Нещодавня зустріч в Астані президентів України та Казахстану знову змушує замислитися про співвідношення політики та економіки в проекті Єдиного економічного простору. Метою візиту Віктора Ющенка була спроба домовитися про поставки казахських енергоносіїв до України. Підсумки переговорів чітко сформулював Нурсултан Назарбаєв: організація поставок нафти до України та її подальшого транзиту до Європи можлива лише в рамках структур ЄЕП та з урахуванням інтересів Росії.
Я відчув, що цей висновок невірний, концептуально суперечливий, але відразу не зміг виявити і чітко сформулювати логічну помилку. Думки крутилися навколо того, навіщо для вирішення нехай дуже важливого, але вузького і галузевого питання поставок нафти необхідне використання такого складного інструмента, як інтеграційне об’єднання. Політично все зрозуміло: нафта — стратегічний ресурс, Україні необхідно позбутися монопольної залежності від російських поставок цього ресурсу, Росію цей план категорично не влаштовує, Казахстан думку Росії не враховувати не може, до того ж тепер відносини України та Росії будуються на основі жорсткого прагматизму... Але з економічного погляду абсолютно незрозуміло, чому участь в інтеграційному об’єднанні необхідна для «прийняття документів, що стосуються тарифів і транспортування нафти».
Як іноді трапляється, незабаром я отримав підтвердження своїх сумнівів. Професор МДІМВ Володимир Дегоєв, розмірковуючи про відносини Євросоюзу та Росії, в одній із статей гранично чітко сформулював ідентичну ситуацію: «Росія потрібна Євросоюзу як неворожа сусідка і постачальниця енергоресурсів. Для цього не потрібен високий рівень партнерства і тим більше — інтеграція». Звідси висновок — у тезі про ув’язку організації поставок нам казахської нафти за нашої участі в інтеграції у форматі ЄЕП економічної логіки немає.
Не знаю, чи усвідомлював це під час переговорів Віктор Ющенко, але він відповів на заяву свого казахського колеги словами про те, що в ЄЕП «економіка повинна випереджати політику». Оскільки ж в озвученій президентом Казахстану позиції економіка (на відміну від політики) відсутня, то запропоноване ним бачення даної ситуації, за ідеєю, має бути неприйнятним для України. Тобто — неприйнятною має бути схема участі України в розвитку ЄЕП виключно «під нафту».
Здавалося б, щоб «економіка випереджала політику», Україні потрібно наполягати на економічно здоровому твердженні про те, що інтеграція починається з вільної торгівлі. Однак американський економіст Пол Кругман вірно зауважив, що здорові економічні заходи з погляду політиків часто виявляються абсолютно непридатними. У випадку ЄЕП перехід до вільної торгівлі «абсолютно непридатний» для Кремля. А без скасування Росією торгових перешкод, як відомо, «ЄЕП не має для України сенсу». Далі — по тексту будь-якої критичної статті будь-якого противника ЄЕП...
Тут можна було б услід за багатьма підкреслити політичний характер проекту «ЄЕП», його економічну безплідність — і ставити крапку. Інакше кажучи, традиційний погляд на цю тему призводить до тупикового висновку про те, що розмови і документи про ЄЕП залишаться документами і розмовами. Однак мені останнім часом почало траплятися багато матеріалів про інтереси російського бізнесу в Україні. Їхня загальна тональність свідчить про зацікавленість росіян в українському ринку, про їхнє бажання інвестувати в цілу низку вітчизняних галузей — у будівництво, ЗМІ, банківський сектор, важку промисловість, телекомунікації тощо. Російський капітал уже зараз активно працює в цих та інших секторах і готовий продовжувати вкладати сюди великі інвестиції. При цьому чи то з метою мінімізації податків через офшори, чи то внаслідок не зовсім легального походження російських коштів робиться спроба «мінімізувати» офіційний загальний обcяг прямих інвестицій із Росії до України (на сьогодні він дещо перевищує $500 млн.).
Таким чином, на відміну від інтеграції «зверху», яка має політичне джерело, економічна інтеграція «знизу», з ініціативи бізнесу, розпочалася вже давно. Але з різних причин (націоналістичні настрої на рівні підсвідомості, прагнення віддалитися від Росії, авторитарний характер політичних систем у державах, які беруть участь у ЄЕП, непрозорі та неконкурентні механізми досягнення домовленості про здійснення великих інвестицій) у політичному середовищі говорити про ці явища в термінах інтеграції, що реально відбувається, не прийнято. Як результат — переговори, що ведуться щодо ЄЕП «зверху», проходять в іншій площині, ніж та, яка цікава для бізнесу «внизу». І можна стверджувати, що значною мірою у зв’язку з цим вони не приводять до бажаних та взаємовигідних рішень.
Наскільки можна судити, в основі невдачі як цієї, так і інших пострадянських інтеграційних ініціатив, лежить не лише невідповідність між політичними цілями та економічною реальністю. Політичний підтекст усіх пострадянських інтеграційних проектів призводить до їхньої економічної непродуманості. Проект ЄЕП планувався спеціально під Україну (інші його учасники могли б вирішувати всі питання через механізми ЕврАзЕС). У нього було закладено інтеграційну схему, некритично запозичену у Європейського Союзу. Причина цього не в останню чергу в тому, що інші схеми інтеграції, крім руху від зони вільної торгівлі до економічного та політичного союзу, в пострадянській академічній літературі концептуально не описані. А в задіяній схемі, на фоні того, що було використано важкосприйману у нас логіку інтеграції, ігноруються навіть елементарні речі.
Так, ініціатори ЄЕП не врахували психологію поступовості. Коли в 50-ті роки зароджувалося Європейське економічне співтовариство, його засновники Роберт Шуманн, Жан Монне, Людвіг Ерхард чудово розуміли, що вони ступили на шлях створення політичного об’єднання федеративного типу. Але вони про це мовчали, оскільки така перспектива могла викликати невдоволення людей і знищити їхні починання. Тим часом творці ЄЕП відразу ж оголосили, що кінцевою метою їхньої ініціативи є економічний союз. У результаті ЄЕП замість союзу перетворюється на черговий інтеграційний фарс.
Мабуть, єдиний плідний шлях розвитку об’єднання сьогодні вимагає концептуального переосмислення тих економічних, політичних та культурних умов, у яких воно існує, а також цілей, які стоять перед ним. Якщо в ЄЕП Україна досі прагне знизити для себе ціну російської нафти, то утопічність цієї ідеї вже очевидна. Якщо ж ми хочемо, щоб ЄЕП сприяв зростанню добробуту людей, то необхідно виходити з того, що спроби здійснити у його рамках торгову інтеграцію навряд чи швидко приведуть до істотних результатів. Тому необхідно подумати про те, щоб побудувати цей простір на основі не торгової, а виробничої інтеграції країн-членів, враховуючи, що бізнес уже й без того рухається в цьому напрямі.
Передусім для цього слід би перевести механізми лобіювання інтересів і прийняття рішень щодо діяльності іноземних компаній з кулуарної та непублічної на відкриту і конкурентну основу, а також створити оптимальне поле для здійснення міждержавних інвестицій. Так, можна було б розробити єдині для всіх країн-членів правила пільгового оподаткування іноземних інвестицій, стандарти захисту власності, підходи до легалізації капіталів тощо. Така концептуальна зміна логіки формування ЄЕП відповідала б і світовому досвіду. Адже більшість об’єднань, створених у 90-ті роки, прагнули насамперед не лібералізації торгівлі, а залучення іноземних капіталовкладень.
Виділення інвестицій та виробничої кооперації як пріоритетів для єдиного простору, що формується, — це один із варіантів переходу від політичного «інтегрування ЄЕП зверху» до економічної «побудови ЄЕП знизу». Не виключено, що цей варіант «політично непридатний». Але тоді не треба дивуватися тому, що далі декларацій справа не йде. Втім, незважаючи на всі декларації останнього часу, мене не полишає відчуття, що українські лідери насправді не бажають розвивати проект «Єдиний економічний простір». Робити це їм не важко. Треба всього лише продовжувати монотонно наполягати на тому, що Україні потрібна виключно зона вільної торгівлі без вилучень та обмежень.
