Поки наші політики змагаються за звання найбільших прихильників гасла європейської інтеграції, необтяжені титулами й посадами люди без галасу й спецефектів творять Європу там, де живуть. І один із найбільш вражаючих прикладів цього — в одному з найдепресивніших районів однієї з найдепресивніших областей.
• Село Вілія. Не те, де народився знаний класик соціалістичного романтизму Микола Островський, а розташоване на три десятки кілометрів вище за течією однойменної річки в Шумському районі Тернопільської області. У вісімдесятих роках минулого століття тут розгорнулося доволі масштабне, як за районними мірками, будівництво: комплекс-семитисячник із вирощування великої рогатої худоби. Гострі на слово місцеві жителі одразу приклеїли новобудові хльостку кличку БАМ. Помпи й розмаху, мовляв, стільки ж. А скільки буде толку — побачимо.
Утім, побачити довелось мало. Криза початку дев’яностих одним махом зрізала неповороткого гіганта районного масштабу ще на старті. Підприємство зупинило діяльність. Далі, за одвічним потягом до всього, що лежить недостатньо добре, з комплексу почали зникати одвірки, обладнання... За півтора десятиліття «безгосподарності» в порожніх коробках можна було знімати фільм про Сталінградську битву.
• Але знайшовся чоловік — із числа тих, кому більше за всіх треба. Мирослав Загорський за дипломом — лікар. Працював за фахом, видавав у Львові «Медичну газету України», реалізував кілька успішних бізнес-проектів. Утім, у загальний ряд «бізнесменів» когорти дев’яностих Загорський явно не вписується. Можливо, тому, що прийшов у бізнес не з комсомолу, не з рекету й навіть не з «челнокування», а з львівського медичного середовища, маючи досвід роботи лікарем у Польщі.
Перенесення виробництва печериць із Заходу на Схід Європи — тенденція останніх десятиліть. Основних чинників два. Чим далі на схід — тим менше заповнений ринок грибів. Чим далі на схід — тим дешевші трудові ресурси.
• Так і народилась ідея створити філіал «Мікогену» на Шумщині — аграрному районі з мінімумом промислового виробництва й значною кількістю незайнятого населення. Початково планувалося налагодити масове вирощування грибів із польського міцелію, але урахування умов місцевого ринку скоригувало початковий план. Адже вирощуванням грибів в Україні на той момент уже потрохи займалися. Але з імпортного міцелію. Тож остаточну ставку засновники підприємства, зареєстрованого восени 2006 року — «Мікоген-Україна», — зробили на виробництво компосту. Понад двохсот виробників України та Молдови є споживачами цієї продукції. На підприємстві працює 140 чоловік. Більшість із них — жителі прилеглих сіл. Коштом «Мікогену» прокладено через Вілійську сільську раду дорогу з твердим покриттям, якого тут не бачили навіть за часів дорогого Леоніда Ілліча, відремонтовано Вілійську школу. Районна лікарня в Шумську дочекалася нормального ремонту даху нормальним руберойдом, придбаним за сприяння того ж таки «Мікогену»
• Але не все було гладко... Скажімо, якщо на Заході птахофабрики доплачують виробникам міцелію за переробку пташиного посліду (в Нідерландах навіть стоїть пам’ятник печериці, завдяки якій Голландія по Другій світовій війні не потонула в курячих нечистотах), то в нас його завали виявилися цінним товаром, який доводиться купувати! Не завжди діє на території України не тільки ринкова економіка, а й навіть ринкова математика. Аграрій, який погодився продати партію соломи, довідавшись, що підприємство потребує щонайменше тисячі тонн цього відходу, зразу переграв ціну... в бік збільшення.
• І ще купа нюансів нашого життя, які багатьох змусили плюнути на все. Опустити руки. Або — виїхати. Але «Мікоген» працює. І коли генеральний директор ТОВ «Мікоген-Україна» Мирослав Загорський каже, що за останніх кілька років річне споживання цінної й корисної печериці зросло в Україні з трьохсот грамів на людину до кілограма — він пишається добре зробленою колективом роботою. І він має на це право.
— Незадовго до нашої зустрічі я прочитав у Інтернеті, що підприємство з виробництва розсади грибів для прискореного перепрівання соломи продуває її аміаком. Рештки цієї речовини вилітають у повітря. Тож, коли вітер дме в бік населеного пункту, запах, такий, цитую «ніби в дворі кілька котів здохло»... Звісно, це неприємно. Але наскільки небезпечно?
— Очевидно, автор цього тексту бачив наше виробництво з відстані не меншої за кілька кілометрів. Розгледів склади соломи, а решту домислив. Насправді сировиною для виробництва компосту є виключно природні компоненти. Основу компостної маси складає солома пшениці, жита, яка замочується в гноєвиці зі свіжого курячого посліду, та води з незначним додаванням гіпсу. У процесі виробництва не утворюється ані відходів, ані стічних вод. Джерелом запаху, на який час від часу нарікають наші недоброзичливці, є сполуки під об’єднаною назвою — меркаптани, абсолютно безпечні, аналогічні тим, що додають як озонатор до природного газу. Використовувати ж аміак чи будь-які речовини на його основі нам просто нема потреби.
— Та все ж таки, аналогічні підприємства в Польщі та інших країнах Євросоюзу розміщено за 30 — 40 кілометрів від населених пунктів, чи не так? Доходило навіть до того, що в Євросоюзі виробництво компосту згортають як шкідливе й переносять до країн «третього світу».
— Почнемо з того, що ринок печериці в Європі нині занадто добре розвивається, щоб там згорнули виробництво компосту. Особливо — в Польщі, яка віднедавна утримує лідерські позиції з експорту печериць, відтіснивши на другі позиції багатолітніх лідерів ринку, — французів і голландців. Мушу зауважити, що підприємства, аналогічні до нашого, розміщено не за три-п’ять кілометрів до населених пунктів, а... набагато ближче. Той же польський «Мікоген» розміщений в густонаселеному регіоні — передмісті Лодзі. А до найближчого села нема й семисот метрів.
Знану в Польщі компостовну «Врона» взагалі розміщено в курортному містечку Пщина. І це не дає підстав непокоїтись ні санітарним службам, ні мешканцям, ні туристам. Я вже стомився чекати, коли нарешті, замість вишукувати якусь ефемерну шкідливість компостного виробництва, борці за екологію звернуть увагу на очевидні факти. Щороку «Мікоген» переробляє близько 32 тисяч тонн соломи та 30 тисяч тонн пташиного посліду. Це — екологічна сировина. Але при неправильному складуванні та утилізації вона може стати бомбою сповільненої дії. І це не перебільшення. Дослідники оприлюднили, скільки шкідливих сполук викидає в повітря спалювання однієї тонни соломи, як воно нищить і виснажує родючі шари грунту, як може спотворити гармонію грунтових вод потрапляння кількох центнерів курячого посліду... Але ж люди не збираються відмовлятися від хліба, яєць і курятини.
— Їдучи в громадському транспорті, чув, як одна старша жіночка переконувала іншу в тому, що, мовляв, ваше виробництво дуже шкідливе, тому тут нікого не тримають на роботі довше трьох місяців. Це правда?
— На «Мікогені» працюють десятки людей, які прийшли на підприємство ще під час його створення... Не буду приховувати: певна плинність кадрів справді має місце. І вона частково пов’язана з умовами виробництва, «нестерпними» для людини, яка виросла на радянських принципах роботи: в нас не можна пити й не можна красти. Із «орлами», які пробують це перевірити, розлучаємося моментально й без жалю.
А, за великим рахунком, психологія трудових відносин у сучасній Україні — тема, яку важко вмістити не те що в окрему статтю, а й у монографію. Маємо сотні людей працездатного віку, які декларують, що вміють робити все, але, як виявляється на практиці, не можуть дати ради ні комп’ютеру, ні більш-менш сучасному тракторові. І навчатися цього не хочуть!
Ще одна красномовна деталь. Певну частину чоловіків, які пробують влаштуватися до нас на роботу, приводять... за руку матері або дружини! Я розумію, що можна боятися йти до стоматолога (хоча справжній чоловік і туди повинен іти, долаючи страх), але боятися влаштуватися на роботу?.. А для сучасного виробництва здатність швидко й точно приймати рішення та брати на себе відповідальність за їхні наслідки — якості не менш важливі, ніж професійні навички. На окремих ділянках технологічного процесу нашого підприємства помилка чи нерішучість працівника може призвести до зупинки безперервного циклу виробництва. Тобто залишити без роботи дванадцять тисяч людей.
— Дванадцять тисяч?
— Саме стількох осіб забезпечує роботою переробка нашої продукції...
Наші люди плачуть за радянськими фермами, на яких була робота; ремствують на владу, що вона за людей не думає, а самі організувати для себе робочі місця не поспішають. А коли ці робочі місця пробує організувати ще хтось — дехто з числа найбільш агресивних сприймає чужий успіх як особисту образу, починає мріяти про новий сімнадцятий рік, про можливість знову відібрати в багатих і поділити між бідними. Забуваючи при цьому, що після сімнадцятого року неминуче приходить тридцять сьомий...
