Науковці-атомники рідко виносять на суд громадської думки свої ініціативи. Але нещодавно з їхніх лав пролунала пропозиція створити в країні агентство з ядерної енергетики та ядерних технологій, аби об’єднати науковий і технологічний ресурси галузі. Відповідний меморандум буде передано Президентові Віктору Януковичу перед його поїздкою до США, де він збирається взяти участь у саміті з питань глобальної ядерної безпеки. Таку ж думку в розмові з «Днем» висловив і народний депутат, радник Президента України Сергій Тулуб.
— Атомна енергетика в Україні останнім часом дещо деполітизувалася, але зараз знову привертає до себе увагу, оскільки, можливо, саме їй або нею доведеться розплачуватися за зниження цін на російський газ. Чи вважаєте ви таку комбінацію можливою?
— Не бачу тут особливого зв’язку. Газ — це одна історія, а атомна енергетика — зовсім інша, притому що має глибоке коріння в Україні. Саме вона була значною мірою колискою атомної енергетики в колишньому СРСР. Світ пам’ятає багатьох наших вчених, починаючи з Ландау, які закладали основи цієї галузі. І, звісно, ядерну енергетику або атомпром у цілому в жодному разі не можна розглядати як свого роду розмінну монету під економічні або політичні домовленості. Більше того, атомна енергетика вимагає до себе сьогодні підвищеної уваги з боку держави. Погляньте, як спрацювала торік енергосистема України. Обсяг електроенергії, виробленої на атомних електростанціях, становив, як і в попередні роки, майже половину її загального вироблення в країні. І при цьому технічний стан атомної галузі вигідно відрізняється від ситуації на теплових електростанціях. Із 104 теплових блоків 90% уже відпрацювали свій ресурс, і їх необхідно терміново реконструювати та модернізувати. А атомна енергетика вся, як то кажуть, на ходу й фактично є основним гарантом енергетичної безпеки України. До того ж електрика, що виробляється атомними станціями, майже втричі дешевша, ніж та, яку виробляють на ТЕС, і саме за її рахунок утримується низька ціна для населення й низки інших споживачів. Це свідчить про те, що ядерна енергетика — це основа відновлення й стабілізації соціально-економічної ситуації в країні.
— Чи можна вважати доручення Президента «змістовно» відпрацювати питання налагодження співпраці з Росією в контексті забезпечення ядерним паливом українських атомних електростанцій і створення власного ядерного циклу натяком на те, хто стане постачати ядерне паливо до України і з ким ми надалі співпрацюватимемо? Чи не викличе це заперечень із боку інших претендентів?
— Відповім на ваше запитання своїм. А хто сьогодні постачає свіже ядерне паливо на українські АЕС? Причому ми не чуємо про якісь проблеми в цьому питанні. У всіх наших реакторів виробник — Росія. Тому всі технології, що використовуються на наших атомних блоках, є або російськими, або їхніми аналогами. Тому від глибокої кооперації з Росією в атомпромі не можна відмовлятися. Особливо якщо в ході співпраці ми вийдемо на свій, вітчизняний продукт.
Ми не виступаємо у відносинах із Росією в ядерній галузі ні молодшою сестрою, ні тим паче прохачем. Наші відносини прагматичні й зважені. Для рівноправної та плідної співпраці Україна має достатньо ресурсів. Ми входимо до першої десятки країн світу за запасами урану, маємо в своєму розпорядженні родовища цирконію. Досвід у машино- та приладобудуванні доводить: Україна здатна сама виробляти ядерне паливо. Нам потрібні лише технології виробництва його елементів і фабрикації тепловиділяючого складання. І якщо російські технології найбільш просунуті та використовуються не лише в Україні, а й у всіх країнах із реакторами типа ВВЕР, то вибір Росії як партнера та постачальника технології цілком логічний. Проблема не в Росії, а в Україні. Я вважаю, що нам треба нарешті прокинутися, створити єдину покрокову державну програму розвитку атомної галузі й з урахуванням всіх економічних складових цілеспрямовано працювати в цьому напрямку. Держава зобов’язана надати реальну підтримку вітчизняному промисловому, дослідно-конструкторському й науково-технічному сектору в розвитку атомно-промислового комплексу. І тоді Україна отримає реальні можливості зайняти гідне місце в клубі держав із розвиненою ядерною енергетикою, причому на базі власного паливного забезпечення.
СЛІД ВЧИТИСЯ ПРАВИЛЬНО ВИКОРИСТОВУВАТИ СВІЙ ПОТЕНЦІАЛ
— Ви вважаєте, що від інших країн, які теж хотіли б співпрацювати з Україною на цьому напрямку, питань не буде?
— Я впевнений, що наша країна вільна у виборі партнерів. Ми маємо оцінити комерційну, інвестиційну привабливість тієї чи іншої пропозиції. Безумовно, ми не можемо замкнутися виключно в пострадянській шкаралупі й мати лише одного партнера з ядерного палива й одного виробника всього устаткування для АЕС, а також інших складових ядерно-паливного циклу. Україна володіє величезним потенціалом, у змозі його наростити й примножити, але ще мусить навчитися правильно їм розпоряджатися. А також освоїти науку вибору контрагентів (це не обмежується паливом), керуючись завданням виходу з його допомогою на вітчизняний продукт. Реалізувати цей підхід можна лише при виборі постачальників на прозорій конкурсній основі. За моєю інформацією, поки з пропозицією, яка цілком задовольняє завдання України, виступає лише Росія. Отже, інші країни не мають підстав пред’являти до нас претензії.
Залучати партнерів будемо, звісно, на конкурсній основі, як годиться. Нам абсолютно не байдуже, з ким працювати. Ідея спільно налагодити виробництво свіжого ядерного палива в інтеграції з Росією й Казахстаном виникла аж ніяк не сьогодні. Й іншого вибору просто немає. Усі 15 українських енергоблоків використовують сьогодні російське паливо.
— Чим зумовлене завдання побудувати в Україні ще три додаткові ядерні блоки? Необхідністю виводу з експлуатації старих блоків чи дефіцитом енергопотужностей? Якщо йдеться про останнє, то чи не краще зайнятися енергозбереженням і завдяки цьому заощадити величезні кошти, необхідні для будівництва й оснащення цих блоків?
— Це дуже масштабне питання, й вирішувати його слід на комплексній основі. Енергетична стратегія до 2030 року ставить завдання побудувати в Україні 20 енергоблоків. (Річ у тім, що вже 2011 року ми повинні вивести з експлуатації перші два блоки — №1 і № 2 на Рівненській АЕС.) За ними настане черга й решти. Якщо не займатися будівництвом, то з чим ми залишимося? Певна річ, є можливість підвищувати коефіцієнт встановленої потужності, працювати над маневреними режимами атомників, впроваджувати енергозбереження на всіх фронтах. Але рано чи пізно Україна вийде з кризи, виробництво почне зростати, й електроенергія потрібна буде навіть у більших, ніж у докризовий період, обсягах.
У нас є готові майданчики — Хмельницький, Південно-Український, Рівненський. Але не можна кидатися від реалізації однієї програми до іншої. Потрібен чіткий, узгоджений і комплексний підхід, що враховує особливості всіх ланок виробничого ланцюжка — від видобутку урану й закладення першого каменя на будівництві нового блоку й заводу свіжого ядерного палива до зберігання відпрацьованого ядерного палива, переробки й поховання радіоактивних і високорадіоактивних відходів.
Я впевнений, є можливість розпочати будівництво відразу трьох енергоблоків, а перші два — третій і четвертий Хмельницької АЕС — протягом п’яти років можуть дати перші мегавати. При цьому паралельно має бути проведена модернізація теплової станції, побудовані нові лінії електропередач, реконструйовані старі. Усі знають, що ми сьогодні займаємо одне з перших місць в енергоємності ВВП. Отже, є гостра потреба впроваджувати енергозбереження, переводити всю економіку, починаючи з житлово-комунального господарства, на рейки енергоефективності. Це завдання із завдань, пріоритетна сфера діяльності держави. Але чи повинна вона входити в протиріччя з необхідністю нарощувати потужності енергетики?
Адже не можна забувати, що Україна є сусідом Євросоюзу, де електроенергія завжди була дефіцитною. Як же нам ігнорувати необхідність зростання експортного потенціалу країни, позбавляти себе можливості отримати додаткові валютні потоки, які укріплять гривню? А нові робочі місця? А завантаження машинобудування, приладобудування, металургії, тобто галузей з вищою часткою додаткової вартості? Усе це багато чого варте. Ми можемо, наприклад, виготовляти реактори не лише для себе, а й на експорт. Новокраматорський завод, Турбоатом уже, як то кажуть, на старті.
Я думаю, що всі ці проблеми добре розуміє, здатен зіставити й у комплексі вирішити нинішній уряд і перший віце-прем’єр Андрій Клюєв, який займається цими питаннями.
КОМУ ДОВІРИТИ БУДІВНИЦТВО АЕС?
— Ви свого часу отримали Зірку Героя України за введення в експлуатацію нових атомних блоків і як ніхто розумієте всю складність завдань, про які йдеться сьогодні? Якби вам доручили знов очолити таке масштабне будівництво, ви б узялися? І як слід було б його організувати? Знову доручити все Енергоатому, який є, в принципі, суто експлуатаційною організацією, чи створити окрему структуру, яка могла б вести будівництво на бюджетні або кредитні кошти?
— Після попереднього «професійно» діючого уряду та його керівника, який управляв в ручному режимі всією енергетикою країни, нам ще дуже довго доведеться розгрібати чисельні завали. Інвестиційні можливості самої енергетики сьогодні більш ніж обмежені по-справжньому плачевним її фінансовим станом, величезними боргами. Тому вирішувати питання будівництва нових блоків лише за рахунок бюджету фактично неможливо. Слід шукати фінансових ресурсів, як то кажуть, на стороні, так, як ми це робили в 2002—2004 роках, коли добудовували Хмельницький другий і Рівненський четвертий блоки. Я, наприклад, знаю, що міжнародні фінансові організації, зокрема європейські, сьогодні готові працювати з Енергоатомом у цих проектах. Проведено навіть попередні переговори. А російські партнери, чия технологія буде використана, також готові з нами співпрацювати. Досвід у нас є. Хочу нагадати про так званий товарний кредит, отриманий нами для того, щоб зробити перше завантаження новозбудованих блоків модернізованим російським свіжим ядерним паливом. За нього наші атомники своєчасно розрахувалися й зараз стійко, нормально працюють. Варіанти організації будівництва, звісно, можуть бути різними. Але головне, щоб воно перебувало під постійним контролем уряду. Я, до речі, вважаю, що саме Енергоатому це завдання було б до снаги.
— А вам особисто?
— Не хотілося б бути нескромним, але якщо ви наполягаєте на своєму питанні... Так, я бачу весь комплекс проблем при будівництві нових блоків, починаючи з фінансової, й знаю як їх вирішити в оптимальні терміни. Якщо мені поставлять таке завдання, то енергії, знань і досвіду, щоб із ним упоратися, у мене достатньо.
— Чи допускаєте ви державно-приватне партнерство в будівництві атомних об’єктів? Які ви бачите при цьому «плюси» й які «мінуси»?
— «Плюси» я бачу в тому, що таким чином можна використовувати великий міжнародний досвід державно-приватного партнерства в сфері мирного атома. У Сполучених Штатах, наприклад, експлуатують сьогодні понад сотню атомних енергоблоків. Цим займаються 35 компаній. А 33 із них — приватні. І лише дві — державні. Але система атомної енергетики в США створена на основі взаємного контролю. І там приватника в цю сферу пускати не бояться. Це дає позитивні результати. А нам треба, зважаючи на економічну кризу, використовувати досвід залучення приватних інвестицій. І як варіант можна розглядати й державно-приватне партнерство.
— Але ж відповідний закон у країні поки не ухвалено?
— Більше того, сьогодні діють навіть норми, що забороняють використовувати в атомній енергетиці недержавну форму власності. Це питання в компетенції РНБО. Можна залучати громадськість, проводити дискусії. А потім визначатися й вирішувати. Але поки ми можемо використовувати перевірені часом корпоративні підходи й орієнтуватися на залучення інвесторів на економічно привабливих умовах. Ключові слова в цій справі, повторюю, «створення умов». Без цього нічого не буде.
АТОМНИЙ СЕКОНД-ХЕНД
— Президент говорить, що Україна та Росія здатні власними силами виготовити все устаткування для ядерних блоків. Напевно це так. Але чи є впевненість, що в цьому випадку Україна отримає не застарілу, а сучасну конструкцію? Он китайці вже починають будівництво атомної станції нового покоління, а ми, виходить, тиражуватимемо секонд-хенд?
— Тут я з вами не згоден. Одна річ будувати нову станцію — і в цьому ви маєте рацію: слід шукати новітніх технологій. Але якщо вести мову про добудову на наявних майданчиках, то якогось широкого вибору, безлічі варіантів у нас немає. Усе визначають уже розпочаті хмельницький третій і хмельницький четвертий. Вони проектувалися й будувалися під цілком певні конструкції. Їх, звісно, можна й потрібно вдосконалювати, виходячи з останніх досягнень науки й техніки... Наприклад, сьогодні розглядається питання про те, щоб 320-а модифікація блоку ВВЕР, яка працює на Хмельницькій АЕС, на нових блоках була замінена 392-м проектом, що має низку істотних переваг. І все устаткування для нього, дійсно, виробляється на українських і російських підприємствах. Президент правий: разом можна за п’ять років повністю забезпечити пуск першого з Хмельницьких недобудованих блоків. Причому альтернативи тут немає. Інакше вже витрачені чималі суми просто згорять. А це недопустимо сьогодні, в умовах кризи.
— Чи можна використовувати для нового будівництва рівненський майданчик?
— Зараз це робити нераціонально. По-перше, там проведена велика робота для продовження терміну експлуатації першого й другого блоків. У третього блоку ще чималий запас часу. А четвертий узагалі введено нещодавно. І якщо порушувати питання про рівненський п’ятий, то спочатку слід вирішити проблему дефіциту води. Але й у цьому випадку я не бачу великого сенсу розміщувати на одному майданчику дві різні технології. Досвід свідчить, що експериментувати не варто.
Абсолютно нові типи реакторів можна буде будувати, скажімо, на резервних майданчиках. Багато чого залежить від того, яку саме технологію вибирати. Колишній уряд говорив про корейців, китайців, французів, канадців. Але слід мати на увазі, що кожна технологія, особливо атомна, має безліч нюансів, які потрібно враховувати під час вибору майданчиків. Наприклад, південнокорейські технології, в яких використовуються спарені блоки, вимагають великого водного ресурсу. І ми вже бачимо, що на РАЕС їх застосувати не можна. Такі блоки зазвичай ставлять на березі моря або океану.
— «Турбоатом» заявляє, що може виготовляти турбіни для будівництва в Україні блоків на базі реакторів CANDU. Чи не завадить цьому тісна співпраця з Росією, яка, звісно, просуватиме власні проекти?
— Конкуренція — це завжди добре. Проте «Турбоатом» — таке потужне підприємство, що може впровадити будь-яку технологію. Тим паче що CANDU — це не новинка, а швидше вчорашній день.
— Україна раніше заявляла про плани ввести в експлуатацію завод з фабрикації ядерного палива для АЕС 2015 року. Але РНБО 15 лютого припинила дію процедури відбору технологій для створення заводу. Що далі?
— Я думаю, що новий уряд не залишить це питання без уваги. До його розгляду слід залучити провідних фахівців. Наявний у нас фундамент для того, щоб випускати таке паливо, треба використовувати. Це однозначно. І діяти треба щонайшвидше.
ЧОРНОБИЛЬСЬКІ «ЕКСПЕРИМЕНТИ»
— Україна досі має на тілі таку небезпечну рану, як Чорнобиль. Проте фінансування програм робіт на майданчику цієї, як вважається, закритої АЕС ведеться бюджетом, як зазначає Рахункова палата, за залишковим принципом. Усі плани там зірвані. Введення в експлуатацію сховища відпрацьованого ядерного палива (ХОЯП-2) та заводу з переробки рідких радіоактивних відходів затримується більш як на 10 років. Чи не вважаєте ви у зв’язку з цим правильним повернути Чорнобиль у лоно «Енергоатома»?
— Думаю, з Чорнобилем ми вже досить наекспериментувались. Досить. Переводити його з однієї організації до іншої, а з цієї до третьої — сенсу немає. Сьогоднішні провали визначаються саме такими ротаціями. Пам’ятаєте компанію Framaton, яка не впоралася з поставленим завданням. Побудоване нею сховище абсолютно непридатне, хоча туди вкладено величезні кошти. Рецепт тут один — необхідно доручати такі питання виключно висококваліфікованим фахівцям. Тому що непрофесійний підхід ніколи не дасть добрих результатів. Якщо поглянути на атомну галузь країни в комплексі, враховуючи наявність підготовлених кадрів, промислових і експлуатуючих підприємств, рівень запасів урану та його видобуток, переробку, наявність цирконію, гафнію, необхідних смол, то напрошується питання: а чи не час нам усе це об’єднати й спрямувати всі ці ресурси на виробництво електроенергії як кінцевої продукції? Об’єднати в один комплекс, створивши окреме потужне відомство?
— Пам’ятаю, така спроба вже була.
— Так, вона не вдалася. Чому? Швидше за все, використовувалися неправильні підходи. Займалися цим не ті фахівці або взагалі неспеціалісти. Що в цьому проекті головне? Чи буде він успішним? Так, якщо створюватиметься з масштабним підходом, виходячи з державної необхідності, але обов’язково також з урахуванням економічної привабливості, зокрема й для інвесторів. Вони неодмінно мають бачити й розуміти шляхи розвитку такого об’єднання, ціни на його основну продукцію — електроенергію. Достатньо сказати, що сьогодні ми добуваємо лише 30% споживаного нашими станціями урану. А можемо забезпечити всі 100%.
— Повернімося до Чорнобиля. Усі знають, що там сьогодні величезна кількість незадіяних родючих земель, що заростають чагарником. Адже їх можна було б якось використовувати, наприклад, для виробництва біопалива, й за рахунок цього допомогти бюджету фінансувати різні чорнобильські програми.
— Це питання дійсно вимагає вивчення й розгляду. Крім того, цю землю можна було б використовувати й для інших об’єктів, необхідних для розвитку атомної енергетики в Україні. Наприклад, дослідно-експериментальний реактор, що знаходиться практично в центрі столиці, вже давно вичерпав свої можливості. Потрібен новий. Чом би його в цій зоні за підтримки наших колег з Росії та США не збудувати? Усім цим слід займатися. Об’єднати всі ці назрілі й перезрілі проблеми та завдання, створити єдиний «кулак», потужний комплекс для їх вирішення професійно, на високому рівні.
ВУГІЛЬНА ГАЛУЗЬ: ВИДОБУВАННЯ БЕЗ РОЗВИТКУ
— Питання про рідну вам вугільну галузь. Усі знають, що парламент ухвалив закон про престижність шахтарської праці, який усі вітали. Але чому вийшло так, що галузь у результаті виявилася не здатною себе прогодувати, і їй довелося задовольнятися бюджетними та податковими подачками уряду?
— Закон про престижність шахтарської праці (я хочу, щоб читачі пригадали його історію) був розроблений за дорученням прем’єр-міністра Віктора Януковича, яке він дав на першій же колегії Мінвуглепрому 2006 року. Чотири місяці пішло на розробку й три на узгодження цього проекту з усіма міністерствами та відомствами. Навесні 2007 років його розглянув коаліційний уряд, одностайно схвалив і направив до парламенту. Але вже з 2 квітня у зв’язку з указом президента Ющенка та блокуванням опозицією парламент практично припинив працювати, були призначені вибори. У результаті цей закон припадав пилом на полиці до 2008 року. Що роблять наші опоненти, прийшовши до влади в грудні 2007 року? Саме тоді, з початку 2008 року, почав зростати обсяг видобутку вугілля. БЮТ приписував це досягнення собі. Але ж фахівці знали, хто насправді його автор. Аби збільшити видобуток в очисному забої, туди не менше ніж півроку треба вкладати кошти — щонайменше 100—120 мільйонів гривень. І це лише в одну лаву. 2007 року ми якраз добилися того, що нових очисних забоїв вводилося в експлуатацію більше, ніж їх вибувало. Це був точний розрахунок, і ми були впевнені, що з січня почнеться зростання видобутку вугілля. Але нашу працю просто вкрали й використовували як PR-технологію, що вихваляє БЮТ і його уряд. При цьому вони припинили займатися розвитком галузі. Гроші з бюджету давали лише на зарплату. І на цьому тлі, по-популістському задобрюючи шахтарів, вони вхопилися за наш закон, доповнивши лише двома-трьома статтями зовсім не першорядної ваги. Звісно, закон було ухвалено, зокрема й нашими голосами. Але він був потрібен нашим опонентам лише як чинник виборчої кампанії. Аби показати, як Тимошенко піклується про шахтарів. Пам’ятаєте її спуски в шахти?.. А що їй там робити — демонструвати хоробрість?
І чим це все закінчилося? Вугільну галузь просто-таки занапастили. Якщо на початок 2008 року в країні на державних шахтах працював 251 очисний забій, то сьогодні новий уряд отримав їх лише 208. Втрачено майже 20%. Розвиток, по суті, пішов назад — видобуток впав до рекордно низької позначки. А як реалізовувати в цих умовах закон? Мало того що потрібні відповідні підзаконні акти, які уряд так і не спромігся ухвалити. Пошуміли, але працювати над імплементацією закону в життя навіть не думали. І сьогодні закон практично не діє. А наш уряд у цих страшних кризових умовах тепер бачить своє завдання в тому, щоб його все-таки оживити, відновити справедливість щодо шахтарів.
— Якими сьогодні, на вашу думку, є перспективи українського вугілля та людей, які його видобувають? Чи можна їм покладати надії на приватизацію шахт?
— Сьогоднішня ситуація не дозволяє стверджувати, що хтось дуже схоче вкладати в наші шахти свої гроші. Спочатку нам треба хоча б відновити те, чого ще недавно досягнув уряд Януковича. Вуглевидобування треба підняти з руїн, ожививши державні шахти. Потім на основі законодавства та прозорих відносин можна буде залучити інвестиції в державний сектор вугільної промисловості. Але як це зробити, якщо досвід переконливо свідчить, що держава не може бути ефективним власником? Приватний власник залишає його далеко позаду. Нещодавно ми вивчали ситуацію на приватних шахтах «Павлоградвугілля». І приїхали звідти у захваті. У розвиток там вкладаються великі кошти. І не лише в розвиток, а й в умови праці шахтарів. У гірників там цілком нормальна зарплата. Ось що таке приватний бізнес! Для української вугільної промисловості в цьому реальна й дуже оптимістична перспектива.
