Україна належить до досить обмеженого кола країн, що відіграють помітну роль на світовому ринку озброєнь. Не в останню чергу це досягнуто за рахунок успішного виконання низки танкових контрактів. «Втім, період, коли Україна може гідно подавати себе в технологічному плані на ринку традиційних озброєнь, завершується, й майбутнє України в цій галузі полягатиме в нових високотехнологічних рішеннях щодо високоточної зброї», — заявив нещодавно гендиректор державної компанії «Укрспецекспорт» Валерій Малєв. Про іншу частину колись могутнього вітчизняного військово-промислового комплексу, «що перекувала мечі на орала», тепер згадують усе рідше. Конверсія в Україні вже не в моді, забули про неї і в урядових кабінетах. По суті, величезний потенціал вітчизняного ВПК, що перейшов на випуск конверсійної техніки, виявився незатребуваним. Про проблеми конверсії, не вирішені на сьогодні, й піде мова нижче.
Конверсія мала стати складовою частиною структурної перебудови економіки України. На жаль, остання в нас йде повним ходом, але найбільш небажаним напрямком, знищуючи високотехнологічні галузі.
Для більш-менш нормального процесу конверсії необхідно було забезпечити декілька умов, починаючи з визначення рівня потужностей, що б забезпечували обороноздатність України, а також можливий експорт. Але яку техніку може купувати наша армія, для якої в ранг першочергових постали проблеми зарплати офіцерам та їжі для солдат? Українська оборонка приречена не стільки навіть мізерними обсягами замовлень та фінансування, як повною невизначеністю з майбутнім. Не менш складно з експортом (йдеться не про продаж запасів з часів СРСР, а про продукцію власного виготовлення). Будь-які дії, щодо закупівлі сучасного, озброєння грунтуються на політичних рішеннях. Обов'язково беруться до уваги стан та перспективи політико-економічної ситуації в країні, бо техніка має служити довго — експлуатуватися, ремонтуватися й весь час вдосконалюватися, і покупець хоче бути цілком упевненим, що у партнера не буде катаклізмів. З цієї точки зору нашу ситуацію назвати вигідною не можна. І славнозвісний танковий контракт з Пакистаном є винятком, який тільки підтверджує загальний неблагополучний стан. Підготовка до укладення контракту коштувала кількох років напруженої праці багатьох людей та організацій під керівництвом одного з віце-прем'єрів. Не менші труднощі, але вже внутрішнього походження, довелося долати під час виконання контракту. Загальновідомо, що було прийнято цілу низку рішень — навіть декілька законів — щодо податкових, кредитних та інших пільг. І це ще раз яскраво показує всю абсурдність діючої у нас економічної системи, яка прирікає на загибель будь-який проект, якщо тільки під нього якимось чином не вдасться «вибити» законодавчі пільги. Таке вдається лише одиницям, хоча в усьому світі вигідним військовим експортним контрактам приділяють велику увагу. Не перший рік говорять про це й у нас, та лише цим і обмежується.
Експорт озброєнь — річ надзвичайно специфічна, тому треба досить обережно сприймати бадьорі повідомлення деяких ЗМІ про різноманітні виставки, тендери, наміри, що далеко не завжди втілюються в щось конкретне.
Такі справи з профільною продукцією ще більше ускладнили й без того непросте завдання: шляхом освоєння цивільної продукції зберегти виробничий та інтелектуальний потенціал оборонних підприємств. Стосовно цього попервах — 1992-1993 рр. — була навіть певна ейфорія: плодилися різноманітні програми, які ще й якось фінансувалися. Та з поглибленням економічної кризи це фінансування різко зменшилось, а головне, ставала все зрозумілішою безнадійність усіх конверсійних зусиль на тлі всеосяжного падіння платоспроможного попиту.
На адресу конверсійних підприємств надходило й надходить чимало дорікань щодо якості та вартості продукції. Це неминучі речі й долають їх саме нарощуванням обсягу випуску. Але воно стає нині неможливим, якщо згадати стан наших бюджетів, які є замовниками, скажімо, медичного або навчального обладнання.
Безглуздою, щоб не сказати сильніше, була митна політика. Наші підприємства, ослаблені різними негараздами, ніяк не могли на рівних конкурувати з потужними світовими лідерами або з дешевим імпортним ширвжитком. Усе це разом і призвело до майже повної зупинки не те що конверсійних процесів, а й самих підприємств, до майже повного зникнення галузей, про створення яких можуть тільки мріяти інші досить розвинені країни. Прикладів багато. Та найбільшої шкоди завдано нашій провідній галузі — електроніці, яка особливо занепала. Здавалося б, навіть внутрішнього ринку досить, щоб дати роботу десяткам, сотням заводів. Та зазначені вище чинники вкупі з загальним зубожінням населення зробили свою справу. Ви можете мені не повірити, але це так: за перше півріччя в Україні вироблено телевізорів (і кольорових, і чорно-білих) 14200 одиниць. 1990 р. за 6 місяців їх вироблялося 3 млн.774 тис. одиниць, тобто в 265 разів більше. Чи треба продовжувати?
Утім, провал програм конверсії, як і невтішний загальний стан оборонних підприємств, — закономірний наслідок згубної в цілому економічної політики. В цьому світлі зовсім не смішним здається жартівливе визначення конверсії як чогось середнього між конвульсіями та диверсією. Нині вся економіка б'ється в конвульсіях внаслідок бездарних дій виконавчої влади, що завдали країні шкоди більше, ніж будь-яка диверсія.
