Як правило, напередодні приходу справжніх господарів всі
підприємства виявляються перед загрозою банкрутства. Далі, потенційний
господар або директор, сторонній інвестор або ж держструктура, приступає
до акумуляції «часток участі у власності», що звичайною мовою називається
скуповуванням контрольного пакету акцій. У разі успіху (часто забезпеченого
сумнівними операціями) підприємства надалі зазвичай відновлюють прибуткову
роботу, знаходять ресурси і на погашення старих боргів, і на капіталовкладення.
А втім, такого результату в нас поки що домагаються рідко.
А в більшості випадків українські підприємства втягуються
до виснажливої боротьби за переділ власності, і їм так і не вдається подолати
другий постприватизаційний етап. Більше того, нерідко після такого розбирання
колись перспективні виробництва виявляються на грані фізичного існування,
коли найкращим виходом для них є зміна профілю використання земельної ділянки
під ними.
У новітній економічній історії України не перелічити прикладів,
коли добрі наміри пошуку стратегічного інвестора, а просто кажучи — ефективного
власника, господаря, — прирікали підприємство на роки безвладдя і розкрадання
якраз через неврегульованість процедури такого пошуку. Тільки за останніх
півроку громадськість дізналася про скандали на АТ «Лінос», АТ «Росава»,
АТ «Дніпрошина», АТ «Київська Русь» тощо. Спробуємо розібратися, чому ми
маємо те, що маємо...
Фактично, тобто згідно з чинним законом, можливі кілька
шляхів добору нових «господарів». По-перше, це розміщення акцій на сертифікатному
аукціоні. Чим цікавий цей спосіб? За одностайною думкою причетних до нього
осіб, головна перевага сертифікатних аукціонів — в можливості швидко і
дешево здобути контроль над об’єктом, який вас цікавить. Однак тут набирає
чинності неписане правило: те, що приватизується дешево, буде приватизоване
ще раз. І справді, рідко який пакет акцій, придбаний на сертифікатному
аукціоні, залишається у його першого власника. Причому неважливо, чи виявився
він у інвестиційної компанії, працівників підприємства, директора чи у
когось іще. Однак і тут існує закономірність: частіше за все пакети акцій
зосереджуються в директорів або дружніх їм компаній.
Приклад — АТ «Росава». Логіка директора проста до непристойності.
Оскільки само підприємство випускає цілком ліквідний товар — шини для легкових
автомобілів, а дирекція одноосібно розпоряджається фінансовими і матеріальними
ресурсами, погодьтеся, було б якось нераціонально делегувати право отримання
прибутку стороннім особам. Отже, доки дирекція не має упевненості в збереженні
колишніх доходів, гроші від реалізації продукції просто зависають у фірм-покупців.
Неплатежі провокують борги, борги — банкрутство, банкрутство — зниження
вартості акцій. У січні нинішнього року акції АТ «Росава» на позабіржовому
ринку за номіналу 25 копійок коштували 80 копійок при продажу і 40 при
купівлі, влітку їх уже ніхто не купував, а ціна продажу впала до 20 копійок.
Отже, добряче здешевівши (до речі, і внаслідок фінансової
кризи, а не тільки через збиткову діяльність), власність знову готова до
повернення в господарські руки. Для акціонерів з трудового колективу, виснажених
багатомісячними затримками зарплати, пропозицію продати свої акції за номіналом
за гроші — пропозиція, від якої справді важко відмовитися. А втім, на цьому
історія не закінчується. Оскільки директор разом з трудовим колективом
розпоряджаються лише 26% акцій, а 74% — перебувають у руках держави, основна
сутичка за підприємство ще попереду. Як вона відбуватиметься? Способів,
очевидно, буде стільки, скільки претендентів на майно буде у підприємства.
Тому тут ми переходимо до другого варіанту виборів «господаря»
і знову пошлемося на приклад АТ «Росава». В березні 1998 р. було оголошено
комерційний конкурс з продажу 43–відсоткового пакету акцій цього товариства.
$15 млн. повинні були поділити між собою бюджет і АТ. Але дільби не сталося.
За офіційною інформацією, конкурс не відбувся через відсутність попиту
на акції. За іншою інформацією, одержаною з джерела у Фонді держмайна,
акціями цікавився покупець з Росії, але він, очевидно, не підійшов дирекції
АТ, а тому його було проігноровано. Отже, комерційний конкурс (що максимально
підходив для реалізації інтересів дирекції) на прохання підприємства було
перенесено на 1 й квартал наступного року. Подейкують, що саме до цієї
дати нагодиться надійний і водночас бажаний для АТ зарубіжний покупець.
Таким чином, наша історія, як кажуть, збагатилася на прецедент: адже «з’ясування
відносин» дирекції АТ з держчиновниками, що вже одного разу завершилося
на користь дирекції, безперечно вплине і на вибір способів подальш
ої приватизації, і на їхній результат.
Але повернемося до згаданої вище класифікації. Отже, третій
варіант добору господаря актуальний для ситуацій, коли підприємством зацікавився
інвестор, близький до центрального апарату влади. Чого чекати в такому
випадку? Або повторення спроби обміняти акції на компенсаційні сертифікати
(КС), або проведення некомерційного конкурсу під інвестиційні зобов’язання.
Нагадаємо, ще навесні Президент підписав указ, відповідно з яким незатребувані
КС передавалися в управління державним інвесткомпаніям «Фінпром» і «Держінвест».
Відтак Кабмін без оголошення склав список із 93 підприємств, 25-відсоткові
пакети акцій яких переходили під контроль цих компаній. Чим закінчилася
б ця операція, сказати важко, адже Верховна Рада поки що відмовила уряду
в праві міняти сертифікати на акції. Але у випадку з «Росавою» сам факт
намірів підключити до контролю над підприємством третіх осіб, нехай і близьких
до влади, але неугодних дирекції, — заспокоєнню явно не сприяв.
А втім, уряд має в запасі ще кілька шляхів для відновлення
контролю над так званою безгоспною і чомусь збитковою власністю. Один з
них — некомерційний конкурс, для якого у «Росави» є головне — $300 млн.
бюджетного боргу. Щоправда, тут не можна не брати до уваги впливу самого
підприємства, яке, маючи поки що право не сплачувати свої борги, може нескінченно
балансувати на бартері і неплатежах, пропускаючи фінансові ресурси мимо
розрахункових рахунків АТ. Прикметно, що диктат боржника над кредитором,
який склався сьогодні, дуже скоро може закінчитися. Якщо набере чинності
указ Президента про прискорену процедуру банкрутства, а податкові органи
нарешті вигадають, як розпорядитися податковою заставою, приватизаційне
поле України заразом отримає і нового «націоналізатора», і нові правила
«реприватизаційної» гри.
Чи виграють від цього приватизовані підприємства і, зокрема,
АТ «Росава»? Чи перейде, нарешті, контроль над підприємствами до вмілих
і чесних рук? Зрозуміло одне, без доброго і, особливо важливо, постійного
«господаря» ще нікому не вдавалося потрапити до зони промислового зростання.
А взагалі, як стверджують експерти, найкращим індикатором фінансового здоров’я
підприємства є відповідь на запитання — чи отримують акціонери дивіденди.
Завважте, не хто платить дивіденди, а є вони чи ні. Якщо так, то можна
стверджувати, що процес концентрації власності на підприємстві завершено,
і воно вступило у відносно спокійний етап виробничого відновлення. Власне,
це й має бути критерій оцінки процедур добору власника. А якщо новоявлене
акціонерне товариство не виплачує відсотків своїм власникам, воно становить
інтерес винятково з погляду контролю над його фінансовими потоками. І нічого
з цим не вдієш.
ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА
Голова Контрольної комісії ВР з питань приватизації Олександр
Рябченко: — Те, що український перерозподіл власності має ряд, так би мовити,
національних особливостей — уже просто притча во язицех. Одна з них — уміле
використання керівниками свого становища й фінансових можливостей заради
того, аби їхнє «рідне» підприємство залишалося таким самим «рідним» і після,
приміром, акціонування. Прикладів того, як директорський корпус скуповував
за готівку акції у своїх працівників, котрі сидять без зарплати, предосить.
З іншого боку, коли пошуки інвестора справді виявилися безрезультатними,
а в підприємства, що пройшло акціонування, фактично як не було реального
господаря, так його й немає, то чи можливий інший варіант? У нас, правда,
уміють «не знаходити» інвестора, тобто спочатку його «відлякувати», приміром,
солідними боргами перед бюджетом. Проте, задля чогось це ж робиться. Не
виключено, що директорський корпус, використовуючи різноманітні методи,
у кінцевому результаті має нормальну мету — сконцентрувати в сво
їх, а не державних, руках великий пакет акцій і якось починати
реально рухатися, налагоджувати менеджмент тощо. Інша річ, чи реальні ці
наміри. В інвестора, котрий прийде й купить, віриться з кожним днем усе
менше. По-перше, економічна ситуація примушує бажати кращого. По-друге,
діяльність органів виконавчої влади, причетних до приватизації, далека
від досконалості. У результаті, приміром, на комерційних конкурсах, не
завжди, м’яко кажучи, перемагає той, хто запропонує більше за пакет акцій,
зате ніколи не програвав той, «під кого» конкурс влаштовували. Певна річ,
якщо приватизаційні «непогодження» є, то це комусь потрібно. Дехто, приміром,
комуністи й соціалісти, використовують їх в боротьбі за націоналізацію.
Вони, словами народного депутата Наталі Вітренко, вже не раз вимагали «припинення
цих ігрищ і проголошення мораторію на приватизацію». Що тоді станеться
з приватним інвестором та й усіма ринковими реформами — здогадатися неважко.
Яна МОЙСЕЄНКОВА, «День»
№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
