Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Данина «за споживання»

У витратах найбідніших людей ПДВ займає одну шосту...
14 березня, 2009 - 00:00

Надання соціальної допомоги громадянам, що її потребують — питання гостре. Головна проблема — де взяти кошти. За умови, коли в структурі доходів населення вже існує досить суттєве порушення співвідносності між оплатою праці та соціальними виплатами, з перекосом в сторону останніх, багато фахівців бачать лише один ресурс для цього — друк грошей, тобто інфляційний чинник.

Але все ж таки в Україні існує резерв для надання соціальної допомоги, який до цього часу використовувався недостатньо. Мається на увазі застосування відповідних податкових важелів, які в тій чи іншій мірі, але досить активно, використовуються в економічно розвинутих країнах. Зокрема — проведення соціальної політики, заснованої на податкових пільгах, в першу чергу пільгах по ПДВ.

Сьогодні в нашій державі більшість товарів першої необхідності (так званих соціально значимих товарів) оподатковуються податком на додану вартість по ставці 20%, що, за світовими мірками, є досить високою. У Західній Європі така ставка використовується для обкладення предметів розкоші, алкоголю, тютюну й тому подібного, у тому числі для того, щоб обмежити їхній вжиток. В той же час, наприклад, продукти харчування, транспортні послуги, дитячий одяг тощо ПДВ або зовсім не обкладаються, або ця ставка становить 4—7 відсотків.

ПДВ є податком на споживання. У цьому відношенні він подібний до акцизу, який ще називають податком на розкіш. Але оскільки, на відміну від акцизу, ПДВ обкладаються практично всі товари, не купувати які навіть найбідніші люди просто не можуть, то, по суті, він є податком на бідність.

Існує відомий закон — із зростанням доходів домогосподарств доля їхніх витрат на споживання зменшується. Отже, при будь-якому розмірі податку на споживання бідні платять державі відносно більшу частину своїх витрат, ніж багаті. Люди з обмеженим достатком, отримавши зарплату чи пенсію, витрачають їх головним чином на придбання речей першої необхідності — продуктів харчування, простого одягу. І у складі їхніх мізерних витрат одну шосту частину займає саме ПДВ. Для чого? Щоб потім держава думала, яким чином повернути ці гроші у вигляді соціальної допомоги? А чи не простіше їх взагалі не відбирати? Тоді не треба буде й повертати.

Безперечно, багато речей купують як бідні, так і багаті. Але все ж таки багаті можуть собі дозволити придбати не лише речі першої необхідності. А тому в структурі споживання бідних і багатих є відмінності, і встановлення різних ставок податку на різні товари дозволить хоча б частково перенести цей тягар на багатих.

Навряд чи держава наважиться на повну відміну ПДВ. Але гнучкіше підходити до оподаткування людей, що потребують соціальної допомоги, вона просто зобов’язана. Хоча б для того, щоб зменшити собі клопіт з надання цієї самої допомоги.

Звичайно, в разі зниження розміру податку очікувати відповідного миттєвого зменшення цін не слід — не звикли у нас це робити. Але сподіватися на те, що вони, принаймні, не будуть зростати так стрімко, можна. Врешті-решт, конкуренції виробників ще ніхто не відміняв, і підприємства, отримавши «жирок» у вигляді додаткових обігових коштів, не будуть підвищувати ціни, виходячи хоча б з інстинкту самозбереження.

Існують різні рецепти боротьби з економічної кризою. Тим чи іншим чином більшість з них пов’язана зі зниженням податкового тиску, наданням податкових пільг. З’явилися навіть пропозиції стосовно «реінкарнації» вільних економічних зон. Але навіщо впроваджувати пільги в рамках територіальних зон (читай — в інтересах окремих суб’єктів господарювання), коли це можна зробити в масштабах всієї країни відносно певних видів товарів, вбивши при цьому двох зайців: і інтереси держави зберегти, і найбідніші верстви її населення підтримати...

Юрій КУЛИК
Газета: 
Рубрика: