається здійснювати через
мережу державних компаній «Агронафтопродукт», які створюються на базі обласних
підрозділів концерну «Украгротехсервіс». Для порівняння, 1998 року недержавні
компанії поставили сільськогосподарським підприємствам 2141 тонн пального.
З приватно-державних лідером був «Хліб України». Зараз діяльність цієї
компанії під пильною увагою Антимонопольного комітету і Рахункової палати.
Звісно ж, наш читач може здивуватися, чому ж такою порівняно
низькою залишається ціна на продукти, якщо їхня реальна вартість складається
з наддорогих імпортних ресурсів, надприбутку монополістів та ще й витрат,
буквально «закопаних у землю» некваліфікованими головами? Відповідаємо.
З двох головних причин. По-перше, ціна на продовольство — питання політичне
(низька ціна для бідного населення — це вимога поточного моменту, а також
плата комерсантів за можливість прибуткових операцій на стороні). По-друге,
не забувайте, пролетарі від села працюють на «червоних поміщиків» практично
задарма.
