Українським політикам і вищим чиновникам не припиняєш дивуватися. Причому їхня короткозорість і верхоглядство не залежить від кольорів партійних прапорів і декларованих принципів. Чомусь увесь народ вони вважають повними дурнями, яких досить поманити пряником обіцянок легкого життя і віртуальними мільярдами, дарованими жалісливими Медведєвим і Путіним. І вся ця добродійність за дрібницю — ще на 25 років, а фактично на 30, ми повинні терпіти в себе вдома квартиранта. Причому такого, який незалежність нашої країни визнає крізь зуби і за кожної слушної нагоди демонструє, хто в Криму справжній господар. Президент — гарант територіальній цілісності країни з почуттям виконаного обов’язку підписує антиконституційний договір, а секретар РНБО в ефірі на всю країну доводить, що Чорноморський флот баз у Криму і Миколаївській області не має. Але чому українських уповноважених офіцерів та міністрів на наші власні об’єкти не пускають? Чому перешкоджають проведенню інвентаризації нашого майна й нашої землі? Чому ми повинні просити дозволу в квартиранта? Про що? Про своє кровне?
За визначенням англійських дипломатів, брехня — це заява, що не відповідає істині, зроблена особі, яка має право знати істину. А правду про підписані в Харкові договори має право знати весь український народ. Як же виглядає наш головний дипломат, коли порівнює базування Чорноморського флоту в Україні з американською базою в Німеччині. Мабуть, він мав на увазі базу в Рамштайні. Ми що, всі поголовно не знаємо історії Другої світової війни та її наслідки? Не знаємо, що Німеччина, як і Японія, була окупована переможцями, які розмістили там свої військові бази? Ми що, програли війну?
А якщо вже й порівнювати, то з американською авіабазою в турецькому Інжірліку. Тільки-но й це порівняння навряд чи міністра порадує. Адже базу контролює турецька влада. Під час іракської кампанії Анкара категорично заборонила використовувати базу для бомбардувань іракської території американською авіацією, і США не порушили цієї заборони. А як поводилися квартиранти з Чорноморського флоту під час подій у Грузії у серпні 2008 року, коли наш президент заборонив використовувати кораблі Чорноморського флоту, що базуються в Севастополі, у військових діях проти країни, з якою ми не воювали. Російські військові нахабно проігнорували наші абсолютно законні вимоги. Чи головний дипломат цього не знає?
Утім, питання продовження перебування Чорноморського флоту, за всієї важливості, не вичерпують усіх проблем харківського пакту. Можливо, через деякий час вони можуть бути вирішені. Врешті-решт, вивів же достроково СРСР свої бази в Порт-Артурі в Китаї і Порккала-Удд у Фінляндії. І нічого особливого не потрібно. Досить змусити поводитися так званих орендарів належним чином. Їм це не сподобається, ось самі й підуть. Набагато важливішими й вагомішими за своїми наслідками є газові угоди. До речі, звернімо увагу, що флот залишається в Криму на 25-30 років, а ставки щодо газу дійсні лише на 10, що, втім, не означає, що ціна не зміниться найближчим часом. Жодних гарантій від нової газової війни ці угоди не дають.
Багато говорилося про те, що Україна економить 40 млрд. доларів за десять років. Тут хотілося б застерегти від такого узагальнення. Цих грошей український бюджет не отримає, вони, можливо, полегшать життя деяким власникам заводів, газет, пароплавів. Чи дійдуть ці гроші до бюджету, дуже велике питання. І не треба розповідати красиві легенди про те, що населенню не підвищуватимуть плату, наприклад, за газ. І без цієї угоди для цього не було жодних підстав. А те, що «Нафтогаз» опинився на межі банкрутства, що втім, зовсім не очевидно, то це приклад волаючої безконтрольності з боку певних посадових осіб. І не більше за те. Якщо навести елементарний лад у розрахунках, то й за більшої ціни на газ «Нафтогаз» міг бути досить прибутковим підприємством і справно платити податки, і не маленькі, до бюджету, а також без проблем розраховуватися з іноземними постачальниками. Роблять це в інших країнах — і непогано себе почувають. У будь-якому випадку, свою територію не віддають на довгі роки.
Якби Президент та його оточення справді піклувалися про країну, то замість сумнівних договорів серйозно подумали б про диверсифікацію джерел постачання енергоресурсами. Адже не так складно й довго побудувати в Одесі термінал із прийому зрідженого газу з Алжиру й Персидської затоки, а в майбутньому — з Південного Кавказу. Інвестори є. Навіть за найскромнішими підрахунками цей газ коштував би від 170 до 200 доларів за тисячу куб. м, а в майбутньому ще дешевше. У найближчому майбутньому можна було отримувати таким шляхом 10—15 млрд. куб. м газу. Додамо до цього 20 млрд. куб. м власного видобування. Виходить близько 30-35 млрд. куб. м. При нормальному підході до справи в Росії можна було б узагалі не купувати газ. У всякому разі добитися зменшення ціни без будь-яких поступок. Ціна на газ у світі знижується, і Москва все одно вимушена була піти на це. І це була б реальна економія, а не віртуальна. А тепер ми повинні купувати все одно дорогий газ, у такій кількості, що нам не потрібна. Куди його дівати? Частина буде закачана у сховища, до яких «Газпром» виявляє дуже велику цікавість. А інший? Ймовірно, додатковий газ реекспортуватиметься. Це вигідно, лише кому? Тим, хто займатиметься цією досить прибутковою справою, але народ тут ні до чого. Дуже скоро це стане відоме і на нас чекає черговий газово-корупційний скандал, в якому будуть замішані нинішні persona dramatis — дійові особи. Звідси «таємниці мадридського двору» при підготовці доленосних договорів. І ще один, мало ким відмічений нюанс. Ціну знизили, але газу ми зобов’язалися купувати більше. Як пише московська газета «Время новостей», «лише цього року російський монополіст гарантовано отримає близько 2,3 млрд. дол. додаткової виручки (після сплати мит) від постачань газу до України, а також заощадить близько 260 млн. доларів на транзитних платежах». За десять років — 23 млрд. доларів, фактично більше, оскільки мита «Газпром» сплатить з грошей, отриманих від нас. Виходить, ми економимо не 40 млрд. доларів, як нас запевняють, а менше 17-ти. Ось і вір тому, що кажуть... Недаремно, не пускали українських журналістів на відому прес-конференцію і жодних матеріалів не давали. Зверхнє ставлення регіоналів до преси відоме. Це ж від якого великого розуму з журналістів роблять ворогів... Відгукнеться це обов’язково. Як би не оглухнути.
Друга, на наш погляд, не менш важлива проблема підписаних угод — не тих, про які багато говориться, а тих, про які ми дізнаємося випадково, з обмовок чиновників. Тут ми маємо на увазі авіабудування. Можна скільки завгодно співробітничати з Росією в цій сфері, тим більше, що для цього є досить вагомі підстави, але навіщо віддавати сусідам нашу високотехнологічну галузь, практично останню, яка в нас залишилася. Навіть керівники низки провідних підприємств авіабудування виступили проти. Минулий досвід свідчить, що Росія зайнята лише тим, щоб українське авіабудування ліквідувати як небезпечного конкурента. І наш Президент займається тим самим, інакше ці події пояснити неможливо. А атомна енергетика? Поки що ми не знаємо, що там вирішили, але мовчання вельми підозріле. І цілком може вибухнути черговий скандал. Безоглядна прив’язка нашої атомної енергетики до російської дуже небезпечна. Адже тут йдеться про дуже тривалу перспективу з урахуванням крайньої інерційності галузі й процесів у ній. Коли був Чорнобиль? Уже понад 20 років тому, а радянська спадщина і відстала техніка й технології залишаються зі всіма випливаючими з цього наслідками. Хто ж тепер займатиметься створенням повного ядерного циклу для нашої атомної енергетики, якщо Росія за допомогою нашої влади фактично заблокувала цей процес. Ми займаємося забезпеченням завантаження її підприємств, а коли подумаємо про свої. Народу розповідають байки про дешевий газ і ретельно приховують, як його заганяють у безвихідь залежності. Ми стараннями влади справді стаємо банановою республікою. Причому, прив’язані не до передових країн, а до корумпованої і технічно відсталої країни, що перебуває на нафтогазовій голці. І про це ніхто з солов’їв режиму не співає.
Але це все проблеми економічні. Не менш важливі — політичні. Як анекдот згадуються заяви Януковича про те, що він не російська маріонетка, а Президент України. Опозиції, що перебуває в розібраному стані, у прямому й переносному сенсі, на підносі піднесли сильнодіючий допінг. Не треба бути досвідченим політиком, аби оцінити можливості, що раптом відкрилися. Ратифікації завадити не зможуть, але бали в очах виборців отримають. І значні. Найголовніше, що з’явився спільний ворог, проти якого дуже зручно дружити. Цей чинник міцно стягує тих, на кого за інших умов очі б не дивилися. Якщо Янукович і його радники цього хотіли, то мети чудово досягли. Можуть приймати вітання. І чим сильніше тиснутимуть на опозиціонерів, тим сильніше вони братимуться за руки, щоб не пропасти поодинці. Усе це разом із нечіткою перспективою виходу з кризи вже восени може пролунати сумним подзвоном. І звинувачувати регіоналам у його ударах буде нікого, крім самих себе.
І не варто «біло-блакитним» заколисувати себе тим, що на сході їх підтримує більшість. Уже зараз наростає значне роздратування місцевих еліт і неабияке розчарування серед тих, хто голосував за Януковича. Не все відображають соціологічні опитування. Результати першого туру в деяких областях для регіоналів були шоком, а як було гладко на папері й у звітах. Виникає відчуття, що, незважаючи на надування щік, багато хто серед нинішніх можновладців розуміє тимчасовість свого становища й прагне увірвати, поки є можливість. А там — хоч трава не рости. В усякому разі, вже чітко можна сказати, що Янукович буде Президентом не всієї України. І його промахом уже квапляться скористатися ті, хто поки залишається попутником. Сергій Тігіпко поспішив у інтерв’ю агентству The Associated Press відмежуватися від харківських договорів. Адже він чудово розуміє, що місцеві вибори скоро й треба розширити плацдарм, завойований 17 січня.
Але що взяти з регіоналів і комуністів. Якими були, такими й залишилися. До них цілком підходять слова Талейрана: ills n’out rien appris, ni rien oublie — вони нічого не зрозуміли й нічого не навчилися. Мислення регіоналів зосереджене виключно на вирішенні своїх комерційних проблем, і державні інтереси їх не дуже цікавлять, багато хто просто не розуміє, що це таке. Звідси відсутність стратегії в політиці, а виключно тактика. Наразі вигідно продаватися Росії, в якийсь момент вітер кон’юнктури зміниться, знайдуть іншого партнера. У комуністів уся тактика й стратегія полягають у тому, щоб притулитися до будь-якого партнера, який забезпечить їм політичне виживання, а для керівництва партії перебування в парламенті. Та й старші російські товариші їм не байдужі, тож бути у фарватері партії великого капіталу для них цілком природно й не дивно. І вся надія перших і других — на базовий електорат. Хоча у комуністів він безперервно скорочується.
Найбільші проблеми вже в найближчому майбутньому чекають спікера Литвина та його однопартійців. Він йде второваним шляхом свого попередника Олександра Мороза. Той вважав вигідним зрадити своїх союзників заради посади спікера й втратив остаточно політичне обличчя.
Коли регіоналам виявилося вигідним, вони погодилися на позачергові вибори, хоча чудово розуміли, чим для Мороза та його партії вони закінчаться. Уже був прецедент, коли Литвин залишився за стінами парламенту. Але урок не засвоїли. Як свідчить практика, зради виборці не вибачають. Безконечне лавірування за принципом «Чого бажаєте?» закінчується вельми плачевно. А може не міг, або не дозволили вчинити інакше? Але ж ступив на небезпечний своєю непевністю й невизначеністю грунт коаліції, розумів, із ким справу має. Якщо ні, тим гірше для нього та його політичного майбутнього.
Зараз стараннями влади маятник заганяється в російському напрямку до небаченої амплітуди. Але неминучим є рух у зворотному напрямку. І його енергія пропорційна квадрату швидкості. Це не лише фізичний закон, а й суспільний. Не важко визначити, в якому напрямку гойднеться політичний маятник. Украй радикальному. Ось коли багато хто кусатиме лікті, та пізно буде.
Тепер про сусідів. Навіщо їм усе це? Не за гарні ж очі нашого Президента вони пішли на все це дійство. По-перше, «Газпром» не чужий багатьом у Кремлі та його окрузі. Не випадково, Путін заспокоїв акціонерів газового монополіста, що вони жодних втрат не зазнають. Усе покриє російський бюджет. Кремль приховати цього не може, ось і погладили ретельно культивовані й пишно квітучі імперські забобони. Підвелися з колін, а Україну на коліна поставили. Хай знають там, на Дніпрі, що нікуди від матінки-Росії не подінуться. А символом цього великодержавства буде флот у Севастополі. А те, що декілька бізнесменів, допущених до нафтогазової годівниці, разом із найвищими чиновниками, вкупі з їхніми українськими подільниками збагатяться, справа десята. Була б країна рідна, й немає інших турбот. І більшого, на їхню думку, російському people не треба. Так відбувається зрощення компрадорської влади у двох країнах, що легко було побачити в Харкові. І обране було це місто, напевно, на згадку про Донецько-Криворізьку республіку, цей ніж у спину незалежної України.
По-друге. Збіг у часі подій у Киргизії та харківського пакту випадковий. Проте, тенденція наявна. Із Грузією розібралися прямою агресією, з Киргизію за допомогою підтриманої опозиції ведуть у російське стійло, Україну прив’язали економічно. У Москві квапляться, поки у Вашингтоні та європейських столицях переважають настрої чергового Мюнхена. Нам уже доводилося говорити про короткозорість («День» №153 від 1 вересня 2009) західної політики. Нові умиротворителі не хочуть зупиняти Росію. Серпень 2008-го їх нічого не навчив. Отримали квітень у Киргизії й Україні. Ми це відзначаємо, тому що захисники харківського пакту посилаються саме на Захід. Який начебто розуміє кроки нинішньої влади. Але ж достатньо було у Вашингтоні лише бровою повести, й проросійський Янукович тричі б подумав, перш ніж їхати до Харкова.
Нас запевняють, що від угод виграли всі. Дозволимо собі засумніватися. Якщо вовки ситі й вівці цілі, залишається з’ясувати — кого ж у цьому випадку з’їли? Схоже, що народи України та Росії постраждали від гри у цій п’єсі. Завіса після першого акту...
