Конституційна вимога щодо перетворення України в соціальну державу попри наявні потенційні можливості так і не реалізувалася. Навпаки, уже традиційно здійснюється політика «соціального номіналізму», яка генерує цинічну експлуатацію працездатного населення.
Упродовж усіх років державної незалежності бідність працюючого населення не зменшувалася, а зростала. Нині уже сформовані передумови спадкоємної бідності.
У структурі витрат на одиницю виробленої продукції заробітна плата в Україні з року в рік падала і нині дорівнює 8-9 %. У країнах ЄС, до стандартів якого Україна немовби прагне долучитися, цей показник сягає 40—45%. Якщо в цивілізованих країнах через заробітну плату відбувається оборот понад 60% ВВП, то в Україні — менше 30%.
За межею бідності, яка, відповідно до стандартів ООН, встановлена на рівні 5 дол./день, проживає тотальна більшість населення України.
Близько 60% фактично бідних становлять родини, де працюють два члени сім’ї. Нині щонайменше 10 млн працюючих (в т.ч. управлінці) претендують на житлово-комунальні субсидії. Звідси безпрецедентний рівень тінізації і корупції в системі фінансово-економічних відносин.
Регуляторними інструментами, від яких залежить розмір мінімальної заробітної плати, в усіх країнах є (і Україна — не виняток) погодинна оплата та прожитковий мінімум. Останні у нас — неприпустимо занижені.
Бюджет 2016 передбачає погодинну оплату на рівні — 8 грн 35 коп, тобто 34 центи. Для порівняння погодинна оплата праці в країнах ближнього й дальнього зарубіжжя є такою (у євро): Болгарія — 3,7; Румунія — 4,4; Литва — 5,8; Латвія — 6,0; Греції — 15,6; Німеччина — 31; Франція — 34,9; Данія — 39,5; Бельгія — 40,4; Швеція — 41,9. Як бачимо, в Україні погодинна оплата є на порядок меншою ніж у Болгарії та майже у 13 разів меншою, ніж в Румунії. Це країни, промисловий і економічний потенціал яких значно поступався Україні на момент установлення державної незалежності.
Що ж до прожиткового мінімуму, ситуація є такою ж безрадісною. Як відомо, обсяг прожиткового мінімуму містить два базових компоненти. По-перше, це вартісне вираження конче необхідних фізіологічних потреб людини. По-друге, це набір соціальних, освітніх та духовних цінностей мінімально прийнятного рівня життя. Бюджет-2016 передбачає прожитковий мінімум 1330 грн, тобто 48,5 євро.
Гарантом утримання прожиткового мінімуму є мінімальна заробітна плата, а також рівень мінімальної пенсії.
Розмір мінімальної зарплати в Україні з 01.09.2015 р. становить 1378 грн або 51 євро. Для порівняння вкажемо,що мінімальна зарплата (у євро): Молдова — 79; Білорусь — 170; Болгарія — 184; Румунія — 218; Литва — 300; Латвія — 360; Естонія — 390; Польща — 410; Греція — 683.
САМОВІДСТАВКА ПИВОВАРСЬКОГО ЯК СИМПТОМ
Не виважене (м’яко кажучи) запровадження Центральним банком так званого плаваючого курсу гривні стало грубим порушенням конституційного імперативу (ст.99) про неухильне забезпечення стабільності грошової одиниці. Раптове, щонайменше триразове здешевлення гривні й водночас безпрецедентна цінова волатильність зумовлюють перманентне зубожіння усіх громадян — від високорангових державних службовців до всіх категорій працюючих.
Так, розмір місячного окладу прем’єр-міністра складає 6109 грн (223 євро); оклади міністрів складають 92% від ставки прем’єра. Якщо навіть врахувати чинні надбавки загальна сума заробітку збільшується до 9—12 тис. грн. Однак це не вирішує проблему принизливих заробітних плат високопосадовців.
Голова Одеської ОДА Михаїл Саакашвілі з цього приводу саркастично зауважив: «Сьогодні, судячи із заробітних плат, які я бачу у чиновників, то вони або дійсно святі, або практично всі крадуть» (День, 09.02.2015 р.).
Пропозиції щодо офіційного практикування механізму доплат за кошти зарубіжних донорів високоранговим державним службовцям, які «входять до реформаторських команд відповідних міністерств» (а саме така пропозиція була під час обговорення законопроекту «Про державну службу»), з одного боку абсолютизує неоколоніальну залежність «реформаторів», з іншого — ще більше посилює нерівність і зарплатний хаос у бюджетній сфері.
Жалюгідні офіційні зарплати державних службовців і чиновників середньої ланки у розмірі 4,5—6 тис. грн. (163,5 — 218 євро) провокують недопустимо низький рівень управлінської відповідальності, небажання висококваліфікованих фахівців повною мірою віддаватися роботі на державній службі.
Зрозуміло, що за таких умов запрацював принцип «рятуйся, хто як зможе». Віднині кожна державна інституція, попри єдину тарифну сітку, розпочала відстоювати зарплатні інтереси. Як наслідок — в державі запанував зарплатний сумбур.
Так, заробітки голови і членів правління Національного банку в 11—12 разів перевищують зарплату Глави держави і на порядок прем’єр-міністра чи Генерального прокурора. Директори департаментів НБУ отримують 96 тис. грн + 30% премії. І це тоді як, на моє переконання, саме керівництво НБУ має нести невідворотну відповідальність за фактичний розвал банківської та валютно-фінансової сфер країни і фактичне провокування депозитної паніки. Відбулася втрата найціннішого капіталу — довіри населення до банківської системи і, в кінцевому підсумку, до владних інституцій.
На суб’єктивізовано-вибіркових принципах формується система зарплат у системі Національної поліції. Так, глава Нацполіції буде отримувати (з урахуванням усіх доплат) 98 тис. грн, а його заступники — у середньому 70 тис. грн.
На незвично високому рівні встановлені зарплати голови Національного антикорупційного бюро, його заступників та інших посадових осіб.
Нинішня зарплата чиновників Міністерства фінансів та Мінекономіки і торгівлі також істотно відрізняється від заробітної палати державних службовців інших міністерств та відомств. До речі, нещодавно заявлена міністром інфраструктури самовідставка зумовлена (за його словами), зокрема, неможливістю елементарно виживати за офіційну зарплату.
Заробітки окремих державних структур і можновладців різного штибу сягнули космічних параметрів у порівнянні з оплатою лікарів, освітян, науковців, шахтарів, металургів та інших зайнятих у соціальній та товаропродукуючій сфері. Також неприпустимим абсурдом є та очевидність, що наприклад, командир батареї в АТО (майор) отримує, всього на всього, 5 тис. грн.
Такі фінансові реалії провокують дезінтеграцію суспільства.
ПРО «НАСЛІДКИ» НЕСИСТЕМНОСТІ В ОЦІНЦІ РОБОЧОЇ СИЛИ
Бюджетом-2016 передбачено підвищення мінімальної зарплати для бюджетних і найманих працівників на 12,5%. Дана цифра ні найменшим чином не кореспондується з інфляційною динамікою й реальним знеціненням гривні, а отже, зарплатних доходів широкого загалу.
На додаток до цього наростає маргінальне безробіття, в орбіту якого потрапляє молодь, жінки і чоловіки передпенсійного віку. Таким чином бідність відтворюється в поколіннях і перетворюється на проблему майбутнього, оскільки формуються передумови спадкоємної деградації.
Людвіг ЕРХАРД, видатний реформатор, доповідаючи програму відбудови вщент зруйнованої і пограбованої переможцями Німеччини, сказав: Якщо ми не прагнутимемо постійно поліпшувати життєві можливості нашого народу, ми підірвемо цим основу для технічного прогресу, таким чином вийдемо з кола цивілізованих народів, законсервуємось у штучній бідності. Тільки розширивши споживання ми зможемо брати участь у здоровому світовому розвитку
Не змінюється кардинальним чином «добробут» загалу, який отримує середній рівень заробітної плати. Середня зарплата в Україні передбачена в наступному році на рівні 4857 грн або $201. Знову звично пасемо задніх, якщо порівнювати з країнами-сусідами. Наприклад, середня зарплата в Болгарії — $750, Білорусі — $959, Румунії — $954, Польщі — $1536.
Явна недооцінка висококваліфікованої праці зумовлює те, що багато працездатних українців і передусім молоді прагне виїхати за кордон. Виявилося, що 76% опитаних випускників українських вишів думають про переїзд в інші країни. Тотальна еміграція працездатної молоді та професійної й ініціативної робочої сили працездатного віку зумовлюють ситуацію, коли в країні залишається деморалізована частина населення, яка перебуває в режимі абсолютної бідності.
ПЛАН ВИХОДУ З «ПРОВАЛЛЯ»
Не заперечуючи високих зарплат (за мірками української дійсності) у принципі, зазначимо, що політика оплати праці має базуватися на системних (а не вибірково-точкових) принципах і стандартах. Для початку держава зобов’язана розробити й запровадити системну матрицю оплати праці в країні, яка б відповідала європейським стандартам хоча б мінімальною мірою. За інших умов діє негласний принцип — вижити будь-якою ціною, який морально й психологічно калічить людину.
Практика відносин між найманими працівниками і роботодавцем у цивілізованих країнах регламентує не місячний, а погодинний рівень мінімальної заробітної плати. Водночас украй негативним чинником є та очевидність, що Україна досі не ратифікувала Міжнародну конвенцію щодо встановлення й неухильного дотримання погодинної зарплати.
Передусім необхідно установити погодинну оплату не 8,35 грн, а на рівні 40 грн. Відповідно мінімальна заробітна плата повинна бути не менше 8 тис. грн (290 євро) на місяць. На цьому ж рівні встановлюється прожитковий мінімум, який не повинен бути меншим, ніж мінімальна заробітна плата. Водночас для висококваліфікованих фахівців погодинна оплата має знаходитися в коридорі 80 грн. Таким чином середня зарплата складатиме 24—25 тис. грн (870 євро).
Лише за цих умов держава зможе повернути заробітній платі втрачену економічну роль і соціальне призначення — основного джерела особистого й суспільного добробуту. По суті, це — визначальний фактор інвестиційного оживлення економіки та соціального оздоровлення суспільства.
Водночас виникає закономірне запитання, звідки черпати фінансові ресурси для кардинальних змін у політиці оплати праці зайнятого населення.
Відповідь — очевидна. По-перше, важливим джерелом збільшення бюджетних доходів є відмова від «плоскої шкали оподаткування», яка на даний час діє в Україні. Така податкова модель абсолютно прийнятна для олігархічного капіталу, однак збиткова для держави й ущербна для населення. Плоске оподаткування — це не стільки проста ідея, як про це говорять її прибічники, як простецька, оманлива практика, від якої страждає широкий загал співвітчизників. У парламенті словоблуддя взяло гору над здоровим глуздом і модель плоского оподаткування була взята за базу. Хоча в соціально відповідальній державі багаті повинні сплачувати вищі податки, оскільки інакше неможливо привести до рівноваги соціальну систему.
По-друге, на часі жорстко протидіяти практиці ухиляння від сплати податків і дивідендів від державних монополій (наприклад, «Укрнафта» практично півтора року ухиляється від сплати податків і дивідендів загальною сумою понад 11 млрд грн), а також великих приватних корпорацій.
По-третє, виконавчою владою разом із Центральним банком мають здійснюватися ефективні заходи із детінізації фінансово-грошових відносин. Нині тінізація позбавляє державний бюджет декількох сотень мільярдів грошових надходжень.
По-четверте, безпрецедентна відкритість українських кордонів, корумпованість митних і контролюючих органів сприяють перманентному відтоку фінансового капіталу в офшорні лагуни.
Перелік резервів щодо поповнення державного бюджету можна продовжувати. Водночас необхідно невідкладно заборонити практику цинічного оподаткування мізерних пенсій, працюючих пенсіонерів і також податки на банківські депозити.
Стабільні зарплатні доходи стануть відчутним інвестиційним джерелом для національної економіки. А це надзвичайно важливо, оскільки зараз в Україні — недокредитована, капіталодефіцитна економіка, що знаходиться в стані хронічного занепаду. Високі зарплати — це, по-перше, об’ємні податкові відрахування, які стало поповнюватимуть державний та місцевий бюджети; по-друге, відповідні відрахування в Пенсійний фонд, який зараз знаходиться на повному дотаційному живленні; по-третє, відчутне оздоровлення морально-психологічного клімату в сім’ях і в суспільстві в цілому.
