Сфера надання соціальних послуг сьогодні фактично повністю є монополією влади. Через недосконале законодавство та не рівні умови, недержавні організації, які у всьому світі відіграють провідну роль у наданні соціальних послуг, в Україні не мають спроможності розвиватися. Вони фінансуються за рахунок благодійних внесків (як правило, сплачених самими людьми, які потрапили у складні життєві обставини), або здійснюють свою діяльність неформально, у тіні. Наслідком такої політики, з одного боку, є відсутність у недержавних інституцій мотивації розвивати якісний сервіс. Зі свого боку НГО залучають кращих фахівців, використовують новітні методики. Проте, вартість таких послуг є прийнятною лише для дуже малої кількості споживачів.
У такій ситуації насамперед страждає людина. Адже вона або отримує, як правило, неякісну послугу від держави, або платить великі кошти на сервіс, який, на жаль, може виявитися не якісним або навіть фатальним (згадаймо пожежу у приватному закладі для людей похилого віку).
В Україні передбачений механізм доступу недержавних організацій до сфери надання соціальних послуг. Це — так зване соціальне замовлення, яке діє з 2013 року. Але скористатись таким механізмом практично не можливо через складні процедури та численні вимоги.
ТРИ ШЛЯХИ
Загалом, враховуючи різні моделі забезпечення соціального замовлення, що пройшли апробацію в світі, Україна справді має з чого обирати найоптимальніший варіант.
Зараз наша держава сформулювала два підходи. Перший, який діє зараз, — держава розподіляє кошти на виконання соціального замовлення на конкурсних засадах між приватними установами, що відповідають встановленим законодавством вимогам. Але майже все бюджетне фінансування йде на утримання не приватних, а — комунальних, закладів, що забезпечують надання соціальних послуг. В цій моделі соціальне замовлення віддано виключно приватному сектору, що дало привід багатьом теоретикам говорити про ринковий механізм, лібералізацію тощо, але на жаль, в цій моделі діє принцип «крихти зі столу».
Виходячи із урядового законопроекту «Про соціальні послуги» (нова редакція) №4607, нам пропонується інша (друга) модель. Кошти ділитимуть чиновники між усіма надавачами (комунальні заклади типу територіальні центри соціального обслуговування, притулки, будинки-інтернати). При цьому ці кошти не будуть закріплятись за конкретним споживачем і спрямовуватись у ту чи іншу установу за бажанням такого споживача Зрозуміло, що комунальні заклади гарантовано матимуть бюджетну підтримку й переваги перед приватними закладами в умовах відсутності ринкової інфраструктури у цій сфері. новий закон не робить відмінностей та преференцій для форм власності, всі начебто рівні у праві отримання соціального замовлення. Хоча навіть діючий закон про соціальні послуги вказує на потребу мати статус суб’єктів господарювання для тих, хто може бути допущений до розподілу замовлення.
Зважаючи на вищевикладене, ми пропонуємо розглянути третій підхід до реалізації механізму соціального замовлення, про який багато говорять, але мало щось діється в практичному напрямі. Це — принцип «гроші ходять за людиною». За кожним, хто потребує соціального обслуговування у залежності від ступеню спроможності людини виконувати основні життєві функції встановлюється розмір бюджетного забезпечення. Далі застосовується порядок, коли людина або її родина самостійно вирішують куди мають бути направлені ці кошти. Тобто гроші, виділені на соціальне обслуговування людини, «ходять» за нею. Якщо людина знаходиться дома під наглядом родини, то ці кошти перераховують їй або родині в залежності від дієздатності. Якщо особа перебуває у будинку соціальної допомоги — пансіонаті, інтернаті, хоспісі, то ці кошти перераховують на вимогу особи чи її родичів на рахунки таких закладів тощо.
«ГРОШІ ХОДЯТЬ ЗА ЛЮДИНОЮ»
Для реалізації механізму «гроші ходять за людиною» потрібно здійснити кілька важливих змін у законодавстві:
1. Забезпечити абсолютну рівність надавачів послуг — державних, комунальних, приватних, громадських, релігійних, фізичних осіб тощо. Надання рівних умов для всіх організацій, незалежно від форми власності, забезпечить конкуренцію, «боротьбу» за клієнта, що, які відомо, неодмінно призведе до покращання якості надання соціальних послуг для людини.
2. Створити реєстри надавачів соціальних послуг, які формуватимуться відповідно до визначених критеріїв діяльності суб’єктів, що надають соціальні послуги. Не треба конкурсів чи тендерів, як це передбачено відповідно до чинного механізму соціального замовлення. Адже незважаючи на численні реформи, чи є впевненість у тому, що ці конкурси відбуваються прозоро і корупція відсутня узагалі? Людині або її родина потрібно дати право самій обирати того, хто буде надавати послуги із числа надавачів, що внесені до реєстру.
3. Крім того, потрібно нарешті забезпечити формування реєстру осіб, які потребують соціальної підтримки від держави, а також тих, хто отримує соціальні послуги. Здійснена за останні роки Мінсоцполітикою разом із громадськістю робота з розробки та затвердження стандартів надання соціальних послуг, дозволяє визначити відповідні групи та підгрупи отримувачів соціальних послуг в залежності від ступеню їх рухомої активності, можливостей самостійно виконувати життєві функції.
4. Запровадити продуману цінову політику. Вартість послуг, на нашу думку, має встановлюватись як стабільні та однакові для кожної із підгруп-отримувачів соцпослуг, визначених відповідно до зазначених вище стандартів. Діючий зараз принцип розрахунку ціни послуг шляхом здійснення калькуляції по кожному випадку не є ефективним. Він потребує великих витрат часу, допускає можливість помилок і тому, відповідно, необхідності, постійних перевірок таких розрахунків.
5. При формуванні розміру коштів, що виділятимуться з бюджету для оплати соціального замовлення слід враховувати ступінь забезпеченості (платоспроможності) кожної особи, яка має послуги за цим замовленням отримати, і, відповідно, коригувати бюджетне фінансування, зменшуючи його на умовах співоплати для тих категорій, які мають відносно високий рівень доходів — грошових, матеріальних, від членів родини тощо.
6. У достатньо короткий термін провести автономізацію закладів соціальної сфери. Зараз територіальні центри та інші заклади перебувають в статусі бюджетної установи, фактично вони не є повноцінними юридичними особами: не можуть відкривати рахунки в банках, самостійно проводити кадрову і закупівельну політику, управляти своїми доходами тощо. Необхідно перевести їх у статус комунальних підприємств, що до речі зараз проводитись для закладів охорони здоров’я, культури.
7. Перейти від принципу фінансування закладу до фінансування послуги, що потребуватиме внесення змін до численних нормативно-правових актів, у тому числі до Бюджетного кодексу. Адже чинна бюджетна система орієнтована на утримання закладів, вона не передбачає механізму, коли, по-перше, кошти виділяються на кожну конкретну особу, а по-друге, не має досконалої системи розрахунків.
8. Найскладнішим у всій системі фінансування соціального замовлення за принципом «гроші ходять за людиною» є визначення механізму проходження коштів. Тут можливі наступні шляхи.
• «Монетизація» послуг, коли кошти готівкою видаватимуть отримувачам — особам, що потребують соціального забезпечення. Далі людина або її опікун самостійно вирішує, на що витрачати ці кошти. Цей шлях є найбільш простим, прозорим та оперативним, але він є небезпечним, враховуючи бідність населення та можливість використання цих коштів родиною на цілі, не пов’язані із доглядом за людиною.
• «Рух коштів через вибір посередника» — виникають спеціалізовані консультативно-посередницькі компанії, які, діючи за дорученням своїх клієнтів, знаходять виконавців — тих, із ким родина підпише договір на обслуговування і кому, відповідно, перераховавутимуся гроші. Водночас, за таким шляхом можливі масові шахрайства з боку різних підставних компаній.
• «Рух коштів через адміністративне регулювання» — розпорядники бюджетних коштів, зокрема органи соцзахисту населення, за письмовою згодою родин укладають договори на фінансування із закладами-виконавцями замовлення. За такою схемою гроші залишаються у розпорядників, які їх рухають самі за узгодженням із громадянами. Родина уникає ризику самостійної трати грошей або виходу на посередника. Цей механізм також добре «вписується» в ідею створення Єдиного соціального вікна, де будуть визначатися потреби людини, а також працівники мають забезпечити отримання якісних соціальних послуг. Вважаємо, що на сьогодні саме цей механізм проходження коштів буде найоптимальнішим варіантом, хоча варто у даному випадку надати право місцевим громадам визначатися з цим питанням.
ЧОГО МИ ДОСЯГНЕМО?
Таким чином, реалізувавши підхід до запровадження соціального замовлення через принцип «гроші ходять за людиною» у запропонованому вище вигляді ми досягнемо для всіх користувачів соціальних послуг позитивних результатів.
По-перше, людина отримає якісний сервіс, покращення якості життя. По-друге, недержавні організації матимуть доступ до ринку надання соціальних послуг, забезпечать належну конкуренцію не приватним установам, створюватимуть нові робочі місця у громадському секторі. Втретє, держава, у тому числі органи місцевого самоврядування, виконають свої зобов’язання у сфері соціального забезпечення, буде мінімізована корупція та значно підвищиться ефективність витрачання коштів на соціальні цілі.
