Пульс країни частішає, рівень адреналіну підвищується, а тестостерону падає. Ми — напередодні потрясінь. Цього разу сезонне загострення хронічних хвороб прийшло раніше холодів і платіжок. Приніс його вітер змін, що не відбулися, під який розвернули вітрила капітани та боцмани політичних плавзасобів. Марно вимірювати силу вітру анемометрами з іменами панів і пані від опозиції та влади. Марно вважати, що якби президент України П.Порошенко не позбавив президента Грузії М.Саакашвілі українського громадянства, то ми б мали спокійну осінь патріархів нашої політики. Ні, в сутичках старожилів телевізійних новин уже немає сенсу. Переможуть не вони і не нові лідери, а реальність повсякденного життя населення, яке не визнають офіціоз і учасники політичного драйву.
Населення, народ, люди, суспільство — синоніми, якими ми користуємося, намагаючись висловити настрої та життя багатьох мільйонів громадян України. Але що знають про них у тих інстанціях, де зобов’язані цікавитися державними ресурсами. Там, де вміють підраховувати гектари, тонни, кубометри, літри, кіловати та калорії? На жаль, людський потенціал не вимірюється навіть чисельно.
Кілька років тому, коли команда Віктора Януковича грабувала та продавала Україну нинішньому агресорові, ніхто не розраховував на позитивні зміни. Та влада не відчувала ні землі під ногами, ні людей, розділивши суспільство на два табори. З прапорами Євросоюзу та Росії по різні боки ментальних барикад. В одному опинилися прибічники хорошого життя для суспільства, в іншому — для керівних осіб. Янукович утік під покров своїх симпатій разом із плеядою соратників з великої дороги ЄврАзЕС. Надії на новий курс суспільство поклало на широкі плечі досвідченого політика, успішного підприємця та прихильника євроінтеграції Петра Порошенка. Три роки він вів країну до Європи лінією дипломатії, оборони і міждержавної співпраці. Проте життя всередині не змінилося. До влади повернулися функціонери минулого режиму. Бюрократичний апарат узявся влаштовувати власне життя. Монополії отримали право безконтрольно оббирати населення. Поглибилася прірва економічної нерівності, де чиновники отримують мільйонні премії за провали в роботі, а люди з трудовим стажем у 40 років — пенсію нижчу за офіційно занижений прожитковий мінімум. Боротьба з корупцією, зосередженою у вищих державних інстанціях, звелася до створення всіляких наглядових органів і розправ з конкурентами по бізнесу та дрібними хабарниками. Ієрархічна структура України фактично повторила царську, де вгорі був монарх з необмеженими повноваженнями. Нижче розташовувалося міністерство двору (адміністрація), що управляє територіями та кабінетом міністрів. Ще нижче — сам кабінет, що виконує високу волю та диктує парламенту правила законодавчого оформлення цієї волі. Правлячий клас, що шаленіє в розкоші, зубожілий середній і море бідності, звичайно ж, сформувалися не за одну президентську каденцію. Але зламати цю систему повинен був саме Петро Порошенко, який отримав від суспільства кредит довіри і який знав із досвіду свого кума Віктора Ющенка, чим обертається втрачений момент найбільшого сприяння реформам. Не зміг, і про причини такої нездатності сьогодні пишуть наші та зарубіжні експерти, знаходячи їх в особистих якостях глави держави.
Роль особи в українській політиці не умалиш. Із часів Леоніда Кучми перша особа швидко стає єдиною, що приймає рішення. Кабмін, парламент, суди та правоохоронні органи миттєво вишиковуються по ранжиру за спиною головної фігури в країні. Така традиція, і таке бажання самої фігури, яка отримує повноваження, не підозрюючи, що набуток абсолютних прав робить її єдиним відповідачем за все хороше і погане, що відбувається під нашим прапором. А яка роль людей, над якими стоять правителі та чиновники, що призначається їм для самореалізації? Хто вони, тобто ми, ті, що існують у дуже несхожих соціальних верствах, на різних освітніх рівнях, розмовляють різними мовами, мають свої несхожі культурні та релігійні традиції, але єдині в бажанні жити в процвітаючій країні?
Перші особи створюють полотно України залежно від власних смаків і особистого розуміння проблем. Другі особи їх підтримують у правоті та помилках. Разом вони знаходять ресурси для стимулювання прихильників своїх талантів. За найнижчих рейтингів влади її медійна підтримка висока. Губернатори й адміністратори, політологи і політтехнологи, люди з коаліції та поліції заповнюють інформаційні поля аргументами про наше процвітання. Зрозуміло, факти знаходяться: люди працюють, і у кожного є досягнення: на фермах і заводах, у театрах і університетах. Армія воює з ворогом. Суспільство намагається змінити себе і країну. Але є сфера, де нічого хорошого не відбувається, а останнім часом вона і зовсім не береться до уваги. Ця сфера — людський потенціал України.
Марно намагатися розпізнати його контури на тлі енергетики, тарифів, мит, субсидій. Ми не уявляємо скільки нас, громадян України, проживає в країні та регіонах. А значить, не знаємо кількості наявних і необхідних робочих місць, тих, кому потрібні субсидії, а кому — ліки. Ми здогадуємося про величезний відтік людей із країни, але не визначаємо, скільки, хто, куди виїхав з України і чи повернеться він сюди. Мільйон, два, три? Якщо зникне обласний центр, ми, звичайно, помітимо його відсутність. Але якщо щезне така ж кількість населення — звідусіль, потроху, — не відчуємо втрат. Від міністрів до стрілочників усі знають: не можна прожити на прожитковий мінімум. Але мінімум затверджується в уряді, де, мабуть, зберігається візуальний образ українця-ліліпута, якому носової хустинки вистачає на одяг, а курячої ніжки на їжу. Але, якщо серйозно, що знають про нас у Кабміні, без красивих слів, епітетів та порівнянь?
Держава в галузі народознання володіє двома точними цифрами. Скільки нас народилося і скільки померло. Тому, що «на смерть» і «народження» виписується довідка. Інших довідок немає. Я це знаю не лише, як журналіст, але й виконуючи свою депутатську роботу. Складаючи «акти обстеження» — папери, що підтверджують права громадян на субсидії та пільги, бачу, що наша соціальна система не здатна відрізнити людину, що справді має потребу, від тієї, що користується нагодою поживитися за державний рахунок. Тих, які зареєстровані в селі, а проживають у місті. Тих, що мають фах, який користується попитом, і тих, що не мають будь-якої фахової орієнтації. Така сліпота вигідна монополіям, куди, зрештою, потрапляють усі субсидії. Але вона невигідна владі, оскільки позбавляє її зору, змушуючи навмання розв’язувати соціальні проблеми національного масштабу.
Зрозуміло, декотрими цифрами ми оперуємо. Можна знати приблизну кількість віл-інфікованих, хворих на туберкульоз, пенсіонерів. Але точні статистичні дослідження вже давно є або секретними, або малодостовірними. Одні цифри замовчуються, щоб не розвіювати ілюзії руху вперед, інші дуже складні для одержання Держкомстатом, який відстав від життя. Є проблеми і серйозніші. Сьогодні в Україні відбувається прихований процес адміністративного перевлаштування. Його здійснює не держава, а «самі люди», як запевняють нас у високих кабінетах. На практиці ж йде перелицьовування старих адміністративних кордонів між районами на користь місцевих політичних і ділових кіл. Держава не бере в цьому жодної участі, хоча саме вона виправлятиме всі соціальні перекоси, що виникли у процесі спонтанного адміністративного перевлаштування. Якою буде нова карта, країна дізнається напередодні виборів, коли розпаляться суперечки про кількість громадян, які мають право голосу на виборчих дільницях нових громад. Поки ж територіальні громади областей діляться і зливаються, як інфузорії-туфельки, а убогі статистичні відділи районів остаточно втрачають зв’язок з людьми. Інформацією володітимуть лише господарі вотчини.
Виходить дивовижна картина. Інтернет-технології дозволяють створювати всеохопні бази даних про людей, у буквальному значенні зазирати в їхні каструлі та спальні, визначати прибутки і витрати, вік, освіту, симпатії й антипатії. Бізнес також зацікавлений у даних про трудовий і споживчий ресурс. Але нічого не відбувається у реальному світі. На сайті Держкомстату нас — 42 356 153, без урахування населення Криму. Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України вивісив тут і свій прогноз по народонаселення до 2050 року, який написали ще 2006 року і який втратив актуальність уже сьогодні. Називаючи метафорично свою землю terra incognita, ми без будь-яких перебільшень можемо вважати себе маловивченим народом.
Але повернемося в наш теплий вересень, сповнений сенсацій та протестів. Чим він закінчиться, і що принесуть холоди? Сьогодні в очах влади Україна зберігає прекрасну форму. Життя налагоджується, нас підтримує Захід, і запланований бюджет у трильйон (поки що) гривень. Погляд опозиції фіксує інше. Життя погіршується. Захід вимагає реформ, нові закони призведуть до зубожіння населення. Країна завжди квітне в керівних очах і чахне в опозиційних. Цикл відомий. Суспільство змушене вибирати між «все прекрасно» і «все пропало» ось уже вкотре. Михайло Саакашвілі, підняти або опустити якого зараз бажає все населення, страшний для влади не своєю харизмою, властивою суперечливим особам. Особи на наших просторах бували всілякі, і штурми кордонів, судів, казенних будинків траплялися з їхньою участю не раз. Але тут випадок особливий. Політичний лідер іде вгору, прямо опираючись на народні маси. У цьому сенсі Михайло Ніколозович — Майдан, що персоналізується. І, як усякий майдан, він небезпечний дестабілізацією суспільства і приємний можливістю кардинального зламу засад.
Брехня в таборах, що борються за владу, призвела до дезорієнтації суспільства, яке вирує емоціями, але дрімає розумом. На інтелектуальному полі — тиша. Немає знань про предмет, саме суспільство, є лише відчуття незадоволеності та настроїв різних людей. Їх навчилися вивчати, відчувати, використовувати в нашому істеблішменті, вважаючи за знання. Досить проглянути стрічки новин соціальних мереж, щоб переконатися в максимальній поляризації думок і чорно-білій картині буття, запропонованій верхами. Тому що іншого іміджу в бібліотеці їхніх зображень немає. Висловлюючись термінами кінопрокату, українська драма сьогодні представлена екшеном без сюжету, де люди, працюючи вилами й ліктями, проривають і захищають кордони, біжать до нас і від нас, але глядач так і не розуміє сенсу картини, хоча не стримує сліз і гніву, переглядаючи її епізоди.
Надати змісту цій захоплюючій і динамічній дії може лише акцент на головному героєві. Хто він? Якщо ним виявиться нова персона, піднесена до прав ігнорування правами, то цикли Л.Кучми, В.Ющенка, В.Януковича і П.Порошенка повторяться, отримавши ще одне власне ім’я. Якщо ж розкриється обличчя суспільства: оголяться його хороші та погані риси, структура, цілі, громадянський і трудовий потенціал, усе складеться інакше. Але спочатку треба вивчити народ. Не знаю, як змусити це зробити. Може, кричати: «Гей ви, там нагорі! Подивіться на багатства, які не треба просити у МВФ! Якщо не розумієте, чим володієте, то хоч би перерахуйте!»
