Багатьом цікаво, чи є шанс для України позбавитися коли-небудь енергетичної залежності від Росії. Це питання стояло на порядку денному майже від першого дня нашої незалежності. Для одержання нафти в обхід Росії Україна в 1996 році розпочала будівництво нафтопроводу «Одеса — Броди», не уклавши жодної угоди з постачальниками сировини і, маючи всього п’ять танкерів (у 2006 році — два танкери: «Віктор Кібенок», «Володимир Правік», які обслуговують нафтоспоживачів на Каспії).
Система Одеса — Броди включає порт Південний у районі Одеси для розвантаження танкерів із нафтою та трубопровід до Брод довжиною 674 км пропускною здатністю 14,5 мільйона тонн. У 2001 році проект був завершений, і державна комісія прийняла систему в експлуатацію. Однак на той час нафтопереробні заводи України вже були приватизовані, і перед нафтопроводом виникло завдання щодо транспортування каспійської нафти до Європи.
А тим часом, поки Україна шукала постачальників нафти для заповнення трубопроводу, звертаючи свій погляд і направляючи представницькі делегації в Азербайджан, Ірак і інші держави, Китай, США і Росія виявляли підвищену активність у проникненні в країни Центральної Азії. Мета — участь у видобутку і транспортуванні і нафти, і газу та контроль за цими процесами. Найбільших успіхів у конкурентній боротьбі за енергоносії у цьому регіоні досяг Китай, хоча Росія робить йому в цьому гідну конкуренцію. Присутність інтересів і вплив Піднебесної поширюється на Казахстан, Узбекистан, Туркменію та Іран. Китай успішно реалізує політику диверсифікації своїх джерел енергоносіїв і має залежність від кожного зі своїх імпортерів не більш 20%. Надзвичайно активно нарощує Китай свою економічну присутність у Казахстані — найбільшому потенційному експортері вуглеводнів з цього регіону. За деякими оцінками, китайські компанії контролюють тут близько 28% видобутку нафти, а до 2010—2015 років залежність Казахстану від китайських нафтовиків збільшиться ще більше, якщо вони зможуть установити контроль над великими родовищами на каспійському шельфі. Є підстави стверджувати, що в Казахстані вже сформувалося могутнє прокитайське лобі. Всім відома ділова хватка китайської діаспори («хуацяо») за рубежем. Так чисельність етнічних китайців в Індонезії не перевищує 15%, але при цьому вони контролюють 80% економіки. Щоправда, на думку казахських аналітиків, загрозу для Казахстану становить не економічна експансія Китаю, а корумпованість власних чиновників, яка дозволяє укладати невигідні для країни контракти.
Китайська державна інвестиційна корпорація CITIC Group домовилася купити за $1,9 мільярда родовище в Казахстані, яке належить Nations Energy Co Ltd. Про угоду, яка, згідно з казахським законодавством, ще повинна одержати схвалення офіційної Астани — сторони оголосили в жовтні 2006 року. Крім того, згоду повинні також дати акціонери компаній і суд канадської провінції Альберта. Серед активів, що продаються, є нафтогазове родовище «Каражанбас» на заході Казахстану. Його добовий видобуток 50 тисяч барелей, а доведені запаси оцінюються в більш ніж 340 мільйонів барелей. «Це придбання повинне дозволити CITIC створити надійну базу для розвитку стратегії розширення свого енергетичного бізнесу за кордоном», — заявив Чзан Цзицзин, глава CITIC Group. Компанія повідомила, що досліджує перспективи будівництва середнього за масштабами нафтопереробного заводу в Мангистауській області, де розташовується «Каражанбас» і шукає казахського партнера для цього проекту.
Торік CNPC (Китайська національна нафтова корпорація) купила зареєстровану в Канаді компанію PetroKazakhstan, яка добуває нафту у Казахстані, запропонувавши $4,18 мільярда. Ці приклади свідчать про «агресивну» політику Китаю, спрямовану на витиснення конкурентів із Казахстану. CNPC є також співзасновником одного з найбільших спільних нафтових підприємств «CNPC- АКТОБЕМУНАЙГАЗ».
Нафтова компанія «Казмунайгаз» і CNPC оформили угоду щодо придбання казахстанською стороною у китайської 33% акцій PetroKazakhstan і створенню спільного підприємства на базі Шимкентського НПЗ на паритетних засадах. «Казмунайгаз» і китайська державна CNPC також домовилися про спільне освоєння нафтогазового родовища Дархан (Darkhan) у казахстанському секторі Північного Каспію. По оцінці «Казмунайгаз», геологічні запаси цього родовища можуть досягати 480 мільйонів тонн.
Вже й сьогодні нафтопроводом Алашанькоу — Душаньцзи казахстанська нафта надходить на найбільший у Китаї нафтопереробний завод. На першому етапі щорічно 10 мільйонів тонн, у подальшому — у два рази більше. Для Казахстану це перший трубопровід, але не останній, яким нафта буде йти до споживача, минаючи Росію. Планується також будівництво газопроводу. Фахівці вважають, що існує реальна небезпека монополізації казахстанських енергоресурсів з боку Китаю.
У силу географічного фактора Китай є для Казахстану природним і основним партнером. Президент Нарсултан Назарбаєв у посланні народу 1 березня 2006 року заявив: «Казахстан виходить із того, що альтернативи взаємовигідним зв’язкам із Китаєм, який динамічно розвивається, — не існує». Основні завдання, які ставляться урядами обох країн, концентруються сьогодні в галузі енергетичного співробітництва, розвитку торгівлі й зміцнення Шанхайської організації співробітництва.
Оскільки Казахстан займає четверте місце у світі за запасами нафти та газу і друге — урану, він став у центрі уваги і конкуренції між Китаєм, США і Росією за доступ до цих багатств і впливу на його керівництво. З іншого боку, Казахстан бере на себе сміливість конкурувати з Росією на світовому ринку енергоносіїв.
На жаль, Казахстан досить насторожено ставиться до обіцянок України використовувати нафтопровід «Одеса — Броди» у європейському напрямку. Підстави для цього у казахстанського уряду, на жаль, є. Постачання каспійської нафти в Україну і європейські країни нафтопроводом «Одеса — Броди» повинно було початися ще в листопаді 2003 року. Це було зафіксовано в угоді, підписаній компаніями «Укртранснафта» і «Казмунайгаз». Але через дискусії щодо вибору напрямку роботи нафтопроводу проект не був реалізований. У 2004 році Астана підтвердила зацікавленість у співробітництві. Керуючий директор «Казмунайгаза» Каіргельди Кабилдін заявив тоді, що «економічна оцінка показала ефективність проекту, тому група казахстанських нафтових компаній може почати постачання нафти для європейських країн», тобто до ЄС. І у Казахстану така можливість дійсно є. Він стрімко нарощує видобуток нафти, і йому потрібні альтернативні маршрути для її постачанння до ринків збуту. За даними міністерства енергетики і мінеральних ресурсів Казахстану, доведені запаси нафти в країні становлять близько 5,5 мільярда тонн. Відомство прогнозує, що в 2006 році в Казахстані буде видобуто приблизно 60 мільйонів тонн нафти, у 2010 році — 95 мільйонів, у 2015 — 150 мільйонів тонн. Внутрішня потреба країни — близько 15 мільйонів тонн, решту «чорного золота» країна повинна експортувати.
З огляду на помітну присутність китайського капіталу в Казахстані і те, що Казахстан є членом ШОС, проблема транспортування нафти з Казахстану в ЄС через Україну цілком укладається в контекст офіційного документа ЄС: «Стратегія ЄС — Китай», у якій також згадується ШОС. Чи може в такій ситуації Китай стояти осторонь від цих проектів? Відповідь: ні. Чи буде Росія перешкоджати реалізації цих планів? Відповідь: так. Причому працюватиме дуже активно, намагаючись залишитися в тіні. Хто може «проштовхнути» ці проекти до стадії реалізації з урахуванням протидії Росії, перед якою загроза втратити монополію на постачання в ЄС нафти та газу з Казахстану? Тільки Китай! Адже Росія у цьому абсолютно не зацікавлена, а вплив США та Росії на Казахстан поступається впливу Китаю.
З огляду на все ще проблемні відносини Росії і Китаю і їхнє суперництво за вплив на Казахстан, Україна може розраховувати на сприяння з боку Китаю щодо реалізації її планів з диверсифікації джерел вуглеводневої сировини. Китай надзвичайно зацікавлений у стратегічному співробітництві з Україною. З джерел, що заслуговують на довіру, Китай ще не «втратив» надії, що Україна «помітить» Китай і зверне на нього увагу, як це зробив ЄС.
Тож нещодавній візит прем’єр-міністра Віктора Януковича до Казахстану міг би бути більш ефективним, якби напередодні візиту перспективи співробітництва з Китаєм в енергетичній галузі були предметом обговорення хоча б у рамках міжурядової українсько-китайської комісії з питань торгово-економічного співробітництва. Додатково об’єктом переговорів могла б бути і проблема забезпечення паливом українських АЕС. Адже, на відміну від Америки, Китай має схожі за конструкцією з українськими атомні реактори. Тож можна говорити також і про хороші перспективи спільного з Китаєм підприємства з виробництва ТВЕлів з української сировини.
