У проекті держбюджету України на 2007 рік уряд визначив дефіцит фінансових ресурсів у розмірі 15,1 млрд. гривень, що становить 2,55% ВВП. Як свідчить практика попередніх років, у процесі проходження законопроекту через стіни Верховної Ради надмірні апетити депутатів розширять видаткові статті, збільшивши дефіцит бюджету додатково на декілька мільярдів гривень. Таким чином, 2007 р. дефіцит державного бюджету України впритул наблизиться до психологічної позначки в 3% щодо ВВП країни. До речі, в ЄС цей бар’єр де-юре є максимально припустимим для країн, що входять до організації. Цей факт у черговий раз актуалізував дискусію про негативні наслідки бюджетного дефіциту.
Бажання української влади витрачати більше, ніж вона заробляє, вже декілька років є приводом для критики її діяльності з боку громадськості. Однак категоричність позиції противників використання інструменту дефіцитного фінансування також не знаходить позитивних відгуків, оскільки це явище може за певних умов мати й сприятливий вплив на економічні процеси. Зважуючи всі позитивні й негативні сторони політики дефіцитного фінансування, необхідно враховувати якість і природу дефіциту, який утворився.
Дійсно, з одного боку бюджетний дефіцит — небажане для держави явище: його фінансування на основі грошової емісії гарантовано веде до інфляції, за допомогою неемісійних коштів — до зростання державного боргу. З іншого боку, він може бути пов’язаний із необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки, і тоді дефіцит не є відображенням кризових процесів, а скоріше стає наслідком прагнення держави забезпечити прогресивні зрушення в структурі суспільного відтворення.
Негативне сприймання бюджетного дефіциту пов’язано, насамперед, з 15-річним досвідом маніпулювання розміром дефіциту держбюджету. З руйнуванням командно-адміністративної системи нормальне співвідношення між доходами та видатками перестало підтримуватися силовими методами, що зумовило стрімке зростання нестачі фінансових ресурсів. За підсумками 1991 року, дефіцит бюджету колишнього СРСР досягав майже 20 % ВВП. Різке збільшення розміру дефіциту фінансових ресурсів провокувало уряд на систематичне використання грошово-кредитної емісії, що призвело до наростання інфляційних процесів. Аж до 1996 р. дефіцит українського бюджету продовжував залишатися на критичному рівні, тому інфляційний тренд розвивався в адекватному напрямі.
Після запровадження гривні український уряд почав бережніше ставитися до національної валюти. Він узяв під контроль грошову емісію. Однак, відмовившись від свого найважливішого джерела фінансових ресурсів, Кабмін знову зіткнувся з проблемою зростання бюджетного дефіциту. Для ліквідації дір у держбюджеті влада почала залізати в борги, виходячи на світові фінансові ринки. Емітувавши надмірну кількість облігацій (ОВДП) і розмістивши їх під критично високі відсотки в американській валюті, Україна змогла забезпечити поточні витрати. Однак зміцнення долара лягло непомірним тягарем на бюджет. Не справившись із навантаженням, національну економіку було втягнуто до світової фінансової кризи 1998 року.
Лише після серйозних потрясінь український уряд спробував приборкати апетити, і видаткова частина бюджету більш-менш почала корелюватися з доходами держави. З цього моменту розмір дефіциту держбюджету старалися втримувати в 1%-му коридорі, а в окремі періоди навіть спостерігався профіцит.
Проблема зростання дефіциту бюджету стала знову актуальною 2004 року й була спровокована дворічною виборчою кампанією, яка розпочалася. Загалом, за два минулі роки в Україні перебувало при владі чотири уряди, кожен із яких пріоритетом у своїй діяльності вбачав формування лояльності електорату. За цей час соціальні статті бюджету були роздуті настільки, що розмір держбюджету знову вийшов за максимально допустимі межі. Враховуючи, що грошова емісія й залучення коштів на зовнішніх фінансових ринках на практиці вже довели свою неспроможність, українська влада розпочала широко застосовувати новий інструмент латання фінансових дір — розпродаж держвласності. За два роки Україна проїла своє найбільше металургійне підприємство.
Природно, що після набутого досвіду бюджетний дефіцит сприймався громадськістю як украй негативне явище, і його роздування депутатами і міністрами, як правило, ставало приводом для тотальної критики.
Однак частина економістів (в основному, прихильників кейнсіанської парадигми) звертає увагу на позитивний вплив, який може мати на економіку політика дефіцитного фінансування. З цього погляду, дефіцитне фінансування розширює сукупний попит, що у свою чергу детермінує зростання виробництва й зайнятості. Потрібно зазначити, що державні бюджети західних країн із розвиненою ринковою економікою продовжують залишатися хронічно дефіцитними.
Нормальним у економічно розвинутих країнах вважається дефіцит бюджету, який приблизно відповідає рівню інфляції в країні й коливається в діапазоні 2 — 3 % ВНП. Такий чи більший дефіцит державного бюджету фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів, прибутковість яких звичайно нижча, ніж середня прибутковість на фінансовому ринку, оскільки, на відміну від інших видів доходів, доходи за державними цінними паперами не оподатковуються. За умов відносно стійкого економічного становища економіки, яка динамічно розвивається, використання цього інструменту бюджетно-фіскальної політики дійсно сприяє зростанню ВВП.
В Україні грамотне управління бюджетним дефіцитом, особливо на хвилі економічного піднесення, також здатне каталізувати зростання ВВП. Проте новий уряд, який прийшов до влади, зіткнувся з небезпечною проблемою неадекватності обсягів соціальних витрат бюджету його прибутковій частині. Незважаючи на зростання податків і деяке збільшення неподаткових доходів, бюджет України продовжує залишатися різко дефіцитним. При цьому урядові бракує грошей не для реалізації нових інвестиційних проектів, а для виконання взятих на себе соціальних зобов’язань. Соціально-економічна природа дефіциту характеризується переважно негативними наслідками, оскільки кошти, залучені для його компенсації, не принесуть віддачі, а будуть просто проїдені.
Покрити дефіцит бюджету, спрямованого на поточне споживання, Кабінет Міністрів цього року планував знову за рахунок приватизації. Однак надходження до держбюджету з цього джерела в першій половині 2006 року становили лише 153,9 млн. гривень при плані на рік 2,122 млрд. гривень. Після зриву приватизації «Луганськтепловозу» надії на виконання річного завдання остаточно пішли в небуття. Більше того, після проведеної ФДМ інвентаризації держмайна виявилося, що загальна вартість майнових прав держави становить лише 28 млрд. гривень. Такий ресурс є недостатнім для щорічного покриття дефіциту державного бюджету, тому Україні вже цього року необхідно буде шукати нові джерела фінансування.
Усвідомлюючи це, Кабінет Міністрів звернувся до старих методів, головним із яких є розміщення ОВДП. Однак темпи залучення коштів інвесторів є занадто низькими, оскільки тих, хто бажає придбати державні боргові папери, не багато. Як передбачають експерти, ОВДП викупляють один із двох державних банків («Укрексімбанк» чи «Ощадбанк»), що позбавляє ці аукціони будь-якого сенсу, оскільки на збільшення капіталу цих банків із держбюджету регулярно виділяються кошти.
Млявий попит на українські державні облігації пояснюється рядом причин. Передусім інвесторів відлякують неодноразові заяви представників провладних політичних сил про своє бажання знизити курс гривні, що, відповідно, позначиться на поточних рівнях прибутковості. Як твердять експерти, поточна політична обстановка визначає мінімально необхідну прибутковість за ОВДП на рівні понад 10,5%, тоді як уряд хоче продавати свої зобов’язання за більш низькими ставками. Нагадаю, що на останньому аукціоні 2005 р. (26 липня) Мінфін розмістив трирічні ОВДП на 250 млн. гривень із прибутковістю 7,5% річних.
Провал розміщення облігацій викликає стурбованість, оскільки фінансування дефіциту загального фонду бюджету 2007 року планується також за рахунок зовнішніх і внутрішніх державних позик. Обсяг позик прогнозується в розмірі майже 9,8 млрд. гривень, із них зовнішніх — 6 млрд. гривень, внутрішніх — 3,8 млрд. гривень. Ще 10 млрд. гривень Кабмін розраховує отримати за рахунок надходжень від приватизації. Однак, як було сказано, ця сума відбиває лише надмірний оптимізм урядовців.
Які ж реальні механізми ліквідації дефіциту держбюджету має уряд України? По- перше, Кабмін намагатиметься втримати зростання соціальних програм, обмежуючи тим самим видаткову частину бюджету. По-друге, сьогодні є можливість знизити податкове навантаження та диверсифікувати базу оподаткування. А компенсувати нестачу коштів можна за рахунок збільшення податків на операції фізичних осіб із нерухомістю або запровадження податку на нерухомість. На даний момент Кабмін розглядає також можливість збільшення прибуткового податку до 15%. По-третє, уряд збирається примусити НБУ передавати до бюджету частину своїх доходів. Один із лідерів антикризової коаліції Петро Симоненко взагалі закликає спрямувати золотовалютні запаси на соціальні програми. По-четверте, Кабмін може активізувати діалог із міжнародними фінансовими інститутами, розширивши кредитні лінії для держсектору економіки й вивільнивши таким чином частину бюджетних коштів. У крайньому разі уряд може також розблокувати приватизацію стратегічних підприємств.
Із позицій інтересів національної економіки найбільш ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є зовнішні позики та кредити, оскільки вони не відволікають фінансові ресурси з внутрішнього грошово-кредитного обігу. Однак залучені кошти мають бути спрямовані виключно на інвестиційні проекти. Це здешевить грошові ресурси і не сприятиме сповзанню України в боргову яму. Дефіцит соціального бюджету доцільніше фінансувати за рахунок подальшого розпродажу держмайна, але при обмеженні темпів зростання соціальних програм. Державного майна повинно вистачити на три- чотири роки. За цей час уряд зобов’язаний скоректувати структуру витрат бюджету і привести темпи зростання соціальних видатків у відповідність зі зростанням ВВП.
Таким чином, для української економіки не так небезпечний 3%-й бюджетний дефіцит, як непродумана політика управління ним. Збільшуючи інвестиційну складову витрат і залучаючи для цього дешеві позикові ресурси, Україна може отримати додатковий каталізатор економічного зростання. У той же час, якщо бюджетний дефіцит і надалі формуватиметься як результат політики електоральної доцільності, то переросте на проблему більш високого порядку — неконтрольованого зростання боргових зобов’язань України перед іноземними кредиторами.
