Чи може французький винороб переробити на вино надлишки винограду, якщо зросте його урожайність? А реалізувати цей надлишок на ринку? А приорати в міжряддях як добриво? Мішель Дюран — радник кількох міністрів аграрної політики України відповідав чітко: «Нет. Птички склюют». Винороби Франції залишають незібраним виноград у обсягах надлишку як корм для пташок, щоб їх не запідозрили в шахрайстві і... не порушувати балансу.
Згідно з законом Грегорі Кінга (1648—1712 рр.) — за зміни пропозиції продовольства на 1% ринкові ціни зростають у більшій ступені. Тому будь-яке коливання виробництва зерна (наприклад, пшениці) та зміна його перехідних запасів у світі призводить до цінової нестабільності на продовольчих ринках усіх без виключення країн.
Таке явище в природі та економіці, як коливання виробництва, спонукало промислово розвинуті країни світу проблему збільшення стійкості рослинництва розглядати як особливо важливі та першорядні. А завдання підвищення стійкості сільськогосподарських культур до екологічних стресів включена з 1977 р. до числа 12 найважливіших проблем Національної академії США.
Головним завданням будь-якої країни на ринку зерна є забезпечення загальних потреб споживачів у якісній та відносно дешевій продукції з нього, стримування його перевиробництва (стабілізація на рівні сукупних потреб).
Найскладнішим із завдань є стабілізація виробництва за роками. Оскільки, наприклад, бюджетні витрати зарубіжних країнах, що виділяються на підтримку фермерів, як правило, витрачаються на стабілізацію ринкових цін після пере- або недовиробництва. В розвинених країнах світу незначні фінансові витрати на заходи стабілізації цін окуповуються значно вищими прибутками фермерів та надходженнями до бюджетів.
Щодо стабілізації виробництва зерна, то можна виділити два взаємопов’язані між собою ключові напрями. Про перший академік НААНУ Віктор Кириченко зауважив: землероби інших країн і континентів із року в рік одержують стабільні показники за всіма видами сільськогосподарських культур і не особливо нарікають на небеса. Породжені нами проблеми нестабільністю виробництва, прийнято обґрунтовувати погодними умовами. Так, погодні катаклізми в нас повторюються раз на чотири роки впродовж майже 100 років. Багато учених упевнені в тому, що в нашій країні можна, як і за кордоном, вирощувати стабільні врожаї. Для цього необхідно стати на інтенсивний шлях розвитку сільського господарства, що означає: якісне насіння, культура землеробства, називана високими технологіями, продуктивна техніка, достатня кількість добрив, пестицидів та гербіцидів. І хоч ця наука відома нашим агрономам, але загнані в куток високими кредитними ставками і низькою ціною на товарну продукцію село не може самостійно стати на цей шлях розвитку.
Дійсно, за інтенсивного шляху розвитку технологічні витрати та собівартість продукції вища, ніж за традиційних технологій. За стабільної ринкової ціни рівень рентабельності виробництва зерна (прибуток на 100 грн технологічних витрат) нижчий, ніж за інших технологій. Але за рахунок значно вищої врожайності за інтенсивних технологій отримують більшу суму прибутку в розрахунку на одиницю посівної площі. Такий сценарій, який успішно використовують, наприклад, країни ЄС, потребує наперед відомої і стабільної ринкової ціни. Як мінімум має успішно функціонувати біржова торгівля стандартними ф’ючерсними контрактами за якої проводиться також страхування цінового ризику. За українських реалій, як відомо, ціни коливаються до двох разів від середньої ринкової, а відповідно інтенсивні технології можуть використовувати лише агрохолдинги, які домінують на внутрішньому ринку та формують обсяги зерна експортного спрямування.
Другий напрям стабілізації виробництва зерна — це раціональне територіальне розміщення виробництва (як оцінки відносних переваг множини умов виробництва) по території України відповідно до закону агроекологічної взаємокомпенсації регіонів на рівні грунтово-кліматичних зон (підбору такої структури культур по території, що збільшить урожайність та зменшить за роками варіацію виробництва) і агроекосистем (за рахунок спеціального добору культур і сортів у сівозміні, що додатково також зменшить варіацію виробництва). Розрахунки показують, що удосконалення територіального розміщення виробництва за регіонами України, варіація виробництва окремих культур або їх груп могла б знизитися в 1,5—3 рази — до 7—10%. За такої варіації виробництва ефективним може бути такий захід стабілізації цін, як фінансова інтервенція (зняття з ринку надлишків зерна) на ринку продовольчого й фуражного зерна. Проте такі розрахунки для України неприйнятні, так як за нестабільності виробництва і відсутності укладених угод на продаж зерна внутрішнім споживачам (борошномельним, комбікормовим, спиртовим тощо підприємствам), а відповідно до великих коливань цін реалізації первинними виробниками, для значної частки великих підприємств найкращий напрям бізнесу — перекуповувати зерно за низькими цінами в інших менших за розмірами підприємств, що відображається в їх річній звітності. Крім цього, є закупівлі, які не проходять через річний звіт, але залишають інформаційний слід — у фантастично високій і, можливо, недосяжній у цьому столітті врожайності зернових й олійних культур у окремих підприємствах. Так, наприклад, за даними статистичних групувань у 2015 р. 70 сільськогосподарських підприємств мали врожайність соняшнику від 50 до 87 ц/га. При цьому окремі з них навіть не вносили мінеральних добрив або ж мізерну величину — до 15 кг діючої речовини, тоді як природна врожайність насіння соняшнику становить 15—17 ц/га. Одночасно 418 підприємств одержали з 1 га менш ніж 10 ц/га насіння соняшнику, або в два рази менше від природного рівня. Аналогічна ситуація зі звітністю щодо врожайності зернових культур.
Узагальнено про такий бізнес зовсім нещодавно зауважив глава асоціації «Аграрний союз України» Геннадій Новіков — тіньовий обіг зерна в Україні в середньому сягає 30%, а в окремих областях — до 50%. З року в рік йде все більше пропозицій купити зерновий урожай «за кеш». «Скуплене за готівку зерно вони додають до своєї врожайності, і таким чином підвищують ефективність роботи своїх структур у публічній площині». При цьому окремі підприємства на готівкові операції знімають з каси до 100 млн грн за рік, тоді як згідно з положенням Національного банку — повинні витрачати не більш як 365 тис. грн.
У світовій практиці залежно від рівня землезабезпеченості та стратегії розвитку кожної з країн за 2000—2018 рр. сформувалося три варіанти поведінки на ринку пшениці: 1) країни, які виробляють обсяги зерна пшениці в межах внутрішньої потреби (Китай, Індія, Пакистан, Польща, Туреччина, Велика Британія та ін.), передусім стабілізували виробництво пшениці (варіація — 7—12%). Шляхом проведення моніторингу руху пшениці в сховищах держави, балансів і прогнозів світового виробництва зерна та цін на нього встановлювали як обсяги інтервенції, так і квот експорту (або імпорту), варіація перехідних запасів не перевищувала 10—12%; 2) група країн (Аргентина, Австрія, Канада), які експортують 60—70% валового виробництва зерна пшениці варіація сальдо (виробництво+імпорт-експорт) максимальна і сягнула відповідно 34—46%. Але за рахунок вмілого управління запасами зерна (зберігання та експорт у найсприятливіший період) досягається високий рівень ефективності як зовнішньоекономічної діяльності, так і сільськогосподарського виробництва (вихід на ринок у період високих цін експорту); 3) країни, в яких на експорт припадає від 20 до 50% від валового виробництва пшениці, а тому ефективність виробництва пшениці первинними виробниками залежить більшою мірою від внутрішнього ринку.
Серед країн останньої групи, які виробляють обсяги пшениці згідно з наперед укладеними угодами, лише США, Франція та Німеччина стабілізували виробництво (коєфіцієнт варіації 9—10%) та експорт (коєфіцієнт варіації 12—32%). Тоді як, наприклад, у Російській Федерації та Україні середньорічне відхилення валового виробництва від середньої величини за 2000—2018 рр. досягло 25%, а експорту — відповідно 67 і 71%. Тобто для фінансової інтервенції (скупівлі надлишків пшениці) в Україні не хватить бюджетних коштів. Ще вищі коливання обсягів експорту пшениці можуть вказувати лише на те, що виробництво пшениці організовано без укладених угод із зерновими дилерами, підприємствами борошномельної промисловості (а їх — із хлібопекарними підприємствами), комбікормовими заводами тощо. Тобто від старту первинного виробництва до кінцевого продовольчого споживання або ж експорту продовольства. За даними зарубіжних економістів виробництво будь-якого продукту без наперед укладених угод може завдати лише збитків. В Україні, щоправда, деякі бізнесові структури одержують прибутки з допомогою різних тіньових схем щодо просування пшениці до кінцевого споживача. За відсутності дієвого і справедливого для всіх його учасників управління на ринку зерна є невтішний результат на найкращих у світі землях: у 2018 р. в Україні порівняно з країнами світу найнижчі ціни експорту — 6 місце з кінця, а у 2010 р. було 12 місце. Не краща ситуація з рівнем реалізаційних цін для первинних виробників — 8 місце позаду. При цьому ще раз звернемо увагу, що за даними групувань сільськогосподарських підприємств ціни реалізації дрібними і середніми підприємствами значно нижчі від рівня цих найнижчих цін серед країн світу.
У світовій практиці складається два варіанти поведінки на ринку зерна: 1) зі збором сільськогосподарської продукції з тривалим терміном її зберігання в такі пікові періоди на світовому ринку продають за низькими цінами (приклад України); 2) обсяги продовольства розподіляють в календарному часі (зберігають у сховищах) — відкладають термін реалізації з урахуванням попиту з боку власників сховищ і підприємств з переробки. Для реалізації другого варіанту необхідно мати достатньо зерносховищ.
Причому ближче до збирального періоду ціни на зерно зростають, що є стимулом зберігати й рівномірно його реалізувати за календарним часом у обсягах місячного попиту. Тим паче фермери, які не виходять на ринок протягом установленого періоду, можуть одержати безвідсоткові кредити (наприклад, у США). Але при цьому мають бути зерносховища в необхідних обсягах, між якими існуватиме конкуренція. Як зауважують аналітики, в розвинених країнах обсяги валового виробництва зерна перевищують у 1,1—1,2 раза потужності зерносховищ, тоді як в Україні — в 1,5—1,75 раза. За сьогоднішнього обсягу виробництва зерна в Україні дефіцит капітальних зерносховищ сягає 45 млн т, а з урахуванням олійних культур — майже 60 млн т.
Щоб досягти останнє (конкуренцію між власниками зерносховищ) зразу після жнив переважна частина зерна має залишатися в фермерських зерносховищах (за відсутності сховищ — передаватися в комерційні зерносховища на зберігання) та реалізуватися власникам сільських, термінальних, портових, великих тваринницьких підприємств, харчової та комбікормової промисловості в зерносховищах, а також у сховищах дилерів. За такої розосередженості зерна між різними власника витрати коштів на його зберігання прямують до мінімуму. В Україні первинні сільськогосподарські товаровиробники зразу ж після жнив розставалися зі своєю продукцією за низькими цінами через відсутність зерносховищ або ж необхідність розрахуватися з кредиторами. Так, у 2010 р., ними за липень-вересень було реалізовано 49% загального товарного річного обсягу пшениці, а 2019 р. — 61%. Обсяги цієї реалізації первинними виробниками в основному призначені для подальшого їх експорту.
За такої цінової і несприятливої для українських товаровиробників ситуації Акціонерне товариство (АТ «Аграрний фонд») організовувало форвардні закупівлі під час посівної кампанії (ще дві основні функції — підтримка вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника та забезпечення продовольчої безпеки), а державна спеціалізована бюджетна установа (ДСБУ Аграрний фонд) повинна була виконувати функції цінового регулювання шляхом проведення фінансової та товарної інтервенцій. Як зазначив народний депутат Верховної Ради Микола Кучер, за останніх 18 років ДСБУ не провела жодної інтервенційної операції зі цінової стабілізації. Щодо діяльності АТ «Аграрний фонд», то 2020-го р. ним проведено форвардних закупівель зерна (первинні виробники одержали авансовий платіж у розмірі 50 % від договірної фіксованої ціни) через «Аграрну біржу» на 95 тис. т зерна, що по відношенню до валового виробництва становить 0,1 % від валового виробництва зерна. Тобто функції підтримки товаровиробників та забезпечення продовольчої безпеки не виконуються. Щодо цього зазначимо, що в світі в основі безпосереднього державного регулювання або адресованої цієї функції комерційним організаціям лежить ринкова дія, яка здійснюється в дуже великих обсягах. Тоді її результуючий вектор на ринкову цінову ситуацію буде скорегований у бажаному напрямі.
Якщо в Україні до 2010 р. для підтримки сільгоспвиробників застосовували механізм виділення коштів із бюджету на здешевлення кредитів (до 1,7 млрд грн), то з відмовою від пільгового кредитування на заміну цьому механізму на початку 2013 р. набув чинності Закон України «Про аграрні розписки» — як фінансовий інструмент залучення додаткових кредитів саме під заставу майбутнього врожаю, який було розроблено Інститутом розвитку аграрних ринків на основі досвіду фінансування аграрного сектору економіки в Бразилії. Проте тут є головна складова бразильського механізму — необхідність мати довідки про виробників зерна та земельні ділянки, на яких його вирощували (кадастровий номер, місце розташування, правовстановлюючі документи на земельні ділянки). Саме ця умова є обов’язковою для контролю за цінами, за якими товаровиробники пропонують зерно для продажу.
Для прискорення поширення досвіду Бразилії в Україні в продовження згаданого вище закону з 2015 р. (на 5 років) впроваджується пілотний проєкт «Аграрні розписки» Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) за підтримки урядів Швейцарії та України в партнерстві з банками («ОТР Банк», «Агропросперіс Банк», кредитна спілка «Кредит-Союз» тощо), міжнародними організаціями, виробниками та постачальниками ресурсів (зернотрейдери, Syngenta, O-BASF, Titan Machinery, «Агропросперіс», «ОККО Агротрейд» — усього 146 кредиторів у 2019 р.) для агропромислового виробництва. Первинний товаровиробник та його кредитор (контрагент) укладають між собою угоду, в якій обумовлюють ціну одиниці застави (наприклад, зерна), що обчислюється за погодженою сторонами формулою з урахуванням ціни на сільгосппродукцію визначеної кількості та якості. Як на мене, механізм встановлення договірної ціни має бути більш зрозумілим. За інформацією ДП «Аграрні розписки» протягом 2019 р. близько 1000 фермерів одержали 1706 аграрних розписок на 11,8 млрд грн (13 дол. США на 1 га ріллі). В Бразилії ціни в договорах почали прив’язувати до ф’ючерсного ринку (купівля — продаж стандартних контрактів на біржі) на якому проводиться хеджування (страхування від зниження цін). Така договірна ціна, яка складається за ф’ючерсної торгівлі, є справедливою та мотивує первинних виробників нарощувати користування аграрними розписками. Тому в Бразилії аграрні розписки забезпечують переважну частину оборотного капіталу, що задіяний у агробізнесі, а саме: до 40 % вартості обігових коштів сільського господарства, або до 30 млрд дол. США (540 дол. США на 1 га ріллі).
Україна запровадила єдину централізовану електронну систему реєстрації аграрних розписок із відповідною прозорістю їх функціонування. Мабуть, що цей напрям фінансування первинних виробників під заставу врожаю з подальшим розвитком функцій аграрних розписок на кшталт бразильським (прив’язка до ф’ючерсної торгівлі зі страхуванням цін та їх реєстрація як цінні папери) є не лише перспективним, а, можливо, одним із ключових в Україні. Вирішення потребує також ліквідація тіньових схем на ринку зерна. Адже не зрозуміло, з якої ділянки одержано врожай, яким розраховуються з кредиторами. Глава асоціації «Аграрний союз України» Геннадій Новіков підказує як це зробити — запитати Національний банк, чому його положення щодо обмеження сум на готівкові операції не дотримуються.
