1 січня 1999 року пролунав стартовий постріл для євро. У цей день в 11 європейських країнах було впроваджено спільну валюту для безготівкових розрахунків. «Королем» грошової політики у „Євроляндії» став Європейський Центральний Банк у Франкфурті. У Європейському валютному союзі беруть участь: Бельгія, Франція, Німеччина, Фінляндія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія.
В той час, як багато громадян країн-партнерів оптимістично дивляться у майбутнє з євро, численні німці неохоче прощаються із німецькою маркою. Для німців марка — це не просто валютна одиниця. Німецька марка — це символ відбудови з руїн після Другої світової війни, вона втілює у собі німецьке економічне чудо. З іншого боку, люди ставлять запитання, як же зі стабільної марки та нестабільних раніше інших валют може народитися стабільна одиниця євро. Відповідь така: проведення правильної політики, яка визначається статутами Європейського Центрального Банку (ЄЦБ). Головна мета — це цінова стабільність, і ніхто не повинен порушувати суверенітету ЄЦБ. Стабільність євро суттєво залежить від грошової політики ЄЦБ, концепція якого значною мірою витворювалася за німецьким зразком. У формулюванні її статутів взяв участь колишній президент Федерального банку Карл Отто Пьоль. Що торкається зобов’язань по стабільності та гарантій незалежності — то основою статуту ЄЦБ слугує складний народно- правовий договір, що має ранг конституції.
ПРИНЦИП ФІНАНСОВОЇ ЄВРОНЕЗАЛЕЖНОСТІ
Лише ЄЦБ має право друкувати та випускати на ринок банкноти. Ні ЄЦБ, ні інші національні центральні банки, ні члени цих інституцій не мають права приймати розпорядження від ЄС чи певного національного уряду. Ззовні ЄЦБ нагадує федеративну німецьку модель, яка складається із Федерального банку та земельних банків. Із впровадженням євро національні валютні банки втратять фінансово-політичну самостійність, разом із ЄЦБ, який розпочав роботу на початку липня 1998 року у Франкфурті, вони утворюють Європейську систему центральних банків. Рада ЄЦБ, як найвищий фінансово- політичний орган у Європейському валютному союзі, встановлює процентні ставки та визначає грошове забезпечення. Рада ЄЦБ складається із президентів національних центральних банків, президента ЄЦБ, його заступника та ще чотирьох членів правління.
Термiн перебування членів правління на посаді — згідно зі статтею 109-а Маастріхтського договору — 8 років. Повторне призначення неможливе, щоб уникнути політичних впливів. Стаття «50 протоколів до Маастріхтського договору» вказує на те, що при першому призначенні членів правління віце- президент може обiймати цю посаду 4 роки, а наступні керівники обиратимуться на термін від 5-и до 8-и років.
Перше правління Європейського Центрального Банку у складі шести осіб було призначено на зустрічі у верхах країн — членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 року. Нідерландець Вім Дуйзенберг став першим президентом, як це зазначено у Маастріхтському договорі —формально на 8 років. Проте Дуйзенберг залишив питання відкритим, чи залишиться він на цій посаді повний термін. Він заявив, що в усякому разі обійматиме посаду до моменту видання нових купюр та монет, а статися це повинно між 1 січня та 1 лютого 2002 року. Його наступником повинен стати президент Центрального банку Франції Жан-Клод Тріше.
Першим віце-президентом ЄЦБ та заступником Дуйзенберга було обрано француза Крістіана Нойє. На посади членів правління призначено: Отмара Іссінґа із Німеччини ( на вісім років),
Сіркку Гемелейнен із Фінляндії (на п’ять років), іспанця Євгеніо Домінґо Соланса (на шість років) та італійця Томасо Падоа Шіоппа (на сім років). Окрім цього було погоджено, що при наступному призначенні членами правління повинні стати представники тих країн, котрі не мали свого делегата у першому правлінні ЄЦБ. Національні президенти валютних банків у Європі призначаються на 5 років, при цьому допускається повторне призначення. Усі члени Ради мають рівні права при голосуванні, рішення приймаються простою більшістю голосів. Якщо голоси розподілилися порівну, вирішує голос президента.
ВРЕГУЛЮВАННЯ ОБСЯГУ ГРОШЕЙ
У статті 105 Маастріхтського договору зазначено: „Основна ціль ЄЦБ — забезпечити стабільність цін». Тим самим визначено мету, але не шляхи її досягнення. Серед банкірів побутують різні думки, яким чином найкраще стримувати інфляцію. Орієнтуючись на зростання грошового обсягу за минулі роки, Федеральний банк Німеччини досяг значних успіхів у подоланні інфляції. Не дивно й те, що Федеральний банк рекомендує ЄЦБ також орієнтуватися на грошовий обсяг. При цьому Федеральний банк посилається на емпіричні дослідження, згідно з якими на території Європейського валютного союзу грошовий попит залишатиметься достатньо стабільним. Щоправда, в окремих країнах існують застереження щодо такої стратегії. Окремі банкіри надають перевагу орієнтації на інфляційну межу за британським зразком. У такому випадку ЄЦБ повинен повідомити, який ступінь зростання цін можна допустити, і тоді орієнтувати свій фінансово-політичний курс на очікуване зростання цін.
Спершу ЄЦБ користуватиметься подібною стратегією, як і німецький Федеральний банк, доповнивши її елементами прямого регулювання інфляції. У зв’язку з потужним поштовхом євро для європейських фінансових ринків — зростання фінансових інновацій, зміна поведінки вкладників — вдалося дотепер усунути тісний взаємозв’язок між розвитком грошової маси та економічним розвитком. Але у майбутньому грошова політика ЄЦБ орієнтуватиметься за прикладом США на ряд економічних показників.
Уже подолано важливий бар’єр — суперечливе питання щодо впровадженння мінімального резерву. У липні 1998 року Рада ЄЦБ вирішила впровадити мінімальний резерв із накладенням процентів. Водночас Рада постановила, що національні валютні банки повинні передати ЄЦБ частину своїх золотих та валютних резервів у розмірі майже 40 мільярдів євро. При цьому 15% цієї суми, тобто майже 6 мільярдів євро, у формі золота та валютних резервів було передано до 1 січня 1999 року.
ДВИГУН ЗМІН
Спільна європейська валюта поступово стає серйозним конкурентом для американського долара. Поруч із доларом євро стане провідною валютою капіталовкладень, трансакцій та резервів у цілому світі. Адже ця грошова одиниця задовольняє всі необхідні передумови. Зорієнтована на стабільність європейська грошова політика викликає довір’я до євро у міжнародних вкладників. Водночас постає ефективний ринок євро-капіталу, якому — з огляду на пропозицію товарів — не потрібно ховатися за американськими фінансовими ринками.
Страх перед „європейською інфляційною спільнотою» вдалося подолати завдяки фінансово-політичному розвитку минулих років. Не тільки у Німеччині чи в Європі — у всьому свiтi визнано високу вартість цієї валюти. Отож можна говорити про те, що відбулася економічно-політична зміна парадигм. Італійці, іспанці та португальці бажають впровадити у себе євро, оскільки вони прагнуть мати стабільну валюту.
Після того, як Південна Європа із запобігливою слухнянiстю включилася у процес реформ, євро зміг пришвидшити також структурні перетворення у Німеччині та Франції. Завдяки єдиній валюті виявляються значні структурні дефіцити цих народних господарств. Поступово, так би мовити, через задні двері, євро випустить ринкові сили, які пов’язані із дерегулюванням та необхідними структурними реформами у країнах, що візьмуть участь у валютному союзі. Євро започаткує змагання між країнами, у якому братимуть участь уряди. Різній фіскальній та структурній політиці в різних країнах протистоятиме єдина європейська грошова політика, євро внесе прозорість у загальний валютний простір. Це буде стосуватися цін, ринків праці, податків, соціальних внесків.
Щоправда, виплекані сподiвання щодо того, що із впровадженням євро суттєво знизиться безробіття, сповняться лише за певний час. Для суттєвого росту зайнятості у європросторі потрібен тривалий період.
