Ми вже, мабуть, звикли до того, що Київ систематично збурюють будівельні скандали й акції протесту громадян, пов’язані з незаконним відчуження земель, наступом на парки та інші зелені зони, вирубуванням дерев, обмеженням доступу містян до спільного блага, яким і є природна складова міста. Адже від кількості дерев та інших зелених насаджень безпосередньо залежать інші важливі екологічні показники міста, а отже й здоров’я, добробут, працездатність, психоемоційне самопочуття містян, їхня здатність протистояти шаленим ритмам урбанізованого життя та не піддаватися депресіям.
Власне, йдеться про ті ресурси, які неподільно належать всім членам громади і мають слугувати загальному благу, добробуту та щастю, незалежно від соціального чи майнового становища окремо взятого члена суспільства. Здебільшого це ресурси, які не мають чітко визначеного власника — приватної фізичної чи юридичної особи або держави. В сучасній соціальній та економічній науці ці ресурси описують за допомогою поняття «спільне» (або commons).
У наш час дослідження спільного викликає чималий теоретичний і практичний інтерес насамперед через вади як ринкових, так і адміністративних механізмів управління, незрілість професійних еліт, повсюдне загострення екологічної ситуації та наростання екологічних криз. Спільне може мати свої окреслені межі (наприклад, міський парк) або взагалі не мати меж (атмосферне повітря). Дослідження взаємодії людини та довкілля та використання природних ресурсів тривалий час пов’язували із поняттям «трагедія спільного» (tragedy of the commons), яке запровадив у науковий обіг у 1968 році Ґарет Гардін (Garret Hardin) для означення складності менеджменту природних ресурсів спільного доступу та користування (водні ресурси, ліси, рибні запаси, річки й прибережні території, пасовища тощо). Трагедія спільного є наслідком того, що ними користуються різні групи людей, внаслідок чого цим ресурсам загрожує надмірна експлуатація і виснаження. Зрештою, вони є скінченними.
Про значущість дослідження спільного свідчить присудження професору політекономії Індіанського університету (Indiana University, USA) Елінор Остром (Elinor Ostrom) Нобелівської премії в галузі економіки 2009 року. В основі «трагедії спільного», зазначала Елінор Остром, лежить людська поведінка та її мотивація, як-от: конкуренція, особисті інтереси, прибуток, чи турбота про інших людей та громаду, суспільство в цілому тощо. Ринкові механізми в цьому випадку не можуть бути універсальними регуляторами, а такі соціальні механізми контролю особистих інтересів як комунікація, довіра, аргументація не завжди достатні та ефективні. Але все ж таки ці механізми можуть попередити «трагедію спільного», а управління спільним може мати позитивні результати як для підтримки збалансованості довкілля, так і для добробуту громад. Елінор Остром переконливо довела, що пасовища, ліси, луки, річки та прибережні території, рибні запаси тощо приносять значно більше матеріальних і нематеріальних вигод, якщо належать місцевим громадам і управляються ними. Аспект спільного містять в собі всі екологічні проблеми, особливо проблеми великого міста, а від розуміння природи спільного значною мірою залежить і успіх управління ним.
Чи розуміють цей зв’язок представники чисельних будівельних (чи девелоперських — як вони самі себе називають) компаній? Можу стверджувати, що і так, і ні. І власне ця дилема й стала приводом для написання цього матеріалу.
Усі ми щодня споглядаємо рекламу тих чи тих будівельних компаній із вигідною й привабливою пропозицією інвестицій у житло. Причому привабливість полягає не лише в цінах, а й у місцевості, де зводиться чи планується зводитися черговий житловий комплекс. Для заохочення приватних інвесторів чи покупців житла до реклами залучаються знаменитості, зірки спорту й шоу-бізнесу, які зі щасливими посмішками пропонують нам з вами стати їхніми сусідами. Але зірці за рекламу треба заплатити, й заплатити немало.
Утім, є «хороший» спосіб зекономити на вартості реклами, але зробивши її не менш, а то й більш привабливою для потенційного споживача. Йдеться про використання, а точніше експлуатацію образу природи в рекламі, коли застосовуються рекламні ходи на кшталт «Парк, озера, чисте повітря», «Завітайте в казку — парк поруч», «Білочка мріє з вами познайомитися»... і пропозиції перспективного житла біля парків «Феофанія», Голосіївський, Партизанської слави тощо. І дійсно, наявність парків чи інших рекреаційних територій значно підвищують привабливість (і ринкову вартість) об’єкту, адже всі хочуть дихати чистим повітрям, чути спів пташок, мати поруч місце, куди можна піти відпочити родиною або просто прогулятися після робочого дня чи тижня. Тобто, людей приваблює спільне, яке слугуватиме їхньому особистому благу.
Здається, в цьому немає нічого поганого, якби не кілька «але», і ці «але» полягають у наступному.
По-перше, як уже зазначалося, йдеться про рекламну експлуатацію того, що створено самою природою (природні ліси, озера тощо) або попередніми поколіннями громадян і підтримується коштом всієї громади, як от міські парки для отримання прибутку. Суспільне несприйняття реклами цього ґатунку таке ж важливе, як і протидія рекламі сексистській. У ньому криється не лише етичний чи екоетичний аспект, а й суто екологічний та економічний. Адже очевидно, що з побудовою чергового комплексу значно зросте антропогенне навантаження на природний об’єкт, а отже й обсяг громадських коштів, необхідних для його підтримки. Чи готові девелопери-забудовники поділитися заради цього власним прибутком і брати на себе частину відповідальності чи все перекладається на громаду, а бізнесу залишається чистий прибуток?
По-друге, чи компенсують забудовники екологічний слід від своєї діяльності? Майданчики під будівництво здобуваються за рахунок відчуження, скажімо, частини славетного саду Кіностудії імені О. Довженка, шкільних садів і територій науково-дослідних інститутів та вишів. А що натомість? Навіть якщо під будівництво відведено умовний пустир, то все одно, на цій ділянці ростуть дерева, чагарники, трава. Чи висаджується потім бодай така ж сама кількість дерев? А от у Сполучених Штатах і багатьох європейських країнах забудовник має посадити замість одного зрубаного десять нових дерев. Тому вони так дбайливо ставляться до зелених насаджень і заради їхнього збереження готові вносити зміни в проекти.
Чи відомі нам випадки, щоб будівельний бізнес створив у Києві повноцінний парк чи іншу природну рекреаційну територію? Горщики з чахлими туями біля автостоянок або кілька горобин чи берізок до уваги не беруться. Мені, на жаль, невідомі, бо мислення забудовників не йде далі торгівельно-розважальних комплексів чи якомога щільніших і висотніших житлових забудов, а навколишній простір перетворюється на територію для паркування замість парків.
Я не проти будівництва, не проти розвитку міста. Мені подобається сучасна архітектура і, особливо, взірці її поєднання з історичним природно-культурним ландшафтом, як це можна бачити в Європі, зокрема й у наших найближчих сусідів — поляків, угорців, словаків, де проблема трагедії спільного доволі успішно розв’язується на користь менеджменту спільного. Для цього достатньо поглянути на міські парки Варшави й Кракова, порівняти набережну Вісли у тій таки Варшаві чи Дунаю в Будапешті або Братиславі та набережну Дніпра в нашому місті. У Лондоні з його шаленими темпами будівництва публічні парки і сквери є недоторканними, причому значна кількість приватних скверів слугує спільному благу. Набережна Темзи — це територія спільного доступу і спільного блага іменем її Величності Королеви Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії.
Це добре розуміють і в Барселоні, де для розвитку зелених і паркових зон були залучені землі застарілої інфраструктури (колишні залізничні майстерні, скотобійні, відпрацьовані кар’єри тощо). Також викупалися й відкривалися для громадського доступу приватні сади й парки, і, найголовніше, було затверджено план розширення зелених зон міста. Після 2000 року особлива увага приділяється проектам, спрямованим на наближення зелених зон, або кишенькових парків, до місця проживання мешканців густонаселеного міста. Це такі проекти, як «Зелена зона за п’ять хвилин ходи», «Сотні парків у кварталах» та «Зелені коридори», які мають виконувати, насамперед, екологічну функцію, зв’язуючи зелені зони в єдину мережу й створюючи сприятливі умови для існування міської флори й фауни.
Тому я категорично проти хижацького наступу на спільне, але за етичний, екологічно і соціально відповідальний бізнес. Як зазначала Елінор Остром, для управління спільним потрібен високоорганізований соціальний капітал, котрий передбачає поціновування соціальних відносин, на основі яких формуються солідарні норми поведінки задля спільного блага. На жаль, наш бізнес, як засвідчує досвід, ще не став вагомою частиною соціального капіталу і не досяг стану бізнес-еліт, що несуть перед суспільством відповідальність за свої дії. Бізнес продовжує діяти в рамках вже застарілої моделі поведінки, орієнтованої на швидкий і максимальний прибуток.
Я свідомо тут не називаю конкретні компанії, бо маю на меті окреслити загальну небезпечну тенденцію, наслідком якої може стати втрати спільного блага, добробуту людей, а отже в перспективі й занепад самого бізнесу. Якщо котрась із компаній-забудовників відреагує і надасть позитивну відповідь щодо своєї екологічно відповідальної діяльності у формі вагомого проекту з озеленення міста, буду надзвичайно вдячна.
