Уже два роки минуло відтоді, як прозвучала заява президентів України, Росії, Білорусі та Казахстану про створення Єдиного економічного простору. Проте поки все залишається на папері. Більш того, після виборів Україна, схоже, покінчила з багатовекторністю й визначила шлях свого розвитку в напрямку до Європи. Нова українська влада говорить про свій намір переглянути підписані в рамках ЄЕП документи.
Але чи варто робити висновок про остаточну відмову України від активної участі в об’єднанні? Як свідчить аналіз, зміна ставлення нашого уряду до ЄЕП на практично протилежне відбувається кожні декілька місяців. Але причина цієї уявної непослідовності не лише в частій зміні осіб, відповідальних за зовнішню політику України. На мій погляд, головною сьогодні є відсутність у нашої держави гострої об’єктивної необхідності в подальшому поглибленні міжнародної співпраці на пострадянському просторі.
Мотивацію економічного проекту ЄЕП, де-юре підтриманого Україною, слід шукати передусім у політичній площині. За роки незалежності наша країна звикла вирішувати проблемні міжнародні питання в двосторонньому (на відміну від багатостороннього) форматі й перенесла цей підхід на розбудову ЄЕП, де нас цікавить, швидше за все, виключно Росія. Але ефективність двосторонніх рішень, як свідчить практика, невисока. Про це свідчить не лише хронічна невирішеність системних проблем у відносинах України та Росії, а й світові процеси.
У сфері торгової лібералізації існують три основні рівні міжнародної співпраці: двосторонній, багатосторонній (регіональний) і світовий (глобальний). Їх порівняльна пріоритетність різна й згодом змінюється. Спрощено можна сказати, що до кінця 80-х років найбільш масштабні завдання у сфері зовнішньої торгівлі вирішувалися на рівні двох держав, вужче коло питань виносилося на регіональні переговори, а з деяких проблем досягався міжнародний консенсус в юридичних рамках угоди ГАТТ. 90-ті роки пам’ятні виникненням СОТ (на базі ГАТТ) і її миттєвим розквітом. У результаті двосторонні домовленості відійшли на другий, а регіональні — на третій план. Однак минуло лише десять років і більш як 35 різноформатних регіональних об’єднань стали для країн на всіх континентах більш зручними, ніж громіздка і забюрократизована система СОТ. Усе йде до того, що ще через 10 років регіональні лібералізаційно-інтеграційні угоди, за якими зазвичай iде глобальна торгова надбудова, отримають абсолютний пріоритет. Тоді як двостороннім домовленостям дістануться лише вузькі й специфічні проблеми.
Сьогоднішня позиція України адекватна європейській ситуації 90-х років. Наша мета номер один — вступ до всесвітнього торгового клубу. Водночас, залишаючись на білатеральній позиції, нам не вдасться, з одного боку, «залишити ЄЕП на папері», а з другого — ефективно реалізувати євроінтеграційний курс. І тут нам не завадило б використати досвід східноєвропейських сусідів. Ключем до їхнього вступу до Євросоюзу стали не лише реформи, а й участь у ЦЕФТА (зоні вільної торгівлі Центральної й Східної Європи). Свого часу ЄС вважав, що перед вступом до цього об’єднання кандидати повинні набути певного досвіду економічної інтеграції й відкриття кордонів для товарів і послуг один одного. Примітно, що після того, як торішнє розширення ЄС офіційно відбулося (держава, що ввійшла до ЄС, автоматично залишає ЦЕФТА), виявилося, що ЄС не проти розглядати в ролі своїх майбутніх членів не лише Болгарію та Румунію, а й Хорватію — всіх трьох сьогоднішніх учасників ЦЕФТА.
Україна ж поки не реалізовує регіональну складову своїх євроінтеграційних можливостей. До ЦЕФТА ми, відповідно до правил цієї організації, до приєднання до СОТ вступити не можемо, розвивати ЄЕП — не хочемо, а ГУУАМ і, особливо, ОЧЕС майже забуті.
Найближче завдання інтеграційної тактики нового уряду України полягає в змiцненні курсу на Європу, змiщенні активних відносин на східному напрямку та відході при цьому від «багатовекторного» іміджу, через який наші наміри не сприймаються всерйоз ні в Москві, ні в Брюсселі. Наскільки в цьому ключі цікава недавня ідея про створення єдиного економічного простору України, Росії та Європи, настільки ж і передчасна.
Бракує слів, широкий євразійський економічний простір міг би задовольнити інтереси всіх сторін. Україні він може допомогти м’яко відійти від російського політичного впливу. Москва також зацікавлена в посиленні контактів з Брюсселем. ЄС прагне гнучко розвивати відносини з усіма своїми сусідами, його філософія виражена в тезі «широка Європа».
При визначенні політико- економічних пріоритетів Україні слід враховувати, що сьогодні у світі спостерігаються такі тенденції. По-перше, до збільшення інтеграційних об’єднань і, по-друге — до трансрегіоналізації, тобто наведення інтеграційних мостів між трьома розвиненими регіонами світу (Америка, Європа, Азія). Щоправда, як мінімум до 2010 р. ці ідеї будуть добрим побажанням (в основному через процес «перетравлювання» Євросоюзом десяти країн, що вступили до нього, та ще двох-трьох, які приєднаються до нього через два-три роки). Протягом цього часу ЄС, скоріш за все, не виявлятиме помітної активності на пострадянському просторі. А характер процесів ринкової лібералізації в регіоні визначатиметься по суті протилежними тенденціями до політичної демократизації та авторитаризму. Не секрет, що ЄЕП формувався урядами, схильними до авторитаризму. Американська організація Freedom House відносить Білорусь, Казахстан і Росію до групи політично скованих країн, а Україну — до частково вільних. При цьому Росія — єдина країна зі 192-х, охоплених рейтингом, де за останній рік авторитаризм посилився. Звідси — переважання економіки в інтеграції Європи та політики — в пострадянських економічних об’єднаннях.
Зміна політичної ситуації в Україні в бік демократизації режиму об’єктивно схилятиме її в напрямку Європи та віддалятиме від партнерів по ЄЕП. Те саме справедливо й для інших держав у разі, якщо в них будуть відбуватися політичні зміни. Але для того, щоб ці тенденції виявилися, потрібен час...
У зв’язку з українською євроінтеграцією цікаво поставити ще одне запитання: чи не призведе наше зближення з Євросоюзом до ослаблення торговельних зв’язків iз Росією? І знову використовуємо приклад сусідів. Протягом 90-х років експорт східноєвропейських країн у Росію постійно знижувався й сьогодні становить не більш як 5% від сумарного. З другого боку, їхній енергетичний імпорт з Росії зберігся. Виходячи з намірів РФ уникнути падіння торгівлі з Україною, проект ЄЕП у його різних варіаціях може виступити адекватною противагою переорієнтації нашої держави на Європу. Але час для цього, як свідчить аналіз, настане лише через декілька років.
