Наприкінці червня в Лондоні відбудеться друга щорічна конференція фінансової лабораторії Лондонської фондової біржі, присвячена фінансуванню компаній, що розвиваються на лондонських ринках капіталу. Схоже, там зможуть спробувати щастя й українські компанії, які потребують свіжої крові, тобто фінансових вливань за допомогою Ай-ПіО (IPO). (IPO — це первинна публічна емісія, перше публічне розміщення акцій компанії. Зазвичай цінні папери, які пропонуються при первинній публічній емісії, є акціями молодих компаній, що залучають акціонерний капітал. Інвестори, які купують такі акції, розраховують отримати великий прибуток, але при цьому повинні бути готові до великих ризиків.)
Фахівці твердять, що для ризикових (венчурних) і портфельних інвестицій Україна, незважаючи на політичну нестабільність, все ж приваблива. За словами керівного партнера компанії Foyil Securities Браяна Беста, «портфельники» вже сьогодні готові вкладати свій капітал у підприємства, які організували IPO на біржах світу. Однак там їх поки що практично не видно. Український бізнес це джерело отримання капіталу освоює дуже повільно. А портфельники терпляче чекають... І це загалом і не дивно. Розміщення IPO за один день і безкоштовно не робляться. А головне при цьому — корпоративна культура. Передусім компанія має вирішити для себе питання прозорості та відкритості. Бо без цього жодна біржа не стане займатися лістингом (вносити компанію до котирувальних списків). Біржі мають справу лише з відкритими компаніями, про які відомо все: і хто найбільший акціонер, і чи не переховує компанія чогось в офшорах. А коли всі аудиторські перевірки залишаться позаду, доведеться розщедритися і на саме IPO.
Позитивні приклади в Україні вже є. АТ «Укрпродукт» (одна з двох українських компаній, яка насмілилася вийти на цей ринок) ухитрилося залучити через IPO на Лондонській біржі шість мільйонів фунтів й заплатити при виході 800 тисяч фунтів. А це ні багато ні мало — 13% комісійних аудиторам, юристам, інвестиційним банкірам, біржі, податки і подібне. Це дорого, якщо порівнювати з лістингом на інших біржах (в Берліні чи Франкфурті дешевше, бо вимоги місцевих регуляторів нижчі). Але висока ліквідність акцій і довіра до країни багато чого варті. До речі, не виключено, що кожній наступній компанії IPO обійдеться дешевше.
У цій справі нас зовсім не набагато обігнала Росія. За весь час існування фондового ринку IPO здійснили лише чотири її компанії. Якщо Україна найближчим часом не поб’є цей «рекорд» нерішучості, то грошенята західних капіталістів, за словами Браяна Беста, підуть працювати в іншому місці.
На жаль, український бізнес поки що не поспішає з IPO ні на Лондонську, ні на Нью-Йоркську біржі. Директор ПФТС з біржових операцій Ігор Селецький упевнений, що основна проблема тут полягає в неможливості зламати, а якщо хочете, — переоформити, ментальність вітчизняних власників. «Якщо подивитися на Росію, Україну, то корпоративні облігації випускаються досить активно, а щодо акцій і у них, і у нас проблеми. Люди лише отримали пакет, їм шкода з ним розлучатися навіть на 5— 10%. І вони готові брати дорогі ресурси через кредити чи облігації, а не піднімати більш дешеві на фондовому ринку», — аналізує він психологію керівників підприємств, акції яких не мають поки що історії обігу. А виходити на ринок з нуля, ой як важко.
Значить, потрібно створювати історію обігу цінних паперів хоч би на рідних просторах. Але для початку не завадило б потурбуватися про створення інвестиційної культури. До речі, вона якраз у нас, на думку народного депутата Олега Салміна, повністю відсутня. «Я переконаний, що йти в лістинг якої-небудь біржі — це утопія для українських компаній, — заявив він «Дню». — На цьому етапі він нічого не принесе, окрім безглуздої витрати грошей на юристів, адвокатів і тому подібне. А ось формування культури дозволить кожному власникові задуматися, де брати гроші: на вітчизняному ринку під 12% (так начебто економіка не тягне) чи на світових фондових біржах».
Проте, на думку Салміна, рано чи пізно великі інвестори все ж прийдуть в Україну, тому що ринок тут цікавий, перспективний. І, до того ж, вітчизняні компанії, які вже переросли власну пісочницю, далеко не безнадійні. Тепер їм потрібне зовнішнє фінансування й у великих обсягах. А якщо є попит, то рано чи пізно з’явиться і пропозиція.
