Від галузі, що зветься легкою промисловістю, залишилися
лише руїни. Зруйнувати її остаточно може «допомога» уряду, який має намір
знову обмежити імпорт
Колишня швейна фабрика ім. Смирнова-Ласточкіна,
а нині ВАТ «Ластівка» — одне з небагатьох уцілілих підприємств української
легкої промисловості — подвоює торгові площі свого магазину.
Коли директор фабрики Елла Чуренова сказала мені про це,
я відразу ж пригадав, як щільно, немов утрамбовані, висіли тут сукні, брюки,
костюми, куртки, плащі та пальта. Серед них цілком сучасні моделі і навіть
речі, здатні прикрасити будь-який модний магазин, який торгує зарубіжним
одягом. Однак об’єднували ці вироби з ярликами «Ластівка» дві ознаки: низька
ціна і злегка пом’ятий через тісняву на стелажах вигляд. Словом, магазин
дуже нагадував наші старі універмаги... З тією лише різницею, що товарів
тут було набагато більше, а покупців менше.
Перед Еллою Прохорівною — рукописний альбом випуску моделей.
Вона перегортає сторінку і ділить чистий аркуш на кілька частин. «Оце —
елітні 10 відсотків. Вони шиють у модних кравців або купують одяг у дорогих
магазинах. Нижче — 70 відсотків — це наші покупці, так звана масовка. У
самому низу — 20 відсотків — це ті, хто взагалі не купує одяг. У принципі,
приблизно таке ж співвідношення в усіх країнах. Але на Заході з нашої групи
10 відсотків перейшли вгору, а в Україні навпаки — приблизно 20 зійшли
в нижню групу. І все одно ринок обсягом у половину населення — це чудово.
Такі можливості!»
Тим часом я оглядаю кабінет і бачу старі меблі, стертий
лак на підлозі і не знаходжу телевізорів і комп’ютерів, які прижилися в
інших начальницьких кабінетах. «Ластівка» живе бідно.
— Але чому, — запитую в Елли Прохорівни, — адже ви, як
я чув, багато працюєте на експорт?
І вона розказує, що на давальницькі схеми роботи з інофірмами
підприємство перейшло не від хорошого життя і на цьому не заробило. По
суті, воно продає лише працю своїх майстринь. Якісну — це на Заході визнали,
але дуже дешеву. А якщо так, то там тепер взагалі позакривали швейні фабрики.
Направляють у країни Східної Європи і колишнього Союзу тканини, фурнітуру,
технології, моделі, а вивозять готові вироби, які потім продаються зовсім
не дешево. Порівняно з роботою на внутрішньому ринку, така приносить менше
прибутку підприємству, але дозволяє зберегти робочі місця. Якби не вона,
із 1000 робітниць сьогодні на вулиці опинилися б близько 750.
— Здається, днями уряд згадав про легку промисловість...
— Це дуже запізнілі заходи. Галузь практично знищена. І,
боюся, що тепер її залишкам під виглядом допомоги зроблять ведмежу послугу
у вигляді перешкод для імпорту. Адже значна частина пошитого нами одягу
повертається сюди і продається як «човниками», так і в багатих магазинах.
Я щонеділі — на базарі. Цікавлюся асортиментом, якістю, походженням товарів.
Повірте, ми ні в чому не поступаємося конкурентам і навіть багато в чому
їх перевершуємо. І ціни у нас, як ви бачили, цілком конкурентоспроможні.
Що нам треба, то це недорогі довгострокові кредити для поповнення оборотних
коштів і ослаблення податкового пресу. І, звісно ж, ми залежимо від купівельної
спроможності населення. А від конкуренції відмовлятися не можна.
— А де ви купуєте одяг для себе та сім’ї?
Елла Прохорівна розповідає, що любить шити сама. Коли за
фабричними моделями, а коли й за своїми лекалами. Ось і зараз на ній костюм
власного виготовлення. Але часу не вистачає. Тому купує на фабриці. Тут
же повністю одягається й її сім’я.
Від повсякденного одягу плавно переходимо до зарплатні.
Не порушуючи комерційної таємниці, з’ясовую, що вона вища від середньої
у галузі. Наприклад, на Лейпцизькому ярмарку фабрика нещодавно пропонувала
зразки своєї роботи. Вони сподобалися, але коли діло дійшло до вартості,
то партнери повідомили: інші українські ділки пропонують нижчу ціну. (У
провінції зарплатня нижча, аніж у столиці, — пояснює Елла Прохорівна, —
і за всіх інших рівних умов це дає їй виграш).
Хоча заборгованості по зарплатні останнім часом немає,
але відпустки за свій рахунок стали звичайним явищем. У одному з цехів
я бачив заяву, підписану всією бригадою. Щоправда, робітниці пояснили,
що матеріал, через який намічався простій, вже привезли, і тепер вони забезпечені
роботою.
19-річна швачка Аня, користуючись відсутністю роботи, читала
журнал. Її зарплатня — 120 гривень. Зовсім небагато! Але, як пояснила Елла
Прохорівна, нерідко ці гроші люди заробляють усього за один-два робочі
тижні...
А ще одна парадоксальна прикмета часу — зарплатня вперед.
На фабриці можна придбати в борг будь-які власні вироби. Дехто їх носить,
інші продають, дещо навіть збільшуючи при цьому свій заробіток. Мені здалося,
що така практика навіть заохочується, і кожна робітниця має можливість
підробити як реалізатор. Втім, усе це — у рамках закону. Підприємство,
розташоване в центрі столиці, працює на світлі.
Зберігши найширший асортимент — від блузочок до пальт,
«Ластівка» перейшла на дрібні (100-200 штук) партії. Це непросто, але інакше
вироби не продати. І головне. Фабрика поступово повертається на вітчизняний
ринок, використовуючи безвідсоткові товарні кредити зарубіжних партнерів.
Тим часом помисли про ринок, рівний 50% населення, на практиці
виявляються мрією. Лише 10% продукції, що призначається для внутрішнього
споживача, реалізовується в регіонах України. Решта — у власному магазині.
Словом, «Ластівка», найбільше з нині діючих швейних підприємств України,
намагається повернутися на Батьківщину...
