Схоже, гордість нашої національної кухні — український борщ — незабаром може бути переселений iз «Книги про смачну і здорову їжу» до Червоної книги — як страва, що місцями і зовсім зникає і рідко зустрічається в меню тисяч родин. Як ви гадаєте, скільки коштує в Києві приготування борщу? Особливо, якщо врахувати, що кілограм місцевої картоплі продається за ціною заморських бананів, а капуста, морква і цибуля вже наступають їй на п’яти? Сімейний бюджет ще можна якось коректувати, а як бути школам, дитсадкам, лікарням?
У радянські часи «плодоовочторг» був головним болем держави: продукції для нього вистачало, але зберігати її — то був великий клопіт. Напевно, багато хто пам’ятає, як студенти і співробітники НДІ відбували на овочевих базах трудову повинність, перебираючи картоплю і капусту. Правда, овочеві магазини були на кожному розі, і не тільки в спальних районах, але навіть на столичному Хрещатику (де також люди живуть!) без великих зусиль можна було придбати все потрібне для борщу або салату.
Сьогодні овочевих магазинів вдень iз вогнем не знайдеш — вони стали жертвами стрімкої приватизації. Наприклад, Старокиївська плодоовочева база, яка багато років забезпечувала вітамінною продукцією центр столиці, дуже швидко втратила всі торговельні точки — їх продавали з аукціонів, а борги вішали на базу. З усього її майна вціліло тільки те, що розташовувалося подалі від центру, — овочесховище, фруктосховище та кілька господарських будівель. Ось про долю цього багатостраждального підприємства, за допомогою якого багато киян у минулому в будь-який день могли недорого купити всі потрібні овочі й фрукти, і піде в нас далі мова.
Після всіх адміністративних реформ вийшло так, що будівлі овочебази належать Шевченківському району, розташовані на землі Солом’янського району, а назва зберігається майже колишня — Старокиївське торгово-закупівельне підприємство (ТЗП). Правда, статус у нього — товариство з обмеженою відповідальністю. Створили його 1998 року. Спочатку колективу запропонували створити товариство покупців — викупити обладнання і інвентар, взяти в оренду сховища, а після погашення старих боргів повністю приватизувати. Колективу нелегко далося це рішення: попит обмежений, борги, як гирі на ногах, приміщення потребують ремонту, обладнання спрацювалося. Але робітникам, які тут займалися заготівлею і засолюванням овочів багато років, діватися було нікуди: вклавши в підприємство приватизаційні ваучери й гроші, вони заходилися працювати. У свою чергу, Шевченківський район, приймаючи таке рішення, не тільки виконував план малої приватизації, але й вирішував проблему постачання бюджетних організацій плодоовочевою продукцією.
Умови договору прописують Старокиївському ТЗП забезпечувати школи, дитсадки і лікувальні установи району овочами і фруктами за фіксованими цінами. Працівники підприємства заготовлюють і зберігають так званий борщовий набір, яблука і сухофрукти, а також засолюють і постачають до стола дітям огірки, капусту, помідори. Незважаючи на величезні витрати щодо підтримки температурного режиму нинішньою зимою, підприємство відпускає добірну картоплю майже по 2 гривні, в той час як на ринку за такий продукт просять від 4 до 5 гривень за кілограм, та й капуста майже задарма — всього по гривні.
Столична влада, особливо під час виборів, полюбляє говорити про те, що все навколо належить громаді, а чиновники тільки тим і зайняті, що турбуються про раціональне використання і примноження цих багатств. Чи правильно вчинили в Шевченківському районі, передаючи майно громаді в оренду колективу плодоовочевої бази? Щоб не залишилося і тіні сумнівів, глава Шевченківської райдержадміністрації Н. Харитончук, ще 2000 року як би на доповнення до основного договору розробив і підписав ще один, зобов’язуючий ТЗП сприяти соціально-економічному розвитку району. Відповідно до нього тільки за один рік підприємство повинно було упорядкувати три тисячі квадратних метрів м’якої покрівлі, замінити компресори, відремонтувати мережі електропостачання, водогону і каналізації, а заодно і асфальтне покриття. Всі ці ремонти — за свій рахунок, хоча майно, зазначте, не своє. Звичайно, десь маячить право колективу на приватизацію, але це в далекому майбутньому. Поки ж цілком логічно було б пустити заготовлену продукцію за ринковими цінами і таким чином поповнити обігові кошти підприємства, але договір зобов’язує ТЗП «дитячим і лікувальним установам відпускати картоплю і плодоовочеву продукцію, не застосовуючи націнок і взявши всі збитки на себе». Крім того, дбайливці суспільних інтересів зобов’язали підприємство забезпечити «учасників Великої Вітчизняної війни і малозабезпечених громадян картоплею і цибулею за закупівельними цінами на 35 тисяч гривень». Чому б не зробити приємне ветеранам, особливо за чужий рахунок?..
А втім, колектив продовжував триматися. За три роки погасив борги свого попередника — 1,7 млн. гривень, упорядкував територію, сповна сплачував податки — тільки за минулий рік було до бюджету перераховано більш двох мільйонів гривень. І тут, як грім серед ясного неба, звістка про розірвання договору. Виявляється, керівництво району не вбачило підстав для його продовження. Хоча в ньому прямо вказується, що в тому разі, якщо сторони завчасно письмово не повідомляють про розрив, то він автоматично продовжується на такий же час і на тих же умовах. Оскільки підприємство виконувало не тільки основні, але і додаткові вимоги, жодних підстав для розірвання не було. У законодавстві на цей випадок є чітке визначення: трудовий колектив, який вже працював за договором оренди, має першочергове право як на її продовження, так і на майбутню приватизацію — адже початковий її етап вже пройдено.
Тим часом Фонд комунального майна Шевченківського району вчинив своєрідно — продовжив договір оренди… всього на три місяці. Виходить, чиновники грають із законом, як хочуть і вже третій рік тримають колектив Старокиївського ТЗП у підвішеному стані, кожного разу продовжуючи оренду на пару місяців. Може це так і тягнулося б нескінченно довго, якби не чергові вибори — зараз багато чиновників поспішають «повирішувати» багато питань.
І Старокиївське ТЗП раптом отримує листа — виселяйтеся! На це «доброзичлива» до малого бізнесу районна влада дала 10 днів. На думку чиновників, це не проблема: упакували комп’ютери, склали до ящика баночку кави і чайник — і на вихід. Щоправда, незрозуміло, куди дівати десятки тонн картоплі й капусти, цибулі й буряка, бочки з солоними огірками і помідорами: залишити як презент новим орендарям — фаворитам місцевої влади або везти для освіження повітря до Шевченківської райадміністрації, яка раптом забула і про профіль підприємства, і про те, що заготівля і зберігання тривають майже весь рік — від урожаю до врожаю. Але найпринизливіше для колективу те, що все майно просто передається в оренду іншій фірмі. Стільки років ТЗП банально тримали на короткому повідку, продовжуючи оренду тільки на три місяці. А ось новій фірмі підписали відразу на рік. До речі, орендарів знайшли вельми «гідних» — ТОВ зареєстроване всього два місяці тому, досвіду роботи з плодоовочевою продукцією ніякого. Види діяльності, як свідчить довідка з Держреєстру, — оптова торгівля побутовими товарами, здача в найм власного і державного (?) майна і т.iн.
Цікаво, чим ця фірма так сподобалася? Заради неї пішли на порушення — не стали скликати сесію райради і обговорювати питання з депутатами. Саме вони, згідно із законом, мають раціонально розпоряджатися майном громади, а не глава райдержадміністрації. Є ще одна обтяжуюча обставина. Як роз’яснили в листі у відповідь колективу Міністерство юстиції і Фонд держмайна України, згідно з нормами закону про державну програму приватизації, трудовий колектив, який викупив обладнання, має першочергове право на оренду будівель — щонайменше на 10 років.
Довелося звертатися до суду. Але Шевченківська райадміністрація не поспішає надавати йому необхідні документи. Тим часом в районний Фонд комунального майна прийшла вказівка терміново підписати договір оренди з «фаворитами».
Влада нашої столиці полюбляє розводитися про підтримку малого бізнесу. Працівники Старокиївського ТЗП, над якими нависла загроза безробіття, цього якось не відчули. Адже вони і їх справи дуже потрібні людям, про яких власті мають піклуватися, насамперед дітям, хворим, пенсіонерам, для яких базарні ціни недоступні.
