На риторичне запитання, поставлене Віталієм Княжанським у статті «Ламати чи будувати?» («День», 27 червня) відповідь, звичайно, безальтернативна: будувати! Звісно, будувати. Проект добудови другої черги Ташликської ГАЕС технічної альтернативи не має. Для розвитку атомної енергетики терміново потрібні акумулюючі потужності, бо без нових атомних електростанцій Україну, так само, як і всі більш-менш розвинені країни світу, вже найближчим часом чекають неприємності. Адже доктор Форрестер, на жаль, не помилився. Спрогнозована ним «екологічна криза» набуває дедалі реальніших обрисів. Ціни на вуглеводневі енергоносії почали зростати з помітним прискоренням. В період від 2020-го до 2030 року, вочевидь, слід очікувати їх обвалу. І навіть тим, хто вчасно попіклувався про розвиток малої енергетики та запровадження енергозберігаючих технологій, все одно доведеться будувати атомні станції. Інакше «обсяги промислового виробництва швидко зменшаться, що призведе до занепаду рівня життя та стрімкого зростання смертності населення». (Такий висновок зробив ще 1971 р. Dg. Forrester y The World dynemic). Зарадити цьому можна лише шляхом запровадження науковоємних технологій та пошуку новітніх джерел енергозабезпечення. (Про це йшлося ще 1988 р. у Доповіді Комісії при ООН з навколишнього середовища і розвитку, якою керував Гро Харлем Брунтланд).
Звернімо увагу — для того, щоб підтримати звичний для нас рівень життя, треба постійно збільшувати споживання енергії. А оскільки вуглеводневих енергоносіїв уже не вистачає, доводиться підключати альтернативні джерела. Що далі? — запитання зависає в повітрі. На нього або взагалі не відповідають, або недбало відмахуються — якось воно та буде. Науковці щось вигадають. Головне, аби зараз не стало гірше.
Вам це нічого не нагадує? Так, це типова логіка наркомана. Аби підтримати «кайф», він змушений постійно збільшувати «дозу». А коли «легких» наркотиків вже не вистачає, переходить на «важкі». Що далі? — він дивиться на вас порожніми очима, і хоч що б ви йому казали, будь-які ваші слова до нього не доходять. Якщо ви не здатні дати йому жадану «дозу» або якось посприяти, щоб він її отримав, ви йому геть не цікаві.
Вперше, я познайомився з цим ще в бутність молоденьким лікарем. Потім, займаючись екологічними дослідженнями, під час відвідання атомних станцій, з подивом помітив, що точнісінько так само дивляться на мене фахові атомники. Я їм геть не цікавий, бо не можу і не маю права беззаперечно сприяти отриманню жаданої «дози». Торочу про якісь там розумні обмеження. Навожу нікому не потрібні докази. А вони тим часом цілком поглинуті однією-єдиною хворобливою думкою — «аби зараз не стало гірше». І я, як лікар, їх чудово розумію — так звана «ломка» або абстинентний синдром, то страшна річ.
В тому і полягає головна різниця між екологами і атомниками — ми їх розуміємо і цінуємо як фахівців своєї справи, а вони нас — ні. Тримають мало не за шаманів, що безпорадно камлають під стінами новітніх науковоємних підприємств та державних установ. Якоюсь мірою, ми і самі в тому винні. Екологія ще не сформувалася як наука. Вона ще смокче пустушку біології Дарвіна, як то i належить немовлятам, поводить себе не завжди пристойно. Але головним чинником є небажання атомників визнавати нашу енергозалежність. Вони покладаються на досвід побудови технічних систем і ніяк не можуть зрозуміти, що порівняно з системами, які вивчають екологи, всі ті атомні станції та космічні кораблі — то дитячі іграшки, технічні елементи тих самих екологічних систем.
Екологію, безумовно, не можна назвати точною наукою. Не те, щоби ми зовсім ігнорували математичний апарат, проте у нашій царині його можливості вельми обмежені. Показник інформаційного забезпечення найпростішої мікроекосистеми з одноклітинним центром регуляції і той не буває меншим, ніж 1012 біт. На рівні локальних біоценозів його можна дуже орієнтовно оцінити, як 10100 біт (Реймерс, «Мифы и утопии в экологии», 1990). Про зональні та кліматичні біоценози вже й подумати страшно. Там, навіть без урахування людських суспільств і тієї техніки, яку вони створюють, цифри сягають астрономічних показників. А базові або екосферні біоценози взагалі щойно відкрито. Про них можна сказати лише те, що вони є. За таких умов ні про яку точність не може бути і мови, але це аж ніяк не свідчить, про безпорадність екології. Медицина також не дуже точна наука, та це не заважає їй бути достатньо ефективною. Принаймні, при постановці діагнозу.
Енергозалежність людства, це ще не діагноз, а лише один iз проявів нестабільного стану антропотехнічних систем. Перебуваючи у цьому стані, вони закономірно пошкоджують системи-донори — біоценози «кормових територій». Тривалий час, 600—800 років, це пошкодження лишається непомітним, після чого розпад структури екологічних систем набуває обвального характеру, що спричиняє реактивний розпад та деградацію систем-реципієнтів. Відповідні приклади ви знайдете в підручниках історії. Це траплялося вже не раз, але досі згадані процеси протікали локально. Поки одні біоценози руйнувалися, інші відновлювалися. Цього разу на нас може чекати дещо неприємніше — глобальна біоценотична катастрофа. Власне кажучи, вона вже почалася.., і уламкові системи відчайдушно намагаються уникнути деградації. Але то лише перші ластівки. За моїми розрахунками, приблизно через 100 +-25 років має початися тотальний розпад антропотехнічних систем. Його перебіг та наслідки передбачати складно. Я астрологією не займаюся і на кавовій гущині не ворожу. Але можу впевнено стверджувати: чим більше атомних станцій ми за цей час набудуємо, тим гіршим буде прогноз. Лікарі вже зрозуміли, що це означає. А для загалу поясню: імовірність зникнення людства зростатиме від нуля до одиниці.
Ні, збави Боже, я не лякаю і навіть не переконую. Чудово розумію, що це — справа безнадійна. Перебуваючи під «кайфом» власних досягнень, атомники не бажають помічати того, що відбувається навкруги їхніх станцій. Навіть очевидний системний розпад України їх не лякає. Вони собі будують і ще деякий час будуватимуть. Не на наші голови. Ми, їхні сучасники, свій вік вже якось доживемо. На голови власних дітей та онуків, перед якими вже не буде стояти дилема — «ламати чи будувати». Воно саме почне ламатися, і це буде боляче.
