Україна значно відстає від Латвії й за змістом, і за інструментарієм реформування економіки. Проте минулої п'ятницi відповідаючи на запитання щодо мети свого візиту в Україну, Івар Годманіс сказав, що приїхав «запозичувати досвід».
— Мій візит має дві ключові цілі. По-перше — це обмін досвідом. Мені хотілося зрозуміти, як працює українська податкова служба, як формуються прибутки бюджету. По-друге, мене цікавили суто фінансові питання — структурування бюджету, фінансування витратних статей, виконання вимог з обслуговування внутрішнього й зовнішнього боргу.
— Латвія має великий зовнішній борг?
— Ні. У нас дуже маленький зовнішній борг — близько 6,1% ВВП. Але нас взагалі цікавило, як діє Міністерство фінансів України з виконання державного бюджету. Україна, так само як і Латвія, постраждала від російської фінансової кризи. Тому ще одне питання, яким ми цікавилися, — як Україна з неї виходить? Хоч у нас ситуація зараз трохи інакша, причини кризи були схожими. Те, що сталося в Росії, для наших економік — «external shock» (буквально «зовнішній удар». — Ред .). Природно, що потрясіння на такому великому представницькому ринку, на який припадає велика частка експорту й імпорту, вплинуло на промислове виробництво, приріст валового продукту, прибутки й витрати бюджету.
Ще ми вивчали досвід взаємодії уряду з Національним банком: як відбувається розміщення бюджетних коштів Казначейством, як взаємодіють з бюджетом комерційні банки, які механізми розміщення, погашення урядових боргових облігацій. Остання обставина, безсумнівно, є великою проблемою для кожного уряду.
— Ви побачили, як справляється з кризою Україна. А наскільки сильно Латвія постраждала від російської кризи?
— У нас було два дуже успішних роки — 1996 і 1997. 1995 року в нас була банківська криза. Але з огляду на те, що ми небагата держава, ми, на жаль, не рятували наші банки. Після 1995 року у нас почалося поступове зростання. Аж до кризи в липні 1998 року показники у нас упевнено йшли вгору. Якщо я не помиляюся, якийсь час навіть була двозначна цифра приросту. Криза дуже сильно вплинула на латвійську економіку. Вважаю, якби така криза сталася 4-5 років тому, її наслідки були б набагато серйознішими. Фактично, ми вже не настільки інтегровані з РФ. З найпотерпіліших сфер можна назвати дві. По-перше, це експорт (в основному продовольчі товари) до Росії й СНД. Рівень російського експорту скоротився на 7%, імпорту — на 13%. Ми, звичайно, сподіваємося, що російський ринок незабаром запрацює і фінансова система прийде в норму. Всі на це сподіваються.
Латвійські банки було зачеплено кризою сильніше за українські. Наша банківська сфера набагато ліберальніша: в Латвії, наприклад, немає якихось особливих ліцензій. Якщо банк має повну ліцензію, то він може робити все — розміщувати кошти у вигляді різних інструментів, купувати облігації, акції, видавати кредити за межі держави. До того ж, латвійські банки, на відміну від українських, не мали таких можливостей на ринку внутрішніх позик. В Україні були досить високі ставки прибутковості по держоблігаціях. У нас протягом останніх двох років бюджетні прибутки перевищують витрати. Отже, прибутковість урядових облігацій стала настільки низькою, що банки відмовлялися їх купувати. Так, прагнучи високих заробітків, банки охоче вкладали гроші в Росію. Але навіть після російського дефолту, якщо скласти банківські прибутки за останні декілька років і відняти збитки, я думаю, банки опиняться хоч у невеликому, але в «плюсі».
— Що робив латвійський уряд, щоб пом'якшити наслідки кризи?
— Насамперед, довелося коректувати бюджет. У вересні 1998 року, напередодні виборів, було підготовлено новий проект бюджету із зростанням не 6% ВВП, а всього лише 4%. Виконано ж його було на рівні 3-3,2% ВВП. Але Міністерство фінансів виявилося ще консервативнішим: наш прогноз передбачав усього 2% зростання. Я цікавився, як тут, в Україні, проходить бюджетний процес, порівнював...
— А ви не цікавилися, як український уряд ставиться до можливого дефолту за липневими платежами банку ING Barings?
— Я вважаю, що цього не станеться. Всі зобов'язання, наскільки мені відомо, сплачуються вчасно. А ситуація із згаданим банком мені невідома. Я це не можу коментувати.
Але у вас є інша проблема. Коли центральний банк фінансує дефіцит бюджету — безпосередньо кредитує уряд або прямо купує облігації, — це досить небезпечно. У нас діє зовсім інакша система. Центральний банк не може купувати держоблігації безпосередньо в уряду. Обсяг облігацій відомий заздалегідь. Банки знають наперед, скільки облігацій продасться, але вони не знають, який відсоток уряд готовий платити. До кризи відсоткові ставки були дуже низькими — за міжбанківським кредитом десь 3% річних. Причому лізингові кредити можна було отримати під 10—12%. Після того як банки були змушені якось покривати збитки, ставка кредитів піднялася. Уряду також довелося вирішувати схожі проблеми: ми вимушені були вийти на міжнародні ринки, розміщувати євробонди. 12 травня ми продали 5-річні євробонди на 150 млн. євро з прибутковістю 6,25% річних. Хоча ці кредити й виявилися дорожчими, ніж раніше, проте це хороший орієнтир, щоб збивати ціни на внутрішньому ринку.
— Україна про такі позики може тільки мріяти. Зараз на зовнішньому ринку покупці українських державних паперів хочуть прибутковостi не менше 30% річних.
— Розумієте, наші економіки, можна сказати, нові. Й ми не маємо досвіду проходження економічних циклів — бумів, рецесій. Тому, як тільки ви деякий час працюєте «на підвищення», ви починаєте приймати рішення, які не передбачають ні зменшення зростання, ні спаду. Ми також зустрілися з такою ситуацією. Нам довелося 1998 року (в жовтні були парламентські вибори, уряд було затверджено наприкінці листопада) враховувати низку непередбачених чинників. По- перше, те, що на нас чекає неминучий спад і зниження бюджетних надходжень. По-друге, необхідність фіскальних коректувань внаслідок уповільнення темпів зростання. По- третє, нам довелося йти зовсім страшним шляхом — ми мали змінювати закони, які через бюджетні проблеми явно не могли профінансувати. В основному нам вдалося все зробити. Багато в чому через те, що у нас інша політична система: у нас парламент формує уряд. Парламентарії відповідають за уряд, так само як уряд підзвітний парламенту. Але тут ще одне треба мати на увазі: ніхто на Заході — ні якась компанія, ні Всесвітній банк, ні Валютний фонд — не скаже, як переживати такі кризи. Коли є абсолютний дефолт по фінансах, коли банківській системі неможливо продати облігації, коли не працюють безготівкові розрахунки, коли ваш ринок перестає конкурувати з російським, — тільки самостійно можна знайти вихід.
Так, була ще одна післякризова проблема, про яку я не згадав. Після того як закрилися східні ринки для латвійських товарів, ми відчули різке зростання дефіциту поточного рахунку. Адже що є поточний рахунок? Це різниця між експортом-імпортом плюс різниця між тим, що платите ви нерезидентам і що платять нерезиденти вам, плюс сальдо трансфертів (або вам хтось дарує, чи ви даруєте). У нас дефіцит виріс до 10%. Але ми не пішли на девальвацію лата. Стабільний курс тримається з 1994 року. Щоправда, у центрального банку був невеликий спад резервів, але зараз їх відновлено.
— Як же латвійському уряду вдалося втримати валюту? Адже навіть польський злотий не встояв перед девальвацією.
— Ми всіма силами намагалися створити умови для надходження капіталу в країну в найрізноманітніших формах: у капітал компаній, нефінансові й фінансові довгострокові вкладення, портфельні інвестиції й, звісно, «гарячі гроші». Потім ми спробували скоротити імпорт, в основному за рахунок скорочення бюджетних витрат. Повинен сказати, що всякі урядові витрати мають значну валютну складову, тому насамперед треба скорочувати держвитрати. Потім треба будь-якими засобами збільшувати експорт. Але це дуже непросто зробити. Якщо й це не допомагає, тоді треба терміново створювати умови для зовнішніх інвестицій і вводити гранично ліберальні правила переміщення капіталу. У нас у Латвії нікого не хвилює, скільки грошей ви привозите, скільки вивозите. У нас був дуже ліберальний режим банківської системи, але ми тепер повинні його посилити згідно з вимогами ЄС. Іншими словами, у нас немає офшорної зони для банків. У нас немає ні анонімних, ні кодованих рахунків, характерних для офшорів.
Повернiмося до питання щодо причин стабільності нашої валюти. Я вважаю, що за таких скрутних кризових ситуацій, коли відбувається промисловий спад, падіння експорту тощо, повинно працювати жорстоке правило — скорочуйте свої витрати. Ви не маєте права на бюджетний дефіцит.
— Скажіть, будь ласка, чи проводяться в Латвії пенсійна реформа й реформа охорони здоров'я?
— Так, всі ці реформи у нас розпочатi. Наприклад, пенсійна реформа передбачає запровадження трьох рівнів пенсійного забезпечення. Перший рівень — це елемент старої пенсійної системи, тобто відрахування працiвникiв автоматично йдуть на виплати пенсіонерам. Для цього рівня було проведено індексацію пенсій. На другому рівні повинні створюватися накопичення на майбутні пенсії: працюючі громадяни відкривають персональні рахунки, на яких створюються накопичення. Кожен працiвник у будь-який момент може дізнатися, скільки грошей у нього на рахунку, i якщо роботодавець не перерахував йому грошей, а це 28% зарплати (працівник відраховує 9%), то у нього виникнуть проблеми — з пенсіями, грошовими допомогами. Третій рівень — недержавні пенсійні фонди — поки ще справа майбутнього.
Реформа охорони здоров'я йде другий рік. Повинен сказати, що наші лікарні й поліклініки працюють як повноцінні підприємницькі структури, як акціонерні товариства. Але за медичні послуги платять не самі громадяни, а так звані лікарняні каси, які одержують гроші з бюджету, тобто гроші платників податків.
— Чи залежить медичне обслуговування від того, чи заплатив громадянин податки?
— Цього поки що немає. Ми плануємо перейти до страхової медицини, але зараз цьому перешкоджає високе оподаткування. Й усе ж навіть та система, що у нас створена, сприяє розвитку конкуренції між лікарнями й поліпшенню медобслуговування.
— Могли б ви назвати декілька проблем, які вас як міністра фінансів хвилюють більше за все?
— О, у мене маса проблем! По-перше, я стурбований тим, як знизити податки, не зменшуючи бюджетних прибутків. На відміну від вашого міністра фінансів, я можу впливати на податкову політику. По-друге, я постійно думаю, як одночасно вирішити два протилежних завдання — підприємствам, що працювали на східний ринок, не дати закритися, але й домогтися, щоб вони платили податки. По-третє, я постійно повинен тримати руку на пульсі й стежити за тим, щоб уряд не перевищив рівень витрат, тобто виходив з реальних бюджетних надходжень. Але взагалі це класична задача будь-якого міністра фінансів. Нарешті, по- четверте, я повинен стежити, щоб не з'являлися нові закони, що явно не можуть бути профінансованi.
