Жителі селища з цього приводу б’ють на сполох, звертаючись до різних владних структур. Тож слідчі прокуратури перевіряють численні скарги, порушено навіть кримінальну справу. Але все це, на жаль, нікому не заважає. За вказівкою власників розбирають навіть цегляні стіни. Продають все, що беруть. Люди в Шпикові добре розуміють, що підприємство вже не запустиш.
ОДНИМ — ПРИБУТОК, ІНШИМ — НЕБЕЗПЕКА
За одну очищену від старого розчину цеглину із стін заводу шпиківчанам платять 20 копійок. Охочих вистачає. Вони складають цеглу на причепи, які згодом вирушають у невідомому напрямку. Цегляні стіни підприємства «тануть». Так здійснюється «реконструкція» заводу... Це поняття власники застосовували до цукрового заводу у Шпикові після того, як у 2000 році вони скупили у міцевого населення всі акції. Людям пообіцяли переобладнати підприємство, вклавши в нього 10 мільйон доларів, і швидко запустити. Але через кілька місяців шпиковчани, і не лише вони, зрозуміли, що то була справжня облуда.
— Обдурили всіх, інсценувавши реконструкцію. А через деякий час всі побачили, що завод розпродується, металолом вивозиться. Тоді й податкова була змушена продати більшу частину майна підприємства, щоб погасити його борги бюджету, — розповідає селищний голова Олександр Капиця.
Розбирають завод iз великим поспіхом, тому виникає багато загроз життю мешканців. Наприклад, зняли металеві ляди з двох величезних ям, де раніше зберігали мазут. І тепер вони стоять відкритими практично в центрі села. Люди бояться, що сюди може втрапити домашня живність, або й навіть діти.
А ВЛАСНИКИ ХТО?
Жителі Шпикова не раз, у відповідь на свої скарги, чули, що влада знає хід справ на Шпиківському заводі. Спочатку пояснювали: іде реконструкція, потім — процедура банкрутства. Щодо особи власника, то він за ці роки змінювався чотири рази! «Претензії пред’являти немає кому», — розповідає пенсіонерка Людмила Жученко.
Селищний голова про власників заводу знає не набагато більше. Відомо лише те, що нині призначено арбітражного керуючого, який мав би продавати залишки майна і ліквідовувати заборгованість із зарплатні — 130 тисяч гривень. Але... Жителі говорять, що коли б їм і повернули борги, то це б була мінімальна компенсація за втрату «заводу-годувальника».
ОДИН ЗАВОД І ДВАДЦЯТЬ «СМЕРТЕЙ»
— Заводу більше 150 років, — розповідає шпиківчанин Володимир Магдебура. — Завод годував район, забезпечував тепло, електроенергію. Тут династії працювали.
— Села в радіусі 20—30 кілометрів, та їхнє виробництво залежали від цього цукрового заводу, — додає Олександр Капиця. — Завод був основним інвестором, давав насіння, мінеральні добрива, пальне. Сьогодні цих двадцяти сіл немає — вони вже не піднімуться. Шпиков ще рятує деревообробна промисловість і цех переробки молокопродуктів. Хвороба руйнації із заводу покотилася і по селу. Навіть iз літака, який сорок років тому поставили в Шпикові «для краси» і який вважається гордістю села, поволі зникають деталі.
КОМЕНТАР
Леонід КОЗОДОЙ, виконавчий директор Вінницької обласної асоціації «Поділляцукор»:
— Із 39 цукрових заводів, які є у Вінницькій області, 7 демонтовано, ще 10 чекає подібна доля. Чому так відбувається? В державі відсутні законодавчі акти щодо цукрової галузі. У 1999 році Верховна Рада прийняла закон про захист цукровиробника, а вже наступного року дозволила ввезти на нашу територію велику партію цукру- сирцю. Це «обвалило» ринок і з того часу розпочалася вакханалія із цукровими заводами. Демонтувати заводи вигідно. Купивши підприємство за 1-2 мільйони, а потім порізавши його на металобрухт, власник заробляє на рівному місці 6—8 мільйонів. Сьогоднішнє законодавство настільки недосконале, що той, хто купує підприємство, не бере на себе жодних зобов’язань. Тому його відповідальність лише моральна. Але гроші переважують.
