Приватизація, проведена на основі суперечливих і
заплутаних українських економічних законів і яка викликала найсильніший
інтерес до тіньового перерозподілу власності, довершила розгром виробничої
сфери
Протягом семи років Україна, Росія та інші республіки
колишнього СРСР марно намагаються довести, що здійснена зміна соціально-економічного
ладу і є єдиним шляхом вирішення економічних проблем, що нагромадилися
за останні півстоліття. На доказ зазвичай наводяться досягнення Польщі,
хоча до її рівня розвитку Україна явно не дотягує.
І це відставання не дивне: адже після 1945 року Польща була по суті
своєрідним конгломератом капіталістичної (76% селян — одноосібники або
власники невеликих підприємств із чисельністю до 10 найманих робітників,
у містах — близько третини) та соціалістичної (великі промислові підприємства)
економік.
Набагато більше підстав є для того, щоб порівнювати економіку України
з економікою латиноамериканських країн, які й через 30 років після масової
приватизації орієнтовані в основному на видобуток і первинну переробку
природних ресурсів.
У тому, що розвиток української економіки йде за латиноамериканським
зразком, сумнівів уже немає. Реальна приватизація за гроші торкнулася базових
галузей виробничої сфери. Підприємства ж обробляючих галузей було приватизовано
за сертифікати. Результати такі: виробництво в базових галузях хоча й не
значно, але зростає разом з експортом продукції, виробництво обробляючих
галузей продовжує безперервно знижуватися. Деяке пожвавлення в них було
викликане короткочасною зацікавленістю Пакистану і Туреччини в українських
танках. Але далі цього справа не йде: розвиненим країнам не потрібні конкуренти
на ринку озброєнь, як, втім, і на інших ринках. Саме тому на тлі гучних
заяв про «стратегічне партнерство» іноземні інвестиції в Україну не надходять.
Наші партнери з розвинених країн не поспішають, вичікують — час працює
на них.
Справа навіть не в тому, що середній рівень доходів в Україні в 30—40
разів менший, ніж у розвинених країнах, а в тому, що цей розрив збільшується.
Джерела такої тенденції було закладено ще 35—40 років тому, коли трудомісткі
й екологічно шкідливі виробництва методом переливання фінансових капіталів
почали переміщатися з розвинених країн до країни третього світу, а самі
розвинені країни різко збільшили частку наукомісткої продукції з високим
рівнем рентабельності.
Виходячи з того, структура економіки розвинених країн все більше орієнтувалася
на малі та середні підприємства, краще керовані й тому більш динамічні
в своєму розвитку. Це дозволило розвиненим країнам підняти середній рівень
доходів населення і тим самим підвищити попит на продукцію гігантів індустрії.
Одним словом, було досягнуто балансу між виробництвом і споживанням за
розвитку обох його складових.
Розвиток малих підприємств в Україні стримувався інфраструктурою виробництва,
що склалася в минулому, і в якій переважали великі та середні підприємства,
а також суто суб’єктивним негативним ставленням до малого бізнесу. Капіталомісткість
виробництва і характерна для нього низька швидкість обігу фінансових коштів
штовхнули найбільшу частину активного населення в сферу торгівлі, в тому
числі й міжнародної. Це погіршило умови функціонування виробництва, що
натрапило на жорстку конкуренцію зарубіжних виробників. Сертифікатна приватизація,
проведена на основі суперечливих і заплутаних українських економічних законів
і яка викликала найсильніший інтерес до тіньового перерозподілу власності
та пов’язаного з ним розвалу виробничих відносин і продуктивних сил, довершила
розгром виробничої сфери.
По мірі розвитку ситуації економіка мала б зазнати змін, викликаних
вищевикладеним. Однак цього не сталося. Закони в галузі приватизації в
своїй основі залишилися незмінними, що не дозволило створити реальні законодавчі
бар’єри розвалу виробництва на середніх і великих підприємствах. Умови
для розвитку малого бізнесу в сфері виробництва по суті також не змінилися.
Справа не тільки в тому, що лише 1998 року для малого бізнесу було передбачено
деякі зміни в оподаткуванні, справа в тому, що не змінилися організаційні
та фінансові умови його виникнення (так і залишилися складності в розміщенні
виробництва, високий рівень початкового статутного фонду тощо).
На становищі українського виробника негативно позначилися складності
експорту продукції, що зросли, подорожчання вартості різних митних і пов’язаних
з ними інших процедур, виникнення різних платежів комерційним організаціям,
які перебрали на себе деякі раніше безкоштовні для підприємств функції
державних організацій. Рівень податків, що зріс, зробив тіньовою економіку
кожного другого працюючого підприємства (а таких залишилася лише третина
від номінально існуючих).
На жаль, йдучи в фарватері російської економічної думки (безвідносно
умов реальної інтеграції двох країн), Україна вибрала хибні орієнтири трансформації
своєї економіки. Адже навіть тут (зараз про це мало хто пам’ятає) був приклад
іншої трансформації економіки. З 1927 року в країні існували артілі з виробництвом,
що динамічно розвивалося. Вони створювалися на особисті кошти пайовиків
і тому їх обдурити було неможливо таким чином, як це відбувається на приватизованих
нині за сертифікати підприємствах. Ліквідація артілей 1961 року й створення
на їх основі державних підприємств місцевої промисловості ознаменувало
собою не лише акт великомасштабного розкрадання державою колективної власності
(компенсацію не було виплачено), але й ліквідацію шляху еволюційної трансформації
економіки. Забута історія розвитку й ліквідації артілей зіграла злий жарт
із народом України, перетворивши її на трагедію теперішнього часу.
Але навіть зараз, у період гострої економічної кризи, ще залишаються
шляхи відродження країни. Вони вимагають прийняття державною владою в особі
її обох гілок нестандартних рішень.
Для цього необхідна довіра всіх верств суспільства до керівників держави,
консолідація різних сил незалежно від їх ідеології і партійної приналежності.
Це не утопічний романтизм у найжорстокіших умовах тиску всередині країни
і за її межами, це об’єктивна необхідність останнього шансу, що витягне
країну з тієї ями, в якій вона задихається до цього часу.
Для філософського осмислення економічних проблем, що нагромадилися в
Україні, необхідні розум, тверда воля, уміння і бажання переконувати й
знаходити компроміси, здатність відмовитися від особистих інтересів на
користь суспільних. Президентські вибори наступного року покажуть уміння
українського народу вибирати собі не лише главу держави, але й своє місце
в світовому історичному процесі.
№181 23.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
