Не знаю, чи розуміють прихильники продовження мораторію щодо ринку землі всю серйозність наслідків відповідного рішення. Логічне завершення земельної реформи — це питання не лише АПК. Кінцевий результат земельної реформи — ефективна приватна власність на землю й ринок землі — визначальний стрижень усієї системи здійснюваних у країні ринкових трансформацій. Ми зупинилися на півдороги в розвитку ринкових реформ багато в чому через відсутність прогресу в питаннях земельних відносин. З цим пов’язана й патова ситуація в аграрному секторі, яка особливо гостро дає про себе знати на тлі, здавалося б, загального оздоровлення економічної системи. Але таке оздоровлення — обманна видимість. Воно не є системним. Деградація аграрних відносин як одного з базових сегментів економіки визначає її розбалансованість, ілюзорність прогресу всієї системи. У запропонованій читачу статті йдеться про окремі аспекти цієї дуже важливої для нашої країни проблеми.
РЕАЛЬНІ ЗБИТКИ
Так, дійсно, ринок землі, як і будь-який інший ринок, вимагає системного правового забезпечення. Адже в депутатського корпусу був час, щоб уже давно вирішити цю проблему в повному обсязі. Хочу нагадати читачеві, що Закон «Про форми власності на землю», яким була узаконена приватна власність на землю, був прийнятий Верховною Радою ще у січні 1992 р. У подальшому це знайшло підтвердження в Конституції України 1996 року. Те ж саме можу сказати й з приводу відомого Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (листопад 1994 р.), в якому були визначені основоположні механізми земельної реформи. Цим документом передбачалися три етапи земельної реформи. Перший — етап роздержавлення землі. Лише в двох країнах колишнього соцтабору — в СРСР і Монголії — земля знаходилася в монопольній власності держави. Власність на землю й радянська влада були неподільні. Необхідно було насамперед зруйнувати цю зв’язку. Якщо на 1.01.1994 р. власником 96% сільськогосподарських угідь залишалася держава, то за станом на 1.01.2006 р. у власності держави залишилося всього 27,9% угідь. Загальна вартість земель, переданих державою безкоштовно, складає за наявною оцінкою 210 мільярдів гривень. Цей крок не можна недооцінювати вже сам по собі.
Багато в чому вирішені й завдання другого етапу реформи. Ідеться про розподіл землі колективних господарств між тими, хто її обробляє. Результат цього також відомий: на 1.01.2006 р. право на земельні паї отримали 6,8 мільйона працівників і пенсіонерів колишніх колгоспів і радгоспів. Середній розмір паю складає майже чотири гектари. Загалом це 27,2 мільйона га сільськогосподарських угідь.
Вагомою подією земельної реформи стало прийняття у жовтні 2001 р. нового Земельного кодексу. Він фактично створював передумови реалізації третього етапу реформи — створення ефективного ринку землі: ринковий обіг землі повинен був запрацювати з 1 січня 2005 р. Однак у кінцевому результаті «ліва фраза» взяла верх: у листопаді 2004 р. парламент прийняв поправки до Земельного кодексу, заборонивши продаж землі сільськогосподарського призначення до 1 січня 2007 р. Нікого не дивувала позиція комуністів і соціалістів: вони ідейні противники купівлі-продажу землі. Але тоді до них приєдналася й «Наша Україна». Один із законопроектів про продовження мораторію на торгівлю землею був тоді підписаний і Віктором Ющенком. Зараз конфігурація політичних сил, які виступили за продовження мораторію й подолали президентське вето на нього, дещо змінилася. Серед союзників лівих опинилися БЮТ і Партія регіонів, що врешті підтверджує найнеприємніше: в країні продовжує «правити балом» небезпечний принцип першості політики над економікою.
Складно оцінити не лише економічні, але й політичні втрати у зв’язку з відповідним рішенням. Усі знають, наскільки деструктивним є нелегальний ринок, який існує вже багато років і давно став вагомим чинником «тінізації» економіки. Блокування ринку землі поглиблює цю ситуацію. Кому це вигідно? Але суть проблеми не лише в цьому. Заборона відповідних трансакцій деформує природу приватної власності на землю: юридично вона наче б то існує, але економічно — не реалізовується. Власник землі використати її як інструмент залучення іпотечних кредитів та інвестицій не має можливості. У країнах Заходу на іпотеку припадає до 70% кредитних ресурсів фермерських господарств. Фахівці з’ясували, що за річними підрахунками лише іпотечні кредити могли б становити для сільського господарства нашої країни 15 — 17 мільярдів гривень. Без ринку землі, без земельної застави такі кредити отримати неможливо. Якщо врахувати, що в цьому випадку йдеться, як правило, про довгострокові інвестиційні кредити, то ціна економічних збитків не може не хвилювати.
Багато хто вважає, що відсутність ринку землі компенсує її оренда. Але ми й у цьому питанні помиляємося. Оренда може бути ефективною лише при умові взаємодії з механізмами купівлі-продажу землі, її реального відчуження. Без цього оренда має принципові недоліки. Вона призводить не лише до виснаження землі, її хижацької експлуатації, але й, поглинаючи значну частину накопичень, істотно звужує можливості інтенсивного землеробства. Ми це бачимо на практиці. Чому й це не враховується?
Доводиться з жалем констатувати й те, що парламентські політики, як і урядові сановники, повною мірою ще не усвідомили всіх наслідків для аграрного комплексу, пов’язаних з майбутнім вступом України до СОТ, із зростаючою конкуренцією з боку наших сусідів Росії й Казахстану, які швидко нарощують останні роки свій аграрний потенціал, а також Польщі, Угорщини та інших країн — наших західних сусідів, які отримали величезний імпульс аграрних перетворень у зв’язку з вступом до ЄС. Це архіважлива проблема. Питання логічного завершення земельної реформи й створення на її основі адекватних світовій практиці механізмів інвестування аграрного сектора, його прискореної реіндустріалізації необхідно розглядати й у цьому контексті.
Не можна втішати себе ілюзорними уявленнями про те, ніби левову частку наших потреб в інвестиційних ресурсах можна покрити за рахунок бюджетних асигнувань. Можливо, комусь і здаватиметься дивним, але ми фактично наблизилися в останні роки до рівня фіскальних асигнувань у сільське господарство, що склався на Заході. У цьому питанні не можна займатися статистичною «еквілібристикою». Необхідно розглядати не абсолютні суми відповідних ресурсів, а їхнє співвідношення з ВВП. У країнах ЄС на підтримку сільськогосподарського виробництва витрачається 1,7% ВВП. Близькі до цього й показники США. 2002 року відповідні фіскальні витрати в цій країні становили $192 мільярди, а ВВП — $10,5 трильйона. У результаті виходить дещо вище 1,8% ВВП. У Китаї відповідна позиція становить 1,2%, у Мексиці — 0,7%, у Туреччині — 2%.
А що в нас? Існують експертні розрахунки, згідно з якими в Україні фіскальні витрати (субсидії, інвестиції й податкові пільги з оплати ПДВ) на сільське господарство склали 2005 р. 2,49% ВВП проти 0,97% в 2000- му. За підсумками 2006 р. цей показник повинен вирости на 0,15 — 0,2%. У бюджеті-2007 прямі витрати (без податкових пільг) на розвиток аграрного сектора становлять 12,8 мільярда гривень — майже 2,2% ВВП. Висновки очевидні: ми вже сьогодні фактично наблизилися до граничної відмітки бюджетного фінансування сільського господарства. Можна збільшити відповідні витрати ще на 0,5 — 0,7% ВВП, але суть від цього не зміниться. Чи буде віддача від відповідних фінансових вливань в аграрний сектор, що фактично зупинився у своєму реформуванні й повністю розбалансований? Чи не наступаємо ми знову на старі граблі? Ринок землі й залучення на його підставі кредитних ресурсів плюс приватні (в т.ч. й іноземні) інвестиції й тільки на цій основі — як корегуючий інструментарій — державна фінансова підтримка села — саме такий логарифм економічної політики є безальтернативним. Дивує розпливчастість позиції уряду щодо цього питання.
Звичайно, ми повинні з максимальною увагою поставитися до існуючих складностей перетворень, про які йдеться. Говорити про реальний і, головне, ефективний ринок землі в умовах рентабельності, яка зменшується, в ситуації, коли в окремих регіонах величезні (дієздатні) площі земельних угідь взагалі не використовуються, досить ризиковано. Я це розумію. Але головне навіть не в цьому. Надто складно подолати світоглядні бар’єри, змінити нашу прокомуністичну ментальність, що сформувалася за багато десятиліть колишньої системи. Але до цього необхідно прагнути. У країні необхідно підіймати, передусім, соціальний статус і політичний престиж дбайливого господаря землі, фермера, розглядати приватну власність на землю не лише як джерело економічних преференцій, але й як підґрунтя для нового соціального устрою села, яке ми маємо намір утвердити.
НА ШЛЯХУ ДО ЕФЕКТИВНОГО ФЕРМЕРСТВА
Надзвичайно важливими є соціальні аспекти земельної реформи. Ми постійно говоримо про власність на землю й водночас забуваємо про головне — про власника землі. Насправді криза аграрної політики, яку переживаємо сьогодні, пов’язана з тим, що ми так і не змогли до цього часу чітко й однозначно визначитися в загальних перспективах аграрних перетворень, безпосередньо у філософії аграрної політики, її соціальних аспектах, у тому, що ми хочемо отримати в результаті аграрної реформи і яку роль у цьому повинен відіграти ринок землі?
У зв’язку з цим існує, можливо, одна з найбільш принципових проблем аграрної реформи — проблема подолання розпорошеності земельної власності. Вважаю, що навряд чи можна вважати нормальною ситуацію, коли майже сім мільйонів жителів села, з яких 2/3 — передпенсійного й пенсійного віку, є власниками землі — нашого одного з найбільш продуктивних багатств. Свого часу П. Столипін категорично виступав проти того, щоб роздавати землю безкоштовно, ділити її серед усіх порівну. Його ідеалом був «міцний особистий власник». «Потрібно виробити такий земельний закон, — наголошував він у своїй широко відомій промові на засіданні Державної думи (5 грудня 1908 р.), — який би служив розумним і сильним, а не п’яним і слабким». За свою прихильність «кулацькому ухилу» поплатився життям і більшовик М. Бухарін.
У 20-ті роки минулого століття О. Чаянов, розглядаючи перспективи розвитку післяреволюційних аграрних відносин, обґрунтував механізми «переродження сімейного селянського господарства на фермерські форми розвитку». Влада більшовиків обрала інший — колгоспно-радгоспний шлях розвитку соціалізму в селі, а великого аграрного вченого — розстріляла. Олександр Чаянов загинув 1937 року у віці 49 років. Вирішив нагадати читачу про це в зв’язку з нашими проблемами. Ідеться про особливу значущість масштабного переходу від напівтоварних форм нашого сільського господарства (нині більшість продукції сільського господарства (2005 р. — 59,3%) вироблялася сімейними селянськими господарствами) до фермерсько-підприємницької системи господарювання. Проблема фермерського розвитку українського села зовсім не нова. Вона активно обговорювалася в перші роки незалежності. 1992 року був ухвалений Закон «Про фермерське господарство», однак істотного прогресу ця форма господарювання не здобула. 2005-го в нас було зареєстровано всього 42,4 тис. фермерських господарств. Фермери виробляють менше 5% продукції сільського господарства. Відсутність прогресу у відповідному розвитку стала основою думок з приводу неперспективності фермерського устрою в Україні.
Я не поділяю цю позицію. Нам потрібно ґрунтовно розібратися в причинах ситуації, що склалася. Відсутність ринку землі — один із її визначальних чинників. Але важливим є не лише це. Колгоспно-радгоспний устрій був не тільки (й, можливо, не стільки) економічною опорою радянської влади на селі, але й її соціальним підґрунтям. Ми досить усвідомлено демонтували цю систему. Але ми до цього часу так і не визначилися в питанні щодо соціальної бази села незалежної України. Що прийде на зміну колгоспної системи? Переконаний, що таким базисом можуть стати фермерські господарства. Я розглядаю цю проблему не лише в суто економічному аспекті. Фермерство як носій особливого способу життя, національної ідентичності, ментальності й культури, як стабілізуюча основа всього суспільства й, природно, як найбільш адекватний сучасним умовам економічний осередок — ось широта проблеми, яка мною піднімається.
Не потрібно вважати, що, розробляючи принципи аграрної реформи, ми не розуміли значення також цієї проблеми — принципових недоліків зрівняльного (безкоштовного) розподілу землі. Але за існуючих тоді політичних умов іншого рішення бути не могло. У зв’язку з цим проблема реальної капіталізації аграрних відносин, розділення селян на клас землевласників і клас найманих сільськогосподарських працівників повинна була знайти своє розв’язання на останньому етапі земельної реформи — на підставі механізмів ринку землі. Саме ринок землі повинен остаточним чином сформувати запланований порядок аграрних відносин. Звичайно, йдеться про вельми тривалий процес. Найбільш зважені політики розуміють, що становлення реального власника землі, ефективного фермера потребуватиме два-три покоління. Але нам потрібно, не спиняючись, рухатися в цьому напрямі. Необхідна концентрація землеволодіння. Це можуть бути не лише фермерські (сімейні), але й великі спеціалізовані, пов’язані з наукою, промисловістю й фінансовим капіталом акціонерні господарства. Оренда для цього, швидше за все, перешкода. Основа нашої конкурентоспроможності, а значить, і виживання в подібній концентрації. Свого часу Франція втратила економічний ритм (порівняно з Англією), коли 1789 року «ім’ям революції» земля була безповоротно роздроблена між селянами й буржуа. Наше майбутнє — концентроване землеволодіння й фермерське господарювання, що інтенсивно розвивається. Це, природно, не виключає значення малих і середніх фермерських господарств. Пригадаймо, що фермою в Америці називають наділ в один гектар з річним обсягом продажу на одну тисячу доларів. Але останні десятиліття інтенсивне укрупнення землекористування здійснюється й у цій класичній, за фермерськими стандартами, країні. На жаль, у нас зараз ще надто мало політиків, які готові погодитися з наданими аргументами. Це наша спільна біда. Але, переконаний, пройде небагато часу, й життя розставить все по своїх місцях.
Дехто вважає нинішнє положення в сільському господарстві катастрофічним. Ситуація дійсно вельми складна. Але вона не безперспективна. Зараз на селі вже розпочався стихійний процес перерозподілу власності — «нова роздача карт», але з вигодою для сильнішого. Це запорука не лише виживання, але й руху вперед. Держава й, передусім, уряд повинні не гратися в хованки, а публічно орієнтувати свою політику на легалізацію й підтримку саме цього процесу. І тоді не буде жодних загроз катастрофи. Катастрофічним становище дійсно стане в тому випадку, якщо наш політичний клас не підніметься до рівня розуміння об’єктивної обумовленості процесу інтенсивного формування заснованих на ефективній диференціації власності на землю капіталістичних аграрних відносин і надалі діятиме всупереч його логіки. У цьому випадку катастрофа може бути неминучою.
Добре відомо, що на нашу країну припадає майже третина світових запасів чорнозему й четверта частина придатної для оранки землі в Європі. Це 0,69 га орної землі на одну людину. У Європі цей показник становить усього 0,25 га, в т.ч. у Польщі — 0,30, Франції — 0,31 гектара. Йдеться не лише про найбільш цінне національне багатство, але й про, мабуть, найбільш важливу (за своїм потенціалом) конкурентну перевагу нашої економіки. Максимально задіяти цей потенціал — одне з найбільш важливих завдань державної політики. Процитую ще раз П. Столипіна. «Поки до землі не докладатиметься праця найвищої якості, тобто праця вільна, а не примусова, — наголошував він, — земля наша не спроможна буде витримати змагання з землею наших сусідів». Ціною величезних збитків ми поступово починаємо усвідомлювати вагомість сказаного. Але для реалізації цього потрібна також політична воля. Хочеться вірити, що дефіцитність і в цьому буде подолана.
