Обвал рубля, а за ним і гривні підтвердив, що політика
грошового дефіциту в конкретних даних умовах руйнує реальну економіку —
фундамент, на якому тримається національна валюта
Причини кризи й спроби їхнього виправдання.
Потрясіння на східноазіатських і російському фінансових ринках не є
першопричиною глибокої фінансової кризи, що розгортається в Україні. Вони
лише зіграли роль каталізатора вияву й загострення всіх негативних явищ,
що роками нагромаджувалися в українській економіці. Фінансова криза — складова
загальносистемної економічної кризи, закономірний результат тривалого занепаду
виробництва, що триває... Все це — закономірний фінал неадекватної монетарної
політики. Тоді як в Україні (і в Росії) після хаосу «катастройки» й обвалу
1992—1993 рр. переважали криза попиту та інфляція витрат, чужоземні й вітчизняні
адепти монетаризму ініціювали боротьбу з привидом інфляції попиту, почали
напихати економіку країни протипоказаними для неї ліками — грошовим дефіцитом.
З його допомогою було загальмовано зростання цін, але паралізовано внутрішній
ринок, оскільки підірвано купівельну спроможність населення і підприємств.
Більшість виробництв, залишившись без оборотних коштів і без платоспроможних
покупців, зупинилася або працює з неповним навантаженням. Виробництво підтримується
в основному експортом, натуральним товарообміном і просто неоплачуваним
постачанням (електроенергія, газ). Бартер досяг 42% реалізації, а сума
заборгованості давно перевищила вартість річного продукту всієї країни.
ІНФЛЯЦІЯ В ДЕФОРМОВАНОМУ ВИГЛЯДІ
Дефіцит грошей є центральною причиною занепаду виробництва. Ступінь
збезгрошів’я економіки характеризується такими цифрами: 1991 р. маса грошей
у країні становила 80% ВВП, 1996 р. її було доведено до 11%, 1997 р. трішки
збільшилася — до 13,5% (чи не цим ми завдячуємо певному пожвавленню в окремих
галузях?). Порівняємо ці величини з грошовим забезпеченням економік інших
країн: у більшості розвинених країн маса грошей становить близько 60% ВВП,
у Кореї — 40%, у Китаї — 90%, у Японії 113%. В Україні буквально лютує
грошовий голод. І йому відповідає стан виробництва й фінансів. Заради чого
це знущання над економікою? Подейкують — заради зменшення інфляції. Справді,
зростання цін завдяки грошовому дефіциту пригнічено. Проте разом iз ним
пригнічено попит і виробництво! Такі «антиінфляційні» заходи лише посилюють
відносне зростання витрат.
Інфляція триває, але в прихованому, деформованому вигляді: як нагромадження
заборгованості. Якби вчасно видавали заробітну плату, пенсії, інші соціальні
виплати, то вона практично не знижувалася б. Так, 1996 р. зростання споживчих
цін становило 140%, а з урахуванням заборгованості — 215%, 1997-го, відповідно,
110% і 263%. Отже, таке «пониження» інфляції народу нічого не дало, а виробництво
й усю економіку підвело до тяжкої фінансової кризи, пік якої ще попереду.
Свого часу навіть адепт світового монетаризму М.Фрідмен визнавав, що прихована
інфляція небезпечніша від явної.
Видатним досягненням українського варіанту монетарної політики довгий
час представляли сталість гривні. Але як може бути стійкою валюта країни,
виробництво якої вже так довго агонізує? Штучне втримання номінального
курсу гривні призвело лише до створення сприятливих умов для імпорту продукції,
тобто додаткових робочих місць за межами України, й до дискримінації вітчизняних
експортерів. У результаті економіка України за роки втілення такої курсової
політики (1996 — 1998) додатково втратила декілька мільярдів доларів і
все одно опинилася перед лицем масштабної девальвації національної валюти.
Радники й поводирі монетаристської політики виходили з припущення, що
досягнута будь-якою ціною низька інфляція зробить Україну привабливою для
інвестицій і забезпечить економічний підйом. У наявності протилежний ефект.
Інвесторам немає найменшого сенсу вкладати капітал у зупинене й неефективне
виробництво. Переважно з цієї причини інвестиції в Україну майже не йдуть.
За іноземними інвестиціями на душу населення Україна посідає одне з останніх
місць у світі. Фондовий ринок напівмертвий, під ним немає економічної бази.
Стосовно залежності економічного зростання від низької інфляції, то
це загалом не дуже грамотна вигадка. Скількись тривалі значні темпи зростання
при низькій інфляції — поодинокі випадки у світовій практиці. Джерелом
підйому повинна бути наявність такої кількості грошей, яка забезпечила
б достатній платоспроможний попит і необхідний обсяг оборотних коштів підприємств.
І те, й інше в Україні задушено в ім’я низької інфляції. Очевидно, що навіть
при нульовій інфляції підйому не буде, якщо економіка відчуватиме хронічний
дефіцит грошей. Історія світової економіки знає приклади, коли навіть зниження
цін супроводжувалося обвальним спадом виробництва (світова економічна криза
1929 — 1933 рр.). Тим часом інфляція, перерозподіляючи капітали, часто
сприяє початку підйому. Теорії відомий ефект циклічної інфляції зростання.
У світовій практиці можна знайти безліч прикладів економічного зростання
при досить високій інфляції (табл. 1).
Як відомо, помічник Президента України А.Гальчинський був змушений визнати,
що механізм «низька інфляція — економічний підйом» не спрацював. І не міг
спрацювати, бо грошовий голод і відкритий для імпорту ринок задушили передумови
підйому.
АПОЛОГІЯ МОНЕТАРИЗМУ І ЇЇ АРГУМЕНТИ
На тлі невдач монетаристської політики особливу увагу привертає надрукована
недавно книжка В.Ющенка і В.Лисицького «Гроші: розвиток попиту та пропонування
в Україні» — апологія монетаристських догм. У ній, зокрема, доводиться,
що грошей в обігу в Україні досить, що чисто зовні відчутний брак грошей
є результатом безгосподарності та зловживань і саме внаслідок цього виникла
криза платежів і заборгованості. Книжка підсумовує численні виступи та
статті голови правління НБУ. Автори знущаються з об’єктивних проблем виробників,
перекладаючи всю вину за кризу на них самих. Не варто про це було б згадувати,
але така думка, схоже, стала пануючою у найвищих ешелонах влади. Це не
раз виявлялося в численних нормативних актах і практичних діях, зокрема
«кавалерійських наскоках» на підприємства. Звісно, і безгосподарність,
і зловживання мали місце, як і розгубленість перед хаосом зруйнування ринків
і невміння швидко пристосуватися до нових ринкових умов. Однак є правило:
коли незугарними й нечесними здаються всі чи майже всі, то справа не в
них, а в системі, яка ставить «уявно винних» у протипоказані нормальній
господарській діяльності умови.
В.Ющенко і В.Лисицький доводять достатність грошового пропонування тим,
що кількість грошей в обігу (агрегат М1) відносно ВВП, якщо рахувати не
за даними на кінець року, а за середньомісячними (рядок 1 табл. 2), коливається
не так драматично, як ми показали на початку статті: 1991 р. — 30%, 1996
р. — 6,1 %. Справді, перепади менші, але досить круті. Цікаво відзначити,
що 1993 р. — року найвищої інфляції — грошова маса скоротилася вдвічі порівняно
з минулим роком (8,4 проти 17,8%). Попереднього 1992 р. — також сильне
скорочення. А нас запевняють, що інфляція залежить від кількості грошей
і що їх було дуже багато! Уже цей факт вибиває грунт із-під ніг монетаристів.
Проте рівень монетизації, розраховуваний як відношення грошових мас
до ВВП, незалежно від того, який метод розрахунку грошових мас використовується
при його визначенні, є досить умовним показником. У кожний момент часу
грошова маса обслуговує обсяг товарів і послуг, пропонованих у цей момент
на ринку, тим часом як валовий внутрішній продукт — це обсяг товарів і
послуг, створених за певний період часу. Основне практичне застосування
показника рівня монетизації полягає в його використанні в міжнародних порівняннях.
Наведені В.Ющенком і В.Лисицьким розрахунки лише підтверджують, що грошей
стало значно менше. Та за яким критерієм судити, чи достатньо їх в обігу?
Переконливої відповіді на це питання автори не дають.
Так, щоб знайти скількись прийнятний критерій, В.Ющенко і В.Лисицький
порівнюють одні й ті самі гроші в різному численні: номінальному (фактичному)
і реальному, тобто скоригованому на рівень інфляції. Номінальні гроші називають
пропонуванням, а переоцінені — запасом. І доходять висновку, що «запаси»
грошей різко знизилися порівняно з «пропонуванням». Отже, «пропонування»
було надмірним, себто банк випустив зайві гроші. Вони були не потрібні,
отож і знецінилися. Але це одні й ті самі гроші в різному численні, їхнє
знецінення з самого початку введено в розрахунок! Такого штибу підтасовки
часто зустрічаються в згаданій книжці й аж ніяк не є випадковістю: подібними
«казусами» грішить вся монетарна теорія.
Загалом судити про забезпеченість відкритої економіки по всій масі обігових
грошей М1 не можна. Її значна, причому дедалі більша частина — це готівка.
Вони обслуговують відкриту економіку лише частково, зате разом з іноземною
валютою обслуговують тіньовий оборот. І готівки, можливо, там і досить.
Крім того, значна частина грошової маси взагалі не обслуговує товарний
ринок, обертаючись винятково у фінансовій сфері.
Для аналізу забезпеченості відкритої (офіційної) економіки потрібно
розглянути гроші, які є на рахунках підприємств (чи, точніше, в оборотних
коштах). Зменшення грошей у складі оборотних коштів демонструє таблиця
2 (рядок 3). Грошей дедалі менше. А скільки, хоча б приблизно, потрібно
для нормального відтворення?
Розглянемо середньомісячні залишки грошей підприємств у відношенні до
нарахованої заробітної плати (рядок 2 табл. 2).
Якщо 1992 року в підприємств після виплати зарплати залишалися гроші
на оплату постачання, податків, інших фінансових зобов’язань, то 1996 р.
не вистачало навіть на зарплату. Отже, можна приблизно визначити мінімальний
обсяг необхідних підприємствам грошей. Для цього скористаємося відношенням
витрат на виробничу зарплату до вартості валового випуску (сукупного суспільного
продукту). Воно дорівнює 1/5. Отже, підприємства, щоб відтворення йшло
нормально, повинні мати в середньому суму грошей, яка вп’ятеро перевищує
фонд зарплати.
Очевидно, що вже 1992 року грошей менше, ніж потрібно, а починаючи з
1993 р. встановився хронічний і постійно зростаючий дефіцит. Ясно, що цей
дефіцит і призвів до лавини неплатежів і бартеру (цей факт підтверджує
різке зростання відношення заборгованості до ВВП 1993 р.). Спроби покласти
край бартеру банкрутствами та санкціями призведуть до цілковитого краху
економіки.
Розглянемо ще один аргумент, з яким неодноразово виступав В.Лисицький.
Він обчислював чисті оборотні активи підприємств, які нібито зростають.
Дані Держкомстату (Статистичний щорічник України за 1996 рік, стор. 54)
істотно відрізняються від даних, наведених у монографії В.Ющенка і В.Лисицького
(«Гроші: розвиток попиту та пропонування в Україні», стор. 190). Коли спиратися
на дані Держкомстату, то «чисті оборотні активи» скорочуються, а не зростають.
Це — на совісті авторів.
В.Ющенко і В.Лисицький вважають, що, продавши частину матеріальних активів,
підприємства могли б виконати свої фінансові зобов’язання і зберегти обсяги
виробництва. А кому продати, якщо платоспроможний попит вельми обмежений.
Та й продавати матеріальні активи, які завтра можуть знадобитися для виконання
замовлень, можуть лише люди, котрі вже втратили надію працювати — і їм
байдуже. Монетаристи підштовхують до того, аби дирекції підприємств перетворилися
на ліквідкоми. На багатьох підприємствах легкої промисловості продали навіть
цінне устаткування (наприклад, трикотажне). Це означає втрату перспективи
й надії. Підтримати кругообіг і обсяг виробництва у такий спосіб не вдасться.
Блакитна мрія країн-конкурентів!
В.Ющенко й В.Лисицький обурюються, що товаровиробники всі роки працювали
без урахування можливостей грошового покриття витрат. А якби товаровиробники
«озиралися» на гроші, то виробництво зупинилося б не пізніше 1996 р. Нехай
порадять зупинитися й почекати грошей, приміром, електроенергетикам чи
коксохімікам!
Уже не вперше монетаристи перевертають економічні відносини з ніг на
голову й підтасовують цифри, захищаючи збанкрутiлу політику.
БЕЗВИХІДЬ ОБМЕЖУВАЛЬНОЇ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ
Безперспективність і небезпечність божевільних монетаристських експериментів
у конкретних умовах України були очевидними з самого початку. Продиктована
міжнародними фінансовими організаціями хибна оцінка характеру економічної
кризи (вона в Україні, як вказувалося вище, набрала форми кризи попиту,
підтвердженням чого є значне безробіття й мізерне використання виробничих
фондів) призвела до того, що економічні проблеми України розв’язувалися
протипоказаними засобами. Відмова від поміркованої грошової емісії на користь
«піраміди» державного боргу посилила постійне скорочення ефективних бюджетних
витрат на тлі посилення відпливу грошових коштів за рубіж. Скорочення видатків
бюджету (або «державного споживання»), за яке ратують В.Ющенко і В.Лисицький,
набрало самовідтворного характеру в ланцюжках «скорочення централізованих
капіталовкладень і видатків на народне господарство — спад виробництва
— зниження податкових надходжень — скорочення бюджетних видатків», «скорочення
соціальних виплат — зниження платоспроможного попиту — спад виробництва
— зниження податкових надходжень — скорочення бюджетних витрат».
Кредитно-грошова політика, спрямована на реальне подолання кризи й досягнення
динамічних темпів економічного зростання, мала виходити з необхідності
такого обсягу бюджетних видатків, який дозволяв би, з одного боку, виконувати
соціальні виплати в повному обсязі, з іншого — забезпечити товарну експансію,
зокрема шляхом контрольованого короткотермінового кредитування виробників
товарів народного споживання. У цьому випадку певне зростання інфляції
було б передбачуваним і безпечним. Такі дії принесли б відчутну користь
і 1996-го, й 1997 року. А за сучасних умов розростання фінансової кризи
ефективність цих заходів різко знижується через ажіотажне зростання інфляційних
очікувань. Загострення фінансової кризи призведе до того, що неефективними
стануть і будь-які форми курсової політики: утримання курсу гривні спричинить
«танення» валютних резервів, погіршення умов зовнішньої торгівлі й нарощування
зовнішнього боргу, її девальвація — погіршення умов обслуговування зовнішнього
боргу і значне зростання споживчих цін. Простір для кредитно-грошових маневрів,
зусиллями вітчизняних монетаристів, практично відсутній. Обвал рубля, а
за ним і гривні підтвердив, що політика грошового дефіциту в конкретних
даних умовах руйнує реальну економіку — фундамент, на якому тримається
національна валюта. Вона повинна була обрушитися саме стараннями ідеологів
монетаризму.
