— Миколо Михайловичу, чи можете ви навести приклад справді вдалої роботи на ринку бодай одного підприємства легкої промисловості?
— Практично всі підприємства легкої промисловості або ж катастрофічно зменшили обсяги виробництва, або ж зупинилися зовсім. Вважається, що при падінні обсягів виробництва більш ніж на 30% галузь під загрозою існування, при 40% — починається її технологічний розпад. А в нас падіння, порівняно з 1990 роком, становить 90%! Тобто в середньому потужності використовуються лише на 10%. Додам, що частина товаровиробників змушена погоджуватися на грабіжницькі умови експорту послуг, працюючи за толінговою або давальницькою схемами. Приклади, коли підприємства мають достатньо високі економічні показники й середню зарплату на рівні таких країн, як Чехія, Польща, мені сьогодні невідомі. Тож галузь існує лише де-юре.
— Економісти стверджують, що при оптимальних пропорціях у структурі економіки на виробництво товарів народного споживання та надання послуг має припадати 75% національного валового продукту. Статистика свідчить, що в Україні, навіть у кращі часи, не було більше 25%, проте ця сфера забезпечувала понад третину бюджетних надходжень.
— Наші підприємства мають і скоріший обіг капіталу, і високу рентабельність виробництва. Вони спроможні забезпечити півмільйона робочих місць і надати роботу ще мільйону працюючих в агропромисловому, хімічному та машинобудівному комплексах, сфері оптово-роздрібної торгівлі та послуг. І це не гіпотетично, а цілком реально. Але поки все зумовлює замкнене коло: виробник не працює через прес податків, недосконалу кредитну систему, суцільні неплатежі, затоварення споживчого ринку «тіньовою» продукцією.
Та якби протягом року кожний громадянин України придбав вітчизняних товарів лише на тисячу гривень — ми мали б 50 млрд. надходжень! Недаремно ж виробництво товарів широкого вжитку в інших країнах є пріоритетним. Як наслідок, власними силами задовольняється попит споживчого ринку й одночасно формується інвестиційний потенціал для розвитку інших галузей та соціальної сфери.
— Чого не вистачає нашій країні, щоб повторити широко відомі досягнення інших?
— Ще за часів Радянського Союзу держава почала відмовлятися від штабних функцій. Було розформовано главки, ряд галузевих міністерств перетворено в комітети. Управлінська порожнеча стала однією з причин занепаду галузі. Вистачило розуму відійти від директивності, але не вистачило, аби передбачити анархію й запобігти їй. Кожен директор відчув себе повним господарем. Ніхто не займався координацією співпраці між підгалузями, регіонами, стратегією роботи на зовнішніх ринках, захистом вітчизняного. І це, насправді, не є функція держави. У всьому світі подібні питання вирішують недержавні галузеві об'єднання — асоціації, ліги.
Коли я півтора року тому прийшов на державну службу і став заступником міністра промислової політики, то, оцінивши ситуацію, що склалася, зініціював створення Спілки товаровиробників і підприємців, яка об'єднала підприємства легкої промисловості усіх форм власності. Ми не ставимо жодних політичних завдань, лише суто економічні, вимагаючи від усіх гілок державної влади створення нормальних умов для роботи наших підприємств. До Спілки входять ліги текстильників, переробників шкіри та хутра, деревообробників, формується ліга торгівлі, включаючи й оптову ланку, що тісніше зв'яже товаровиробників зі споживчим ринком. Цей процес, на жаль, відбувається повільно, оскільки керівники підприємств зневірилися в усьому. Якби згуртувалися раніше — багато чого вдалося б зберегти і примножити.
— Невже відродження галузі залежить лише від ступеня консолідації виробників?
— Щоб відкрилися хоч якісь перспективи, необхідно негайно на державному рівні вирішити низку проблем. Перша — захист вітчизняного споживчого ринку та встановлення рівних умов конкуренції. Я категорично проти закриття кордонів навіть із деяких груп товарів. Але порядок треба наводити негайно. За станом на 1 січня в Україні нараховувалося понад тисячу речових ринків, і кількість їх продовжує зростати. В основному на них реалізується контрабандний імпорт, а також український неоподаткований товар, продається несертифікована продукція. І лише державі під силу перевести все те, що крутиться в «тіні», у легальний сектор економіки.
Для цього слід надати підприємствам можливість користуватися кредитами не під 80 — 100% річних, а під 15 — 20%. Великі підприємства можуть набагато швидше налагодити випуск товарів, здатних конкурувати з продукцією іноземних корпорацій. Тому всіляко підтримувати, зокрема, надаючи кредити, треба в першу чергу їх, створюючи умови для рівноправної конкуренції на внутрішньому ринку.
Вкрай важливо спростити податкову систему. На етапі відродження галузі найефективнішим буде диференційоване оподаткування. Зрештою, яка різниця — брати менше податків чи надавати адресну дотацію, як це вже мало місце в аграрному секторі?
Водночас слід реструктуризувати старі борги підприємств перед державою, заморозивши їх на три-п'ять років, і тим самим дати можливість галузі стати на ноги. Питання слід розглядати в кожному конкретному випадку окремо і, можливо, декому борги й зовсім «списати».
І нарешті тим підприємствам, які захистили бізнес- плани високоефективних проектів, можна надавати пільгові емісійні кредити під 5% річних, коротко-, середньо- і довгострокові. Звичайно, під наглядом державних органів, зокрема, міністерств. Саме останні мають визначати й пріоритетні напрямки капіталовкладень, і умови проведення тендерів, сприяти консалтинговій підтримці, використанню лізингу, залученню до співпраці фінансових структур.
Регулююча роль держави (прошу не плутати з чиновницьким свавіллям) повинна бути ефективнішою. На цьому наголошував Президент України на нараді з приводу програми «Україна-2010», де чітко визначив легку промисловість як один із пріоритетів держави на найближчі роки.
КОМЕНТАР ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ
Виявів «допомоги» з боку держави легкій промисловості виробничники чекають з острахом, бо твердо засвоїли: ліпше від цього не стане, а гірше — цілком можливо. Президент концерну «Чексил» (Чернігівський суконно-камвольний комбінат) Віктор Попов охарактеризував нинішню ситуацію в галузі таким чином: «Ви гадаєте, що розмови про програму розвитку легкої промисловості до чогось привели? Ні. Говорили, що дали пріоритет. А в чому пріоритет? Та ні в чому. Взагалі ж від держави, від її ставлення до виконання законів залежить багато, якщо не все. Можуть, наприклад, пустити все з молотка...»
