Простий приклад. Автор пропонує рахунки основних експортерів
перевести у Зовнішторгбанк для поліпшення контролю за рухом коштів. Але
в Україні з 1994 року діє вельми суворий порядок контролю за переведенням
коштів за кордон, і банки виконують свої функції валютного контролю цілком
сумлінно, бо за ними встановлено не менш пильний контроль Нацбанку й податкових
інспекцій. Запитується, хто за таких умов може переводити кошти за кордон?
Лише той, кого не лякає такий контроль, хто за своєю посадою у керівництві
вищий за контролерів. Зокрема, Є. Марчук у своїх виступах говорить, що
правоохоронні органи чудово знають основні канали витоку та перекрити їх
не можуть. Та й повідомлення в пресі про діяльність «олігархів» підтверджують,
що все робиться практично відкрито.
Але що може в такому разі дати переказ коштів до одного
банку? Відомо, що від свого злодія не врятують і замки. Можна розглянути
й інші заходи, запропоновані автором. Усі вони могли б бути корисними в
тих чи інших умовах, але не в наших. Якщо у населення країни є потреба
в заміннику нацвалюти для виконання функцій засобу платежу й засобу накопичення,
то населення шукатиме цей замінник і, зрештою, знайде його. Жорсткі заходи
за таких умов можуть лише зробити цей процес менш цивілізованим, розширити
«чорний ринок». Приклад — заходи валютного регулювання в Україні кінця
98 — початку 99 років. Неможливість придбати валюту для виконання контрактів,
прибутки на різниці між офіційним і фактичним курсами, розквіт «чорного»
ринку. І всі мільярди доларів, які, як запевняють фахівці, є у громадян,
йшли через «чорний» ринок, а не через банки, бо курс там був нереальний,
а продажу не було зовсім. Навіть у Білорусі, з її крутим правителем, «чорний»
ринок валюти процвітає й курс на ньому доволі відрізняється від офіційного.
А долар у нашій країні був ослаблений лише в період 1996-го — середини
1997 років, коли курс був стабільним, хоча тоді валютне регулювання було
гранично ліберальним.
Організувати продаж гривні на міжнародних біржах, як радить
автор, — то цього ще міжнародні біржі мають захотіти. Крім того, не ясно,
де братимуть валюту імпортери.
Усі ці конкретні заходи можна обговорювати, коли зрозумілі
контури економічної політики. Сьогодні гривню ослабляють два основних чинники.
По-перше, держава витрачає з централізованих джерел більше
коштів, ніж має, що призводить як до необхідності необгрунтованої емісії,
так і до заміни гривні сурогатними коштами платежу.
По-друге, звуженість внутрішнього ринку, виведення з нього
цілих секторів національної економіки, в яких для придбання будь-чого не
потрібна національна валюта сама по собі, а важливі зовнішньоекономічні
моменти — влада, знайомства та інше. Адже якби за гривню можна було б придбати
землю, підприємства, то й силу б вона мала незрівнянно більшу, була б забезпечена
реальними цінностями, а не інвалютою. Але землю й підприємства не можна
сьогодні просто купити, як м'ясо на базарі, а можна отримати над ними контроль,
якщо знайдеш вихід на керівництво або ж якщо ти сам керівництво. Й починається
прихована й відкрита боротьба: хто контролюватиме той чи той завод, нафтокомбінат,
обленерго тощо. Національні гроші тут відіграють додаткову роль, головну
— розстановка сил у вищому керівництві. Ось ця близькість до керівництва
й є головною конкуренткою гривні, долар тут і близько не стояв.
Заходи нормалізації соціально-економічних процесів у країні
добре відомі. Бездефіцитний бюджет, розширення ринкового сектора зі зменшенням
централізовано керованого, скорочення податків і спрощення процедури їхнього
стягнення, зменшення кількості контролюючих органів і введення їхніх повноважень
у законні рамки, дотримання законності щодо громадянина без огляду на його
близькість до влади — усі ці заходи з перших кроків їхнього виконання матимуть
ефект. А вигадувати якісь технічні операції то щодо цукрових, то паливних
підприємств, а то й валютного регулювання можна, але слід пам'ятати, що
вони не замінять нормальної загальної економічної політики.
Харків
