Як хочеться повірити в диво! Знайшли, здавалося б, надійний засіб — інновації. Але минуло вже добрих 15 років, як сподіваємося на них, а результати досі незначні. Дива відразу не буває. Дуже багато треба здійснити, щоб воно сталося. І проблема не лише в тому, що не вистачає грошей на інновації.
Розрахунки, проведені на кафедрі економіки і маркетингу Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» (НТУ «ХПІ»), показали, що в цілому в національному господарстві України прогресивні інновації виявляться ефективними через десять років після їх реалізації, якщо продуктивність і, відповідно, обсяги випуску продукції зростуть у 2,25 разу, порівняно з використанням наявних засобів праці.
Чи вдасться досягти таких обсягів і знайти тих, кому збувати стільки продукції? Сьогодні за значно менших обсягів частина підприємств — збиткові, тому що величина їх випуску перебуває нижче за так звану точку беззбитковості, коли доходи від продажу товарів хоч якось покривають витрати на їх виробництво і реалізацію.
І одна з причин — нікуди дівати продукцію, не беруть. Та чи погодяться виробничники чекати десять років, коли інновації стануть прибутковими? За рахунок чого ж жити підприємству дев’ять років? Краще запустити простіші вироби, які окупляться швидше.
ПАЛИВО ДЛЯ ІННОВАЦІЙ
Результати наших розрахунків, про які йшлося вище, наявні, якщо для фінансування інновацій використовувалося одне джерело грошових коштів — власний прибуток суб’єктів підприємництва. У світовій практиці важливу роль відіграє ще одне джерело — накопичені амортизаційні засоби. На жаль, на сьогодні в Україні, як показали проведені нами дослідження, в тому числі на харківських підприємствах, на багатьох із них амортизаційні накопичення використовуються переважно для інших цілей — виплат заробітної плати, штрафів, пені тощо. Робиться це не від хорошого життя. Керівники підприємств змушені йти на це через брак коштів. Тим складніше говорити сьогодні про розширення в Україні прискореної амортизації. У промисловості близько 40% підприємств — збиткові. Тому використання прискореної амортизації сприятиме підвищенню цін на товари і призведе до ще більшої збитковості.
Проте слід шукати резервів. Як кажуть виробничники: дайте нам пільги для впровадження інновацій, і тоді ми знайдемо можливості для використання хоча б частини амортизації на інноваційні цілі. На багатьох підприємствах, наприклад ЗАТ «ХЕМЗ-ІРЕС», що випускає установки з електродвигунами і насосами для видобутку нафти, на розвиток нового використовується до 25% амортизаційних накопичень, куди входять навіть витрати на придбання продуктів інтелектуальної власності, ліцензій тощо. Останні мають місце далеко не на кожному підприємстві. Але, як показали зроблені нами розрахунки, використання четвертої частини амортизаційних коштів на інновації мало що змінює. А ось коли вони задіяні наполовину — картина істотно змінюється в позитивний бік. У цьому разі, за умови зростання продуктивності удвічі, в національному господарстві ефект досягається за чотири роки, а в промисловості — за три роки.
ПСИХОЛОГІЯ ВЛАСНИКА КУЛЬГАЄ
Успіх інновацій залежить і від рівня кадрового забезпечення проведення інноваційної діяльності, управління нею. Підвищені вимоги пред’являються до кваліфікації, активності керівників підприємств та організацій. На жаль, на сьогодні багатьом керівникам суб’єктів підприємництва не вистачає ні масштабного, перспективного мислення, ні бажання. Беруть сьогодні продукцію — і гаразд, міркують вони.
— А що буде далі? — засмучується директор Інституту проблем машинобудування НАНУ, академік НАНУ Ю. Мацевітій. — Перехід на новий рівень роботи — тривалий процес. Потім можна і не надолужити згаяного.
Довго чекати позитивних результатів не бажають ані господар, ані держструктури, так само, як і власники футбольних команд. Серед директорів промислових підприємств спостерігається велика плинність. У Харкові, наприклад, за останні декілька років змінилася третина представників директорського корпусу. А ті, що прийшли на зміну, виявляються далеко не завжди кращими за звільнених.
Проблема тут криється глибше. Кілька років тому мені довелося брати участь у науковій конференції в Москві, де виступав представник Китаю. Всі чекали переможних реляцій про успіхи національної економіки, а в доповіді звучало занепокоєння.
— Ми змінили форму власності, — казав учений із КНР, — але не прищепили людям психології власника. Менеджерів із сучасним мисленням не вистачає, що може призвести до вповільнення темпів економічного зростання.
Не вистачає їх і в Україні. Тому підготовка кадрів — в числі першочергових завдань. Адже не виправдалися поки надії на діяльність роздержавлених підприємств. Вони захопилися переважно виробництвом товарів народного вжитку, нескладної промислової техніки. Так простіше, і вкладені кошти обертаються швидше.
ПАЛИЦІ В КОЛЕСАХ ІННОВАТОРІВ
Але скільки деколи перешкод ставиться творцям нового!
— Ми сконструювали оригінальний підшипник для електродвигунів, призначених для видобутку нафти. Купує їх у нас, як правило, Росія, — розповідає заступник генерального директора ЗАТ «ХЕМЗ-ІРЕС» Ю. Стеценко. — Спробуй доведи на митниці, що ми не веземо нічого крамольного, що порушує інтереси країни. Доки отримаєш відповідний сертифікат — рак свисне. А замовник чекати не буде. З такою роботою можна втратити завойовані ринки збуту.
— І ще один момент, — продовжує Стеценко. — Митниця деколи вимагає представити дві деталі або два вироби в цілому для досліджень. Вони проходять випробування, і виробникові їх не повертають. Припустимо, ми поставляємо партію в 20 виробів. 18 з них замовник не прийме, побачивши порушення контракту. Платити ж валютою за два додаткові вироби не збирається. Несемо збитки ми. Подібної тяганини немає ніде в світі.
— Який же вихід? — запитую.
— Існують підприємства, фірми з високою репутацією. Вони показали надійність у роботі. Для таких суб’єктів підприємництва безліч подібних перевірок можна відмінити. А провинився — обмежувати або позбавляти на певний час права на експорт. Покарання істотне.
ШЛЯХОМ ПОВОЄННОЇ ЯПОНІЇ
Ці й інші обставини — фінансові, кадрові тощо змусили відомого фахівця в галузі електротехніки, професора, завідувача кафедри Харківської академії міського господарства А. Соскова запропонувати піти сьогодні шляхом повоєнної Японії — купувати зарубіжні ліцензії й на їхній основі освоювати виробництво нового.
— Так обійдеться дешевше, — аргументує Сосков. — Крім того, створення нового — завжди ризик. Можна витратити гроші і нічого не отримати. А коли накопичимо кошти від продажу запозичених виробів, можна розпочинати і свої серйозні розробки.
Певний сенс у цьому є. Але чи не занапастимо ми так свою наукову думку та виробничі вміння?
Тим більше, що купуючи деколи зарубіжне устаткування, наприклад електротехнічне, яке практично такого ж рівня, як вітчизняне, — для металургії, міського електротранспорту — сприяємо загибелі цілих галузей. Так, у Харкові фактично припинив роботу великий електротехнічний завод — ХЕМЗ. Він був чи не єдиним в Україні виробником ряду великих електричних машин, станцій управління для металургії, експорт яких приносив державі найбільші валютні надходження. І виходить, що не потрібні наукові та проектні інститути. На кого їм працювати, звідки отримувати замовлення? Недарма останнім часом почастішав відтік молодих, здібних кадрів за кордон. Тут вони не бачать перспективи.
— Сьогодні в Україні споживається лише сім відсотків власній продукції, — констатує перший заступник начальника Головного управління промисловості, транспорту і зв’язку Харківської обласної державної адміністрації І. Колот. — Для прикладу, в США ця цифра становить 92%. Якби вдалося довести внутрішнє споживання своїх товарів хоча б до двох третин, економіка держави піднялася б.
Звичайно, і самі підприємства повинні виявляти ініціативу. На жаль, соціалізм розбестив нас у тому сенсі, що сковував ініціативу, привчив чекати вказівок згори. А ринок — це постійний пошук, динаміка. І не всі керівники ще навчилися цього.
