Останнім часом на Міжнародний валютний фонд звалюються звинувачення (в тому числі й з боку спорідненого йому Світового банку) в приписах невірного лікування економічного «здоров'я» бідних і екс-комуністичних країн.
Потенційні «хворі» розкидані по планеті від В'єтнаму до Венесуели. «Лікарі» зустрічаються один із одним на 19-й вулиці у Вашингтоні й спільно розробляють лікування. Їхній припис, що в значній мірі відображає думку Вашингтона, включає жорстку фіскальну й монетарну політики, більш відкриту торгівлю, безперешкодні потоки капіталу й приватизацію. Більшу частину 90-х років така політика розглядалася як найкращий шлях від бідності до процвітання й від комунізму до капіталізму. Спонсори такої узгодженої політики — МВФ і Світовий банк — були незмінними провідними «докторами» світової економіки.
Однак далі так тривати не буде. Після серії фінансових криз, що вибухнули від Південної Кореї до Бразилії, й економічного хаосу в Росії одностайність щодо вірності згаданої політики підірвано. Багато традиційних рецептів сьогодні дискредитовано й «лікарі» вже встигли пересваритися один із одним. Джозеф Стігліц, провідний економіст СБ, який минулого року в Азії відкрито критикував економічні поради МВФ, зараз також критикує дії МВФ у країнах із перехідною економікою. Незважаючи на те, що він не виступає офіційно від імені СБ, багато хто вважає, що голова банку Джеймс Вольфенсон розділяє його погляди.
В деякій мірі, подібні шумні сцени є неминучим результатом очевидного провалу. Хоч є й більш делікатні причини. Останніми роками МВФ і СБ у руках своїх основних акціонерів перетворилися на слухняний інструмент для досягнення відверто політичних цілей. У Мексиці 1994 року, в Азії 1997 року й протягом усіх 90-х років у Росії ці інститути ставали швидше одним із інструментів західної, особливо американської, зовнішньої політики. Багатьом здається, що подібна політизація загрожує спроможності МВФ і СБ надавати незалежні рекомендації.
Значна частина критики спрямована на результати діяльності МВФ у Росії. Вже минуло майже десятиріччя після початку реформ, а в цій країні панує хаос. Близько 60 млн. людей, майже половина населення, живе за межею бідності. Диспропорція в доходах населення збільшується; очікування підвищення життєвого рівня не виправдовуються. Корупція стала тут могутньою й хронічною.
Пан Стігліц вважає, що значною мірою такий плачевний стан пояснюється невідповідністю потреб і запроваджуваних заходів. Приватизація проводилася дуже швидко й розмашисто, без належної регулюючої бази й, таким чином, була приречена на провал. Західні фахівці помилково вважали, що приватизація призведе до необхідності захисту прав власності. Насправді ж нові власники розпродували власність частинами й переказували гроші за кордон, сприяючи невірно спрямованій лібералізації капітальних потоків. У результаті країна виявилася ураженою корупцією й загальноприйнятими призначеннями на високі державні посади по знайомству.
Такі коментарі викликали фурор. Більшість «ветеранів» із проведення реформ не підтримують приписи пана Стігліца. Лише небагато хто вважає, що розкраданню національного надбання в посткомуністичних країнах можна було запобігти. Джон Нелліс, експерт Банку з питань приватизації, в своїй недавній доповіді говорив про те, що загалом приватизацію було проведено успішно. Уряди, що не зуміли ефективно втілити її в життя, навряд чи змогли б гідно управляти державними компаніями. Як доказ неефективності стратегії Стігліца, що полягає в більш повільному проведенні реформ, він наводить приклад України, яка перебуває ще в більш важкому становищі, ніж Росія. Як показала практика, швидкість «шокової терапії» в країнах Східної Європи дає кращі результати, ніж поступові реформи.
