Три історичні тижні, що минули з 21 листопада, кардинально змінили відносини між суспільством і владою України, репутацію нашої країни у світі, а в зв’язку з прийняттям політреформи — і політичну систему держави. Логічно виникає запитання: чи стане революція в політичній і соціальній сферах революцією в економіці України, яка переживає зараз не найкращі свої часи. Ще тиждень-півтора тому йшлося про передкризовий її стан, але після прийняття Верховною Радою компромісних політичних рішень і повернення Кабміну до роботи ситуація почала налагоджуватися.
Насамперед відзначу: перебіг подій в економіці дозволяє припустити, що економічну кризу створювали штучно, і вона була розрахована на нагнітання паніки серед населення. У наявності були зростання цін, зникнення валюти з обмінних пунктів, перерахунок цін на імпортні побутові товари, зважаючи на валютний курс «чорного ринку», обмеження, які ввели банки на видачу вкладів клієнтам, припинення безготівкових розрахунків. Це — те, що справді відбувалося і було добре відоме. Але були й такі події, які широко афішувалися, але практично не відбувалися насправді. До цих новин варто зарахувати виникнення чорного ринку доларів, на якому курс становив 7-10 гривень за 1 долар (за цим курсом можна було долар купити, але мало кому вдалося продати), бартеризацію торгівлі, виниклі з нізвідки прогнози про майбутнє практично трикратне падіння гривні тощо. Як наслідок — очікування глибокої економічної кризи, основною причиною якої було оголошено неможливість роботи центральних органів влади внаслідок їхнього блокування. Закономірно, що після поновлення роботи уряду та прийняття політреформи хвилювання почало вщухати. Отже, інформація про насування економічної кризи була використана одночасно і як інструмент тиску на опозицію, і як спосіб заробити.
Із викладеного не треба робити висновок про відсутність економічної кризи в Україні. Вона, безумовно, існує, але її масштаби, м’яко кажучи, дещо перебільшують. Зупинімося лише на одному, найпомітнішому аспекті кризи — на проблемі цін.
Відчутне зростання цін в Україні за низького офіційного рівня інфляції виникає і внаслідок дії чинника попиту (зростання пенсій), і завдяки прагненню людей застрахуватися від політичних ризиків. Цьому сприяли як песимістичні прогнози, так і хибне розуміння причин і цілей антикризових заходів комерційних банків. Діє безапеляційна логіка «Знову нас держава має намір обдурити!». Але якщо зазирнути глибше, то виявляється ще один чинник.
Один з українських економічних парадоксів полягає в тому, що зарплати більшості наших жителів на порядок нижчі за доходи жителів Євросоюзу, тоді як ціни на більшість товарів порівнянні з європейськими. Попри це, будь-яке збільшення доходів населення викликає зростання цін. Але якщо порівнювати нас із Європою, то поки наші доходи не досягнуть рівня європейських, ціни вслід за ними зростати, по ідеї, не повинні, оскільки вони і так відносно високі. То в чому ж одна з головних причин нинішньої інфляції попиту? Вважаю, в тому, що між українською економікою й економікою будь-якої європейської країни існує фундаментальна відмінність. До собівартості європейської продукції враховують низьку норму прибутку та високу частку зарплати. Собівартість українських товарів, навпаки, враховує надзвичайно високу рентабельність (у деяких галузях, таких як, наприклад будівництво, не менше 100 відсотків) і просто смішну частку оплати найманої праці.
В Україні низька зарплата споживача витрачається на нормальну собівартість товару плюс високий прибуток виробника. У Європі високу зарплату витрачають на нормальну собівартість товару плюс невисокий прибуток виробника. Перерозподільний механізм української та європейських економік працює в прямо протилежних напрямах. Звідси — прагнення людей за будь-якої можливості заробити зайву копійку, що за найменшої нестабільності призводить до «втечі» від національної валюти та зростання цін — до тих наслідків, які ми сьогодні й спостерігаємо.
Звичайно, існує безліч інструментів контролю та утримування цін, але в контексті змін політичної системи, що відбуваються на очах, перших проявів зародження громадянського суспільства хочеться поставити більш глобальне запитання про необхідність і можливість поступової переорієнтації моделі економічного розвитку України.
Навіть розглядаючи лише «цінову» складову економіки, видно, що українська модель експортоорієнтованого розвитку не дозволить прибрати сприяючий інфляції чинник низьких реальних (за купівельною здатністю) доходів населення шляхом, наприклад стимулювання випереджального зростання зарплат. Причина в тому, що модель орієнтації на експорт спирається на відсутність місткого внутрішнього ринку, на недоспоживання населення заради зниження собівартості експортованих товарів, без чого сама модель непрацездатна. У жорстких рамках, які нав’язує ця схема, «соціалізація» завдань уряду, спрямована на зростання реальних доходів населення та місткості внутрішнього ринку (без необхідних структурних реформ), нагадує підпилювання стовбура, на якому тримається економіка. Іншими словами, соціалізація потрібна, але лише одночасно з вибором нових орієнтирів та засобів розвитку економіки, чого поки що не спостерігається. Крім того, орієнтація на експорт — це модель екстенсивного, а в умовах України — ще й сировинного, а не інтенсивного й інноваційного прогресу. Про це вже багато сказано та написано, тому виділимо у зв’язку з цим ще один «ціновий» аспект.
Офіційна статистика свідчить, що з 2001 року в Україні інфляція витрат домінує над інфляцією попиту. Тобто головним чинником зростання цін є збільшення витрат виробників, а не зростання номінального попиту населення. Індекс споживчих цін (інфляція попиту) й індекс цін виробників промислової продукції (інфляція витрат) відповідно становили: в 2001 році 99,4% (дефляція — ціни знизилися!) та 105,7%; у 2002 — 108,2% і 111,1% та цього року очікується до 113 (за останніми оцінками) та 115,3 відсотків, відповідно. Є теоретичне положення про те, що інфляція витрат домінує в умовах спаду, а інфляція попиту — за динамічного економічного зростання. Якщо зіставити цей висновок із рекордними протягом останніх років темпами зростання української економіки, то виходить, що економічне зростання в Україні дуже мало пов’язане з внутрішнім попитом, а іншими словами — він спочатку не орієнтований на зростання добробуту широких верств населення.
Зрозуміло, вітчизняна економіка має безліч проблем, парадоксів та протиріч і в інших сферах. Зростання цін було вибране як найбільш очевидний і зрозумілий приклад необхідності перегляду орієнтирів економічної політики. Можна було б розглядати й інші явища, але висновки принципово не зміняться. Перший: суспільство отримало унікальний шанс сформувати соціальне замовлення до майбутньої влади не лише на демократизацію, а й на реальне оздоровлення економіки, на її переорієнтацію обличчям до кожної конкретної людини.
І друге. Якщо вже йдеться про зародження в Україні громадянського суспільства, то одним із його елементів є чесність відносин між владою та населенням. Тому сподіваюся, що в світлі нинішніх змін стане можливою і відмова від радянських принципів підготовки статистичних даних на користь їхньої об’єктивності: єдиною реакцією людей на офіційну інформацію про те, що за рік ціни зросли всього на 10—12%, є здоровий сміх. Можливо, краще отримувати об’єктивне уявлення про гостроту хвороби та шукати адекватні, часто кардинальні способи її лікування, ніж ставити діагноз «практично здоровий» і перетворювати «розвиток» економіки на млявоплинну хроніку?..
