Для перетворення Європи на екологічно-нейтральний континент Єврокомісія і Рада Євросоюзу в грудні 2019 року започаткували розробку Європейської Зеленої угоди (European Green Deal). Майже через 30 років після Всесвітнього екологічного саміту «Ріо-1992» цей підхід поєднує розбудову економіки «замкненого циклу», яку було започатковано у ФРН Законом 1994 року, зі скороченням викидів речовин (т. зв. парникових газів), що сприяють глобальному потеплінню, на виконання Кіотського протоколу (1997 р.) і Паризької угоди (2015 р.).
Цьому рішенню ЄС передувало проголошення Організацією економічного співробітництва і розвитку ООН 2009 року ідеї «Зеленого зростання». На Всесвітньому економічному форумі у Давосі 2013 року необхідність інвестувань у необхідну для цього «Зелену інфраструктуру» була оцінена в чотири трильйони доларів.
Уже в березні 2020 року розпочинається запровадження нормативно-правової основи реалізації Зеленої угоди, на втілення якої ЄС надає трильйон євро. Завдяки своєчасному реагуванню української сторони у спільній заяві за результатами засідання Ради Асоціації між ЄС та Україною 28 січня ц. р. у Брюсселі було визнано необхідність інтегрування нашої країни у реалізацію Зеленої угоди.
Цей зустрічний крок витікає із прагматичного розуміння особливої ролі України для охоплення Зеленою угодою всього Європейського континенту, як це задекларувала Єврокомісія. Його географічний центр розташований в Українських Карпатах поблизу Рахова і кордону з Румунією. Водночас він розташований посередині спільного кордону України з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією, які є найбільш проблемними членами ЄС і НАТО для втілення European Green Deal. По обидва боки Карпат з цими країнами межують Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька та Львівська області, а також Волинська й Одеська. До оточення географічного центру Європи примикають Тернопільська, Хмельницька та Вінницька області в басейні Дністра, з боку ЄС к Австрія і Чехія, а також Сербія та Молдова. У цьому регіоні зосереджені витоки і водозбір Дунайського і Балтійського басейнів (Тиси, Прута, Сірета, Вісли), а також Дністра к тобто ключові водні та гідроенергетичні ресурси Центрально-Східної Європи.
Але найвагоміший чинник ролі України випливає з опублікованої у New York Times 15.01.2020 мапи розбіжностей середньорічних температур земної поверхні стосовно всього періоду метеорологічних спостережень. На даному малюнку зображено зростаючий перегрів більшої частини Європи порівняно з іншими зонами масового заселення та антропогенної діяльності. Найбільш перегрітою є її центральна частина, яка обіймає правобережну Україну, Білорусь, Молдову і прилеглі частини вищезазначених сусідніх країн та Росії.
Зрозуміло, що навіть спрощене тлумачення цієї інформації не доречне і, до того ж, вимагає як методологічної, так і фактологічної перевірки альтернативними засобами та експертами. Однак можна спробувати зробити деякі припущення стосовно висвітлених даних у контексті головних пріоритетів Зеленої угоди, які були означені в заяві Єврокомісії від 11 грудня 2019 р.
З точки зору «чистішої енергетики» ця зона представляє інтерес одразу в декількох ракурсах. По-перше, тут розташований ряд атомних станцій, які не викидають парникових газів, але градирні яких випаровують великі обсяги вологи і тепла в атмосферу. Разом з тим, через зростання ціни на газ у цьому регіоні поширюється застосування альтернативних джерел енергії к від великих площ сонячних колекторів до спалення вугілля, деревини й сміття, вплив яких на енергетичний баланс земної поверхні та атмосфери ще не вивчений повною мірою. Сюди ж слід віднести теплову частку від роботи численних кондиціонерів та холодильників у спекотну пору року, яка поступово довшає.
Для визначення ролі України за пріоритетом «відновлюваного виробництва із замкненням ресурсно-екологічних циклів» є сенс привернути увагу до відсутності максимального перегріву на території Донбасу. Це може бути пов’язано зі значним скороченням там виробничої діяльності після 2014 року порівняно з Придніпров’ям, яке є перегрітою зоною. Також слід зважати на те, що питома енергоємність основних видів виробництва (від гірничозбагачувального до агропромислового) в зоні перегріву залишається значно вищою, ніж у передових країнах. Те ж стосується сфери надання послуг та інших аспектів забезпечення життєдіяльності людей.
Стосовно пріоритету «зменшення негативного впливу і втрат у будівельному секторі та ЖКГ» к для першої галузі істотними чинниками впливу на стан довкілля залишаються сировинна база та енергоємність виробництва будівельних матеріалів к від вилучення гравійно-піщаної суміші до вироблення цементу і цегли. Неконтрольоване та/або технологічно ненормалізоване вилучення сировини, особливо в басейнах річок, призводить до низки наслідків, які позначаються на тепловому балансі території. Протиправні зміни в руслах мають негативним наслідком, зокрема, зменшення поверхні плеса вод к в означеній частині України та Білорусі з колись щільною водно-болотною мережею, через русло-руйнуючі та меліоративні заходи. Так, в Україні за останні 30 років зникло понад десять тисяч малих річок. Разом з тим, збільшується забрудненість (мутність, замулення) водних джерел, що також суттєво змінює тепловий баланс у цій частині Європи. Не менше важить ступінь захаращеності території, наприклад розширення площі місць невпорядкованого видалення відходів, що вигорають чи/і викидають звалищний газ та фільтрат. Особливо це стосується захисних прибережних смуг водотоків і водоймищ, які, всупереч чинному законодавству, досі не винесені «в натуру» органами Держгеокадастру, навіть при передачі земель новим ОТГ. Ще одним вагомим аспектом у сфері ЖКГ є «внесок» системи теплопостачання.
Щодо ролі «сталого розвитку транспортного забезпечення» в означених явищах к слід брати до уваги низку особливостей залізничних та автовантажних перевезень, оскільки саме в українських прикарпатських регіонах, сусідніх країнах ЄС і в Білорусі та Росії їхня мережа і рух по ній є найщільнішими в перегрітій зоні континенту. Упродовж останніх десятиліть обсяг залізничних вантажоперевезень тут скорочувався за рахунок зростання потоків «далекобійних» автовантажівок з дедалі більшою тоннажністю і зі зростаючою часткою застарілих засобів перевезень, що не відповідають сучасним екологічним вимогам. Від цього погіршується й стан автодоріг, проїзд по яких провокує додаткові витрати паливно-мастильних матеріалів (ПММ) і, зрозуміло, викиди. Відповідно частішають і ремонти доріг, що також не додає «стерильності», а призводить до подальшого забруднення і збільшення теплових викидів.
При цьому не спостерігається позитиву й на залізничному транспорті, який є значно екологічно-економічнішим: наприклад, контрейлерний потяг, долаючи приблизно той же лобовий опір для більш ніж 30 вантажівок на платформах, що й кожна вантажівка окремо, у рази зменшує питому потребу в ПММ, а також обсяги викидів на одиницю вантажу, який перевозиться, зберігаючи стан доріг і здоров’я водіїв. Однак відсутність суттєвого прогресу в цих аспектах транспортування додатково помножується використанням зношеного тепловозного парку, від якого зростають забруднення довкілля і теплові викиди. Сюди ж слід додати значну запиленість повітря внаслідок перевезення насипних вантажів на відкритих платформах чи у піввагонах.
Тому зрозумілою є заява нового комісара ЄС з транспортної інфраструктури А. Велеан безпосередньо у день проголошення Зеленої угоди 11 грудня 2019 р.: «Наша мета к пересунути основну частину наземних вантажопотоків, що здійснюються автовантажівками, до залізничних і водних перевезень, для чого необхідні більші можливості та мультимодальні рішення».
Частка пріоритету «природокористування і збереження біорізноманіття» Зеленої угоди потребує окремої розмови. Одним із найважливіших аспектів «синергетичної» відповіді на виклики глобального потепління тут є лісова галузь, точніше, баланс лісозаготівлі та лісовідновлення, особливо для гірських територій.
Наявна тенденція зменшення снігових і глетчерних накопичень води в горах внаслідок глобального потепління не тільки погіршує тепловий баланс території, а й зменшує водозабезпеченість усього континенту, зокрема водну мережу, про вплив якої на тепловий баланс ішлося вище. Тому завдання лісовідновлення, передусім гірського, в переважаючому співвідношенні до лісозаготівлі та експорту деревини є одним із ключових для втілення Зеленої угоди.
Одним із найбільш всеосяжних є також пріоритет «сталого агро-харчового виробництво та споживання «від ферми до виделки». Крім основоположної ролі розораності та антропогенного покрову землі, так само як і розвитку чи занепаду окремих видів тваринництва та переробних галузей, на найбільшій частині території вагоме значення має залучення до цього сектору великих обсягів продукції інших секторів, що впливають на клімат к від великих обсягів виробництва хімікалій сільськогосподарського призначення до пакувальних матеріалів, починаючи з плівки для теплиць та сільгосппродукції.
Цей аспект Зеленої угоди тісно пов’язаний з її останнім головним пріоритетом к «швидким та ефективним зменшенням забруднень довкілля», який безпосередньо к через захаращеність, та опосередковано к через вплив на стан повітря, вод і ґрунтів істотно змінює тепловий баланс територій.
Навіть цей побіжний огляд проблем доводить необхідність пошуку відповідей не лише на виклики глобального потепління, а й щодо дотримання основного принципу сталого (самовідтворюючого) розвитку к жити зараз відповідно до сучасних цивілізаційних стандартів, але не за рахунок прийдешніх поколінь. Ключем до цього є мінімізація ресурсокористування та утворення/накопичення відходів, включаючи й парникові та озоноруйнуючі викиди. Це потребує максимального замкнення умовних «життєвих циклів» матеріально-енергетичних перетворень у процесах виробництва і споживання товарів і послуг та життєдіяльності людини, тобто мінімального залучення невідновлюваних природних ресурсів з відповідною мінімізацією відходів та їх найефективнішого використання шляхом застосування передових доступних технологій к best available technology к BAT.
Втілення такого підходу до одночасного розв’язання обох означених глобальних проблем вимагає перманентної оптимізації всієї сукупності технологій антропогенної сфери к від вилучення із довкілля вихідних природних ресурсів (сировинних, енергетичних, біологічних... та відповідного «відшкодовування») до споживання виробленої із них промислової продукції, наданих послуг, забезпечення життєвих потреб населення та утилізації відходів. На відміну від спроб попередніх років, сьогоднішні можливості для цього значно поліпшилися завдяки розвитку і доступності сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), зокрема геоінформаційних систем (ГІС) та розподілених просторових даних.
Тому дієвою відповіддю на зазначені виклики має стати постановка завдань на першому засіданні урядової міжвідомчої робочої групи щодо цих питань, яке відбулося 20 лютого ц. р., що «для нашої держави важливо не просто чекати на рекомендації Брюсселя, за звичною практикою, а показати нову якість взаємодії з ЄС, взяти активну участь уже на етапі розробки політики».
Власне, необхідні кроки з українського боку робились ще до проголошення ЄС Зеленої угоди. Так, Мінрегіоном України як Національним координатором транскордонного співробітництва та участі в макрорегіональній Стратегії ЄС для Дунайського регіону (EUSDR) були направлені пропозиції до Плану дій EUSDR на 2021 к 2027 рр., які включали проектні ініціативи за всіма вищезазначеними напрямками. Після оприлюднення 11 грудня 2019 р. основних пріоритетів European Green Deal Єврокомісії були запропоновані зміни й доповнення до раніше внесених пропозицій, які приводять українські ініціативи у повну відповідність до завдань нової парадигми ЄС.
Вироблення передумов для такого підходу здійснювалося ще за радянських часів під координацією Українського НДІ планування і нормативів. Відповідні розробки протягом 1983 к 1989 рр. були узагальнені в серії, яка складається із більш ніж десяти довідників з утворення й використання вторинних ресурсів ключових галузей економіки. Сьогодні такий підхід застосовується при розробці численних секторних збірників із застосування передових доступних технологій (ВАТ), які публікуються одним із головних дослідницьких центрів ЄС у Севільї (BREF).
Починаючи з 1989 року вироблена нормативно-правова і методично-інформаційна основа міжгалузевих дій (регламентована державними й міжнародними стандартами і формами обліку щодо відходів і пакування, приведеними у відповідність до законодавства ЄС), які спрямовані на захист довкілля і ресурсозбереження на основі оцінки матеріально-енергетичного балансу технологічних процесів товарного виробництва, надання послуг, споживання й життєдіяльності Ці розробки були предметом обговорення й викликали зацікавленість урядової делегації на чолі із заступником Державного секретаря США під час зустрічі у Президії НАНУ ще 5 грудня 1993 р. На цій основі та після обговорень з провідними фахівцями й міністрами на українсько-французькому форумі у Львові (1993 р.) і на семінарі фахівців з питань довкілля країн ЄС, Вишеградської групи та СНД у Чехії (1994 р.) системний підхід до покращення стану техногенно-екологічної та ряду інших аспектів стратегічної безпеки був висвітлений в «Урядовому кур’єрі» від 21 грудня 1995 р. («Безпека вчорашня і... завтрашня»).
Ключовим положенням безпеки розвитку за цими напрацюваннями є адекватне «синергетичне» реагування на об’єктивний перехід у реаліях та свідомості людства від перебування у вихідному природному середовищі до активної взаємодії з сьогоднішнім глобальним природно-антропогенним довкіллям к починаючи з глобальних кліматичних змін і до боротьби з коронавірусом. Необхідність руху саме за таким напрямком забезпечення сталого соціально-економічного розвитку була означена президентом України у виступі на ХІХ спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН 27 червня 1997 р. І як наслідок, 5 серпня того ж року, після попереднього обговорення 3 к 4 липня на саміті в Ізмаїлі з президентами Румунії та Республіки Молдова президент України дав спеціальне доручення про ініціювання формування Карпатсько-Причорноморського Екоєврорегіону для опрацювання сучасних підходів сталого соціально-економічного і просторового розвитку в транскордонних басейнах Прута, Дністра й Сірета.. Перші напрацювання та проекти, здійснені на виконання цього доручення в експериментальному Єврорегіоні «Верхній Прут» були висвітлені президентом України 30 квітня 2001 р. на Бухарестському саміті «Довкілля і сталий розвиток Карпатсько-Дунайського регіону». Відображення означеного підходу в декларації цього саміту стало наріжним каменем Карпатської конвенції, підписаної в Києві у травні 2003 року, та «Австро-Угорської ініціативи», яку було проголошено також у Києві в червні 2008 року і яка лягла в основу формування у 2010 к 2011 роках Дунайської стратегії EUSDR.
Із 1994-го до 2015 року цей підхід неодноразово обговорювався і знаходив підтримку в Єврокомісії та Штаб-квартирі НАТО, відповідних структурах Ради Європи та ООН (OECD, UNIDO, UNEP), з урядовими і регіональними інституціями США, Німеччини, Франції, Австрії, Великобританії, Італії, Ізраїлю, Нідерландів, Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Румунії, Болгарії, Словенії, Молдови, Центральноєвропейської ініціативи тощо. Він був підтриманий Світовим банком та відображений у його Стратегії для України на 2004 к 2007 роки і в концепції Національної стратегії транскордонної кластеризації України. Апробація у спільних проектах за програмами ЄС, зокрема щодо енергетичної, лісо-деревообробної та агропромислової галузей, відродження і подальшого розвитку транспортних систем, поводження з відходами, управління водними ресурсами і повеневими ризиками, надала доступ до актуальних рекомендацій щодо фінансування зазначених проектів від віце-президента Єврокомісії та уповноважених представників 14 країн к учасниць EUSDR.
Відповідаючи на зазначені виклики, важливо вже сьогодні брати до уваги пріоритети Зеленої угоди у стратегіях регіонального розвитку, які нині опрацьовуються в кожній області й на національному рівні. За допомогою такого універсального і спільного з ЄС та ОЕСР ООН засобу, як обов’язкова Стратегічна екологічна оцінка зазначених документів державного планування, цей крок суттєво вплине не лише на прискорення приєднання України до Зеленої угоди та інших дієвих інструментів європейської та євроатлантичної інтеграції. На сьогоднішньому етапі децентралізації та ініціювання конституційних змін в Україні зазначені чинники необхідно застосувати для ключових рішень. Зокрема, йдеться про формування та визначення функцій і механізмів дії нових субрегіональних структур (округів, повітів, укрупнених районів) для поєднання в них державних можливостей та міжнародної підтримки з міжмуніципальною взаємодією громад по всіх згаданих вище пріоритетах Зеленої угоди Європи.
