Чітка, жорстка й безкомпромісна позиція держави в міжнародних конфліктних ситуаціях в енергетичній сфері не може мати альтернативи. І тут, якнайдоречніще застосувати знамениту формулу Уїнстона Черчилля про відсутність постійних ворогів або друзів та наявність постійних національних інтересів.
Схоже однак, що зваженої енергетичної політики Україна не має. Свідченням цьому є, наприклад, триваюча бензинова криза. Її динаміка має циклічний характер. Почалася вона зі стрибка цін на бензин на початку травня. Через три-чотири тижні ситуацію вдалося більш-менш урегулювати. Сьогоднішня відносна стабільність протримається до кінця місяця, а потім, у зв’язку з практично двократним підвищенням російського експортного мита на нафту й початком жнив, проблема загостриться знову.
З погляду уряду, який діяльно бере участь у президентських перегонах, найважливішим завданням є не стільки утримання цін на окремі види палива, скільки підтримка сільгоспвиробників, щоб не допустити повторення торішньої ситуації із зерном. Звідси жорсткі заходи, спрямовані головним чином проти змін вартості палива для сільського господарства. Пряма домовленість з нафтотрейдерами, відчутний тиск на них, субсидування сільських споживачів палива (можливо, приховане) — ось три доступних уряду інструменти для нівелювання цінових стрибків. Першим із них уряд уже скористався. Другий не здатен привести до відчутних результатів. На черзі — третій.
Виконавчій владі, очевидно, вдасться за допомогою цих заходів якось стабілізувати ринок нафтопродуктів у найближчій перспективі. Однак середньострокова ситуація (на наступні 1 — 4 роки) в паливному секторі сьогодні провалена. Основним зовнішньополітичним завданням України у сфері ПЕК є досягнення домовленості з Росією про скасування експортного ПДВ й мита на нафту та газ для України, що теоретично можливо зробити не раніше 2005 року. Але прагнучи позбутися митної складової в собівартості російської нафти, Київ не має юридичної можливості вирішити набагато менш амбіційне, але не менш результативне завдання — ліквідувати відповідне українське ввізне мито. І це — один із найдивніших парадоксів нашої економічної політики.
Росія закономірно бажає у разі скасування свого мита отримати компенсацію, адекватну втратам її бюджету. Природа цієї «сатисфакції» поки що не ясна. Серед найчастіше використовуваних версій — запуск нафтопроводу Одеса — Броди в реверсному напрямку; створення газотранспортного консорціуму, що засіло на мертвій точці. Може також йтися про важливі політичні дивіденди від контролю над механізмами управління майбутнім ЄЕП і від ратифікації Україною угоди про «нульовий варіант» розподілу власності колишнього СРСР. (Нагадаємо, що вартість чистих зарубіжних активів СРСР, на які може претендувати Україна, становить $2,5 млрд.). За даними деяких експертів, «обмін» майна за кордоном на скасування експортного російського ПДВ на нафту й газ окупився б Україні за 2 — 4 роки. Однак Росія, у разі ратифікації Україною угоди, готова саме розглянути, а не вирішити турбуюче Україну питання.
Днями стало остаточно зрозуміло, що «розмінною монетою» в торзі було вибрано нафтопровід Одеса — Броди. Цим зроблено великий крок назад у питанні підвищення енергетичної безпеки України. З початку незалежності акцент в енергетичній політиці країни робився на зниження монопольної залежності від Росії та пошуку альтернативних джерел поставки нафти до України. Один лише нафтопровід Одеса — Броди міг би давати Україні до двох мільйонів тонн нафти на рік. Цей об’єкт будували на перспективу, він є стратегічним ресурсом України. Тепер же все явно йде до того, що його можуть втратити. В офіційному трактуванні реверс нафтопроводу, до якого небезрезультатно схиляє Україну російське керівництво, іменують компромісом, але, схоже, дуже сильно зміщаються поняття. У цьому випадку може йтися швидше про «здачу» національних інтересів…
Можна припустити, що ті, хто прийняв це рішення, щиро помиляються. У цьому випадку вони мусять усвідомлювати також і те, що Росія, отримавши бажану компенсацію (нафтопровід), почне «розглядати» питання мита... — і буде його під всілякими слушними приводами («ратифікація в парламенті», «бюджет не витримає», «Європа від нас вимагає іншого» тощо) на невизначений термін відкладати. У результаті «обмін компромісами» просто не відбудеться.
Це призведе до того, що в наступні роки переговорна позиція України в будь-яких інших колізіях у відносинах з Росією буде набагато слабкішою. Без козирного аргументу про незалежний від Росії (а тому дратуючий її) транзит каспійських енергоносіїв до Європи залежність від російської нафти стане у принципі безальтернативною. Крім того, затягнення (щонайбільше) запуску нафтопроводу в прямому напрямку дасть Росії час здійснити ряд альтернативних проектів доставки нафти до Європи. При цьому вельми ефемерна й нині російська залежність від транзитних потужностей України буде зведена до нуля.
«Реверсний» напрямок української геополітики також здатний викликати погіршення відносин із Польщею та Євросоюзом. Про наші практичні кроки на шляху євроінтеграційного вибору можна буде взагалі не згадувати. Що стосується запуску (колись) нафтопроводу Одеса — Броди у прямому, європейському напрямку, то про це годі й мріяти. Ще рік, і Україна остаточно втратить свої переваги на ринку транзиту каспійської нафти. По-перше, від нас відвернеться «ображена» Польща, яка хоч зараз готова підписати документи про добудування нафтопроводу своєю територією. По-друге, за цей час остаточно дозріють конкурентні проекти обходу Босфору нафтопроводами. А у світі поважають тільки тих, хто має власну позицію, визначену інтересами країни, і вміє її гідно відстоювати. Рейтинг «слабаків» нічого не вартий.
