Інвестиції чи інновації? Україні вже сьогодні потрібно закласти підвалини для зростання економіки у майбутньому. В протилежному випадку нестабільність світу, яка за прогнозами експертів, найближчим часом лише посилюватиметься, може не просто завдати нищівного удару нашій економіці, але й перетворити державу на країну-постачальника сировини та збуту товарів іноземного виробництва. Як змінити ситуацію, учора говорили на Міжнародному форумі «Україна — проект розвитку».
За 20 років незалежності Україна пережила не одну хвилю підвищеного інтересу іноземного капіталу. Економіка стала реципієнтом для мільярдних інвестицій. Утім, як зауважив в інтерв’ю «Дню» голова громадської організації «Спілка захисту прав підприємців» Євген Чернецький, країна сьогодні для інвестора є історією нереалізованого успіху.
Експерти говорять: змінити ситуацію можна, лише адаптувавши свої виробничі потужності до умов роботи у Всесвітній організації торгівлі. Для цього потрібен відповідний клімат ведення бізнесу, передусім — сприятливий для інвестицій. А от один із основних шляхів «приваблення» грошей в реальну економіку — розвиток інноваційного капіталу.
344 ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ — ЗА ІДЕЮ
За даними Державної служби статистики України в 2011 році на впровадження інновацій підприємствами промисловості було витрачено 14,3 мільярда гривень, з яких на придбання нових технологій виділено 0,3 мільярда гривень. На цю суму 195 підприємств придбали 872 технології, 200 (!) з яких — за межами України. Більше половини операцій (474) пов’язані з придбанням технологій разом з устаткуванням; 154 — результат власних досліджень і розробок; 124 — з цілеспрямованим прийомом на роботу кваліфікованих фахівців; 70 — за договорами на придбання винаходів, патентів, промислових зразків, корисних моделей; 37 — за договорами на купівлю технологій і ноу-хау. В цілому, обсяг реалізованої інноваційної продукції в 2011 році склав 42,4 мільярда гривень.
Виходить, що за одну «технологію» підприємство заплатило близько 344 тисяч гривень. За словами учасників ринку, цю вартість, з певними застереженнями, можна вважати за середню. «Якщо говорити виключно про технології, без урахування вартості обладнання, ця цифра цілком адекватна. Вона не завищена. У своїй практиці мені доводиться зустрічатися з оцінкою інтелектуальної власності, технологій, винагорода за які становила і більше 10 мільйонів доларів, але це поодинокі випадки. Частіше рахунок йде на сотні тисяч гривень», — розповідає незалежний оцінювач інтелектуальної власності, патентний повірений України Олена КИЯШКО.
Промислові підприємства та комерційні компанії пропонують винахідникам роялті (винагороду — авт.) в розмірі від 1 — 10% суми доходу, отриманого від реалізації продукції з застосування технології. Ключовими критерієм для визначення ставки є обсяг виробленої продукції, галузь застосування і що найголовніше — економічна цінність новації. Насправді ж в українському законодавстві немає обмежень для ставок роялті. Виплата винагороди резидентам автоматично може бути списана на витрати підприємства. (В таблицях, наведені орієнтовні ставки використовуються підприємствами по галузях промисловості). Ринкова вартість технології, залежно від науково-виробничої сфери та обсягу прав, виставлених на продаж, може бути оцінена в середньому від 300 тисяч гривень і вище. Саме на таку суму винагороди може розраховувати винахідник, якщо його розробка зацікавить інвестора.
67% ЗАЯВОК — ПАТЕНТОСПРОМОЖНІ
Щорічно в Україні проходить реєстрацію до 50 тисяч винаходів. Більше половини (67%) заявок вважаються патентоспроможними. Викладені в них рішення вважаються новими і застосовними у виробництві. Утім менше 2% патентів отримують фінансування. Чому? Однозначно це питання — з подвійним дном. Утім «правила» отримання патенту, як і бюджетне фінансування вітчизняної науки — тема для окремого дослідження. Але якщо абстрагуватись від понять «відкату» і «імітації науки», проблеми з впровадженням в Україні мають цілком життєздатні ідеї.
«Основну роль в тому, чи буде проект успішним, грає той, хто придумав та зробив його. Геніальні ідеї втілюються в життя ентузіастами, готовими днями і ночами працювати над своїм проектом, тому вони найкраще знають, в чому інноваційність та користь їхньої розробки, а значить можуть пояснити та переконати. Рідко коли приходить інвестор і каже: «Ось гроші, розробіть щось цікаве», — пояснює «Дню» Антон СТЕПАНОВ, один з розробників мобільної рукавички, що «переводить» мову жестів у звук. Саме цей проект, розроблений студентами Комп’ютерної академії «Шаг», посіла влітку перше місце на престижному конкурсі IT-сфери Microsoft Imagine Cup у Сіднеї («Майбутнє — за союзом нових технологій і соціальної сфери», «День» від 17 липня 2012 року).
Утім, науковці наголошують на потребі в допоміжних «платформах», які б сприяли якісному діалогу між наукою та бізнесом. Таким чином винахідники з активною позицією та конкретними планами щодо своєї розробки знали би де шукати інвесторів, а ті, у свою чергу, знали би, де дізнатися про нові технології.«Вчений повинен розробити технологію, зробити щось нове, але не його робота — пробивати це далі. Тут повинен бути якийсь «місток», що допоможе впровадити нову технологію у виробництво. Якщо вчений пробивний — він може їздити на конференції, семінари, доповідати, пропагувати свій винахід. Але це не зовсім його компетенція, в нього інше призначення та робота», — пояснює «Дню» кандидат технічних наук, доцент кафедри технічної електрохімії Українського державного хіміко-технологічного університету Вадим КОВАЛЕНКО. Під його керівництвом дві старшокласниці з Дніпропетровська — Анастасія Руда й Марія Леонова — працювали над простою технологією продукування високодисперсних порошків. Цього літа проект «Ефект попкорну — отримання високодисперсних порошків із допомогою мікрохвильової обробки» отримав бронзову медаль Міжнародного конкурсу наукових і мистецьких робіт учнів Genius, що проходив у США. У поняття «місточок» Вадим Коваленко вкладає кілька можливих значень. Це можуть бути спеціально технопарки або інші організації, які будуть акумулювати розробки та розповсюджувати інформацію про них, спеціальні структури при наукових установах чи вузах, або навіть державного рівня.
«Щодо мікрохвильової технології — зацікавленість є, але поки ми плануємо впровадити у виробництво базову технологію, розробку якої я почав ще у 2005 році і в яку великий внесок зробили мої учні та студенти», — розповідає КОВАЛЕНКО. За його словами, сьогодні університет веде перемовини про серйозну співпрацю з акумуляторним заводом у Луганську щодо впровадження базової технології.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Загалом же, упевненні науковці, в Україні тільки формується традиція співпраці науковців і бізнесу, а тому певні механізми ще не напрацьовані. «Закордоном існує практика, коли саме бізнес є найбільш зацікавленим у розробках і винаходах науковців. Але в них це теж був довгий процес: відтоді як зародилася Силіконова долина, він неодноразово мінявся та формувався наново. У нас цей шлях ще не пройдений. Але загалом багато розробників з ІТ-сфери спілкуються із західними інвесторами, а в Україні вже з’являються інкубатори, які готують юних розробників до зустрічі з інвестором, вчать, як його можна зацікавити та переконати вкласти гроші», — підсумовує Антон Степанов.
У процесі становлення міцної та дієвої співпраці між науковцями та бізнесом активними мають бути всі її учасники. Для компанії, що орієнтується на лідерство, впроваджувати інновації — життєво необхідно. Так само як для науковця, який хоче матеріалізувати свою ідею, є спілкування з капіталом. Іншими словами, хочете правильно реагувати на виклики майбутнього — створюйте його. Аби не лише твердо стояти на ногах, а йти вперед, потрібно не боятися змін.
