За її висновками, через невиконання Міністерством аграрної політики України та Державним комітетом рибного господарства України покладених на них функцій державна політика у рибній галузі не проводиться належним чином.
З 2005 року галузь фактично професійно не керована. Як наслідок, із кожним роком, населення все менше бачить на прилавках магазинів рибу та рибну продукцію власного виробництва. Так, у 2007 році вилов риби в Україні зменшився до 207 тисяч тонн (удвічі за останні десять років). Обсяг зариблення водних об’єктів за цей же період зменшився майже в сім разів. Хижацькі ж темпи рибного бракон’єрства щорічно виснажують рибний ресурс країни. На українському безриб’ї натомість заробляють імпортери, які збільшили постачання свого фіш-продукту в 2,5 рази.
Не сприяють реабілітації українського рибальства й заходи, передбачені Національною програмою будівництва суден рибопромислового флоту України на 2002—2010 роки. Програму затвердили ще 2002 року, але за ці роки державної турботи колись міцна флотилія перетворилася на купу брухту, вік більшості експонатів якої вже перейшов критичну межу — понад 20—30 років. Із 165-ти рибальських суден залишилося шістнадцять.
Хто винний у таких показниках? Рахункова палата вважає, що головна причина — відсутність ефективної системи управління бюджетними коштами. Так, аудитом встановлено, що управлінські рішення керівників Держрибгоспу про планування, розподіл та використання бюджетних коштів у 2007 році та першому кварталі 2008 року були неефективними. За чотири роки дії загальнодержавної програми розвитку рибного господарства жоден із її показників не виконано, а відповідальні за це органи навіть не володіють повним обсягом достовірної інформації про їхнє виконання. Як таке може бути, що ліва рука не знає, що робить права? Відповідь криється у цифрах із багатьма нулями: на фінансування програми з 2005 року направили менше ніж 364 мільйони гривень. Але протягом 2005—2007 років понад 234 мільйони гривень фактично було направлено на утримання органів рибоохорони.
«День» попросив прокоментувати результати аудиту Рахункової палати експертів.
Володимир ВОЛКОВ, екс-голова Державного комітету рибного господарства України, президент рибогосподарської асоціації з відтворення водних живих ресурсів та селекції у рибництві «Аквакультура»:
— Усі зауваження не те що правильні, Рахункова палата навіть пожаліла працівників комітету. Щоб відродити галузь, потрібна добре продумана система заходів, яка б ѓрунтувалася на узгодженій позиції уряду, інвесторів та громадськості. Її можна організовувати у рамках державної програми (практика ж свідчить, що такі програми у нас не працюють) або за рахунок співпраці з бізнесом. Що стосується рибальського флоту, то він фактично зник. Держава може й далі планувати його реабілітацію за свій кошт, але я не вірю у такий варіант. Перспективною виглядає форма публічно-приватного партнерства між державою та бізнесом, коли останній дає гроші, купує на них рибальський флот та виловлює відведені країні рибні квоти у світовому океані. Потрібний інвестор, який готовий вкласти $300 мільйонів на розбудову флоту. Якщо держава запропонує йому форму приватно-публічного партнерства, то державна частка у новоствореному флоті дорівнюватиме 30%, решта належатиме інвесторові. Це краще, ніж взагалі не мати жодного економічного зиску. До того ж, якщо флот буде сучасний, то кораблі не стоятимуть у портах, а постійно працюватимуть у морі. Про прибутковість рибної справи всі й так знають. Якби ж наші чиновники захотіли комусь продати рештки українського флоту, то такий намір не увінчався б економічним успіхом для інвестора. За Конвенцією ООН, вибирати рибні квоти у світовому океані зможе лише судно під прапором тієї країни, якій належать ці квоти. Для реабілітації внутрішніх водойм потрібно законодавчо закріпити за рибними комплексами статус окремого майнового комплексу. У рибній галузі це зробити складно, бо земля належить міськраді, вода — водгоспу. Відновити ж кількість риби у водоймах можна, заборонивши використовувати 20—30% кожної водойми протягом певного часу. Зрозуміло, що у нинішніх умовах така заборона не діятиме. Не забезпечить дотримання такого положення і жодна охоронна служба. Потрібно віддати ці водойми та озера у довгострокову концесію з обов’язковою умовою «не виловлювати та охороняти ці 20—30%». Натомість держава повинна проводити незалежний контроль з виявлення реальної маси риби у водоймі, обкладати підприємство податком (наприклад, одна гривня за кілограм риби) та слідкувати за показниками, щоб кожний рік приріст риби був не менший ніж 15% від виловленої. Щоб отримати інвестиції у внутрішні водойми, потрібно узаконити право рибаків на експлуатацію водної території — і вони самотужки почнуть інвестувати. Бо риба дає від 600% до 1000% прибутку на вкладені інвестиції.
Анатолій КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ, директор підприємства з імпорту риби «Марин Мастер»:
— Насправді ніякої концепції з розвитку рибної галузі немає. Є лише її імітація. Рибна галузь некерована ще з часу отримання Україною незалежності. Чому? Бо на посаду керівників департаменту постійно призначали некомпетентних людей (за деяким виключенням). Через відсутність міжнародних договорів та незграбний менеджмент втратили й океанічні траулери-заводи. Говорячи про рибу власного виробництва, слід розуміти: реально отримувати її можна з Азовського та Чорного морів, приморських лиманів та внутрішніх прісних водойм. Про океанічну рибу взагалі не варто згадувати, бо немає міжнародних договорів про доступ до таких ресурсів. А зони вилову масових видів риби (оселедця, скумбрії, хека, мінтаю, путасу, мойви тощо) входять до 200-мильних економічних зон Норвегії, Ісландії, Шотландії, Канади, Аргентини, Росії. Навіть якщо Україна розпочне проводити інтенсивні міжнародні переговори, то шансів отримати допуск до цих рибних ресурсів дуже мало. Власники ж траулерів, що плавають під українським прапором, можуть розраховувати на доступ до рибних ресурсів лише країн, які не мають власного флоту, або які не вважають за доцільне займатись виловом пелагічних видів риб. Зокрема, це Марокко, Мавританія, Гвінея, Сенегал. Українські судновласники купують ліцензії на вилов сардини, сардинелли, ставриди, марокканської скумбрії, але їм категорично заборонено дивитися у бік дорогих видів риби, кальмарів, восьминогів, креветок. Виловлена у цих зонах риба служить сировиною для консервних заводів. Але через складнощі українського законодавства завозити її в Україну невигідно. По-перше, доставка займає тривалий час, протягом якого обігові кошти фактично заморожуються. Сертифікація ж та митне оформлення можуть тривати місяць і навіть довше. Прискіпливий інтерес української бюрократії, СБУ, податкової служби практично гальмують процес нормальної роботи. Крім того, з України неможливо оперативно перерахувати гроші за паливо, тару, продовольчі продукти тощо. Якщо ж вдалося перерахувати, то через 90 діб потрібно або повернути кошти, або привезти товар, за який сплачено гроші. Саме через це власники суден здають траулери в оренду своїм офшорним компаніям, а видобуту продукцію реалізують рибним трейдерам, що працюють у країнах Африки. Мене, як імпортера, рибної продукції турбує й організація нормальної роботи за СОТівськими правилами. На сертифікацію та митне оформлення контейнерів в українських портах витрачається від 10 до 15 днів. У світі — максимум дві доби. Через такі часові розбіжності оператори контейнерних ліній дають підприємцеві дві доби після відвантаження контейнера з борту судна, за які потрібно провести митне оформлення, вивезти товар та повернути порожній контейнер у порт. Якщо за цей термін підприємець не встигає, то протягом наступних п’яти днів контейнерному оператору сплачується пеня у розмірі $100 за добу. Наступні п’ять днів коштують ще по $200. Таким чином через недолугість українського законодавства з кожного контейнера іноземні фірми отримують від $1000 до $2000 у вигляді пені. Кожне судно привозить по 50 контейнерів із рибою. За моїм підрахунком, Україна щомісяця втрачає півмільйона гривень. З іншого боку, контейнерний оператор не несе жодної відповідальності за затримку доставки контейнерів.
