Приватизувати землю — «прихватизувати» Україну, а скоріше, останнє недопродане багатство, яке за Конституцією належить народу України і має забезпечувати добробут 46-ти мільйонам українцям, а не вибраним чи привілейованій купці людей. Ринок сільськогосподарських земель, за який активно агітують банкіри, юристи, бізнесмени, міжнародні організації, — небезпечний та необов’язковий...
Питання зняття мораторію та створення ринку землі мають вирішувати не банкіри комерційних банків чи юристи міжнародних компаній.
Земля — це не «Криворіжсталь», котру продали раз і назавжди. Земля для України — як нафта для Азербайджану, Арабських Еміратів чи Брунею. Чи має влада моральне право знімати мораторій з продажу землі, й тим паче дозволяти скуповувати її іноземцям? Що ж отримають наступні покоління, коли ми позбавимо їх конституційного права володіти землею? Відомий український дослідник, кандидат біологічних наук ще раніше висловив гарну думку: «Земля, як і природа, повинна НАЛЕЖАТИ ВСІМ, А ЖИТТЯ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ КОЖНОМУ. І не тільки людині... Є простий економічний механізм, який дозволяє вирішити цю проблему й покінчити з постійними війнами, що супроводжують цивілізації. Земля передається в користування, і за це стягується платня. Платня надходить у земельні (народні) банки — на рахунки громадян. Майже так, як від продажу нафти в багатьох країнах Близького Сходу. Щоправда, там нафту продають назавжди, а земля залишається навіки у народу».
Останній ресурс для дерибану — це українські землі сільськогосподарського призначення (бо українські жінки вже роками поліпшують генофонд Європи). Дивно — чому Ізраїль свої землі сільськогосподарського призначення не продає, чи Данія? А український Президент та політичні сили агітують за ринок землі. Для чого? Зважаючи на те, що українські чорноземи здатні прогодувати як мінімум ще 150 мільйонів людей, то в час глобальної продовольчої кризи (коли уряд КНР заохочує своїх фермерів брати в оренду чи купувати с/г землі в інших країнах), для нас — це шанс стати провідною агродержавою, заробляючи на тому, що вирощує українська земля. І заробляти повинні не ті, хто скупить землі, а український народ.
Потрібно встановити гідну орендну платню за землю, гідний контроль за користуванням землею (щоб не виснажували землі соняшником, рапсом). І не «душити» фермерів високими банківськими відсотками, як це було зроблено на початку, щоб знищити село... фактично, вибиваючи землю з-під ніг селян.
Бо село — це не лише п’яні чоловіки, порожні хати (бо жінки разом із сім’ями за кордоном на заробітках)... Українське село повинно вціліти... Обов’язок чиновників — щоб «Хрущі над вишнями гули», а українські дівчата йшли, співаючи українських пісень... Дика капіталізація села руйнує усталений моральний дух (клімат) села: брат почав воювати з братом за земельні паї, сусід із сусідом, голови сільрад почали спекулювати на продажу землі... Несправедливе розпаювання через відсутність кадастру має свої наслідки...
Сьогодні селянин продасть землю на необхідну медичну операцію чи щоб допомогти дитині вступити в інститут, — а що далі робити, коли виникне чергова необхідність у грошах? І якою має бути ціна землі, яка безцінна?
