З ініціативи міністерства фінансів в Україні невдовзі має з’явитися Служба фінансових розслідувань (СФР). Сама ідея зінтегрувати функції податкової міліції, ГУБОЗ УДСБЕЗ, безумовно, на часі. І за прогнозом міністра фінансів кадрове забезпечення СФР буде відчутно посилене. «Це буде не 1500 осіб, які зараз працюють у декількох органах у сфері протидії фінансовим злочинам, а 2500 і найголовніше, що ця служба стане не силовою, а в першу чергу аналітичною», — заявив міністр фінансів Олександр ДАНИЛЮК.
Потенційні (поки що декларативні) переваги можна звести до такого переліку. СФР — це:
а) запобіжник від розпорошення зусиль фахівців, які проводять фінансові розслідування та уникнення колективної безвідповідальності (хоча саме в цьому контексті виникає запитання, чому в новостворену службу, що займатиметься аналізом, не додаються можливості Державної служби фінансового моніторингу, в якій існує аналогічний підрозділ — департамент фінансових розслідувань в якому працює більше 100 осіб;
б) дієвий засіб детінізації фінансових надходжень і витрат не лише у бюджетній, а й позабюджетних сферах;
в) реальна гарантія відчутного зменшення тиску на малий і середній бізнес;
г) передумова посилення контролю за державними монополіями та крупними приватними корпораціями.
Водночас насторожує та очевидність, що на кожну гостру й болючу суспільну проблему створюється регуляторна (бюрократична) структура, а нерідко — ціла низка контрольно-наглядових інституцій. За підрахунками аналітиків, нині в Україні існує близько трьох десятків державних структур, покликаних запобігати і протидіяти злісним фінансовим зловживанням та хронічній корупції.
Нагадаємо окремі з них: Національне антикорупційне бюро (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами (Asset recovery office). Ось-ось розпочне свою діяльність Державне бюро розслідувань (ДБР). Передбачається, що ДБР має акумулювати значні повноваження, якими у даний час володіють Генеральна прокуратура, СБУ, МВС, Державна фіскальна служба. Також нещодавно прийнятим законом «Про судоустрій і статус суддів» передбачено утворення Вищого антикорупційного суду України (ВАСУ).
Зрозуміло, що за такого засилля «борців» з фінансовими зловживаннями провокується значне дублювання функцій, пріоритетів та сфер впливу. Отже, нездорова конкуренція інтересів і «бої без правил» за сфери впливу неминучі. Так, уже зараз ми спостерігаємо за «перетягуванням каната» між НАБУ і Генеральною прокуратурою, керівниками НАБУ й Антикорупційної прокуратури.
Хоча, за ідеєю, дані антикорупційні органи мали б являти собою єдиний, неконфліктний організм і при цьому демонструвати найвищу компетентність, швидку аналітичну реакцію та принципову вимогливість до себе за кінцеві результати фінансових розслідувань. Однак факти свідчать про недопустимо низький коефіцієнт корисної дії усіх інституцій. Так, за даними національної оцінки ризиків в сфері протидії відмивання коштів у 2015 році частка відмов/закриттів кримінальних проваджень за матеріалами Державної служби фінансового моніторингу склала 78,6%, що є найгіршим результатом за всю історію функціонування фінансової розвідки
Крім того, за 11 місяців поточного року НАБУ передало до суду 30 проваджень про фінансово-корупційні злочини, однак слухання розпочалося лише по шести. Реально осуджених поки що нуль. І це в країні, де прослідковується близько 100 наявних різновидів злочинів, що вчиняються з метою одержання неправомірної вигоди.
Таким чином, щоб зупинити в Україні корупційну епідемію, щороку необхідно розслідувати (за оцінкою фахових експертів), щонайменше, 2—3 тисячі впроваджень щодо корупційних злочинів. Реальна ж статистика нинішніх антикорупційних «звершень» засвідчує, що ефективність існуючої системи боротьби з фінансовими правопорушеннями перебуває під великим питанням.
Накопичений зарубіжний досвід (Австрії, Грузії, Італії, Польщі, США, Швеції) показує, що в державі може ефективно діяти декілька (а не десятки) органів фінансових розслідувань та запобігання й протидії корупції. У Румунії щороку саджають до 1000 корупціонерів. Отже, не кількість контрольно-наглядових органів забезпечує ефективне запобігання і протидію найбільш розповсюдженим і небезпечним різновидів фінансових правопорушень, а наявна вища політична воля та чітка визначеність найважливіших пріоритетів держави.
Отже, вихід національної економіки із затяжної фінансово-економічної кризи принципово не можливий на засадах перманентного створення контрольно-наглядових і навіть, здавалося б, архіактуальних фінансово-розслідувальних та антикорупційних органів. На часі кардинальна зміна суті і змісту державної економічної політики і передусім монетарної, емісійної політики.
Саме базова монетизація економіки (відношення грошового агрегату М2 до ВВП) найбільш відчутно впливає практично на всі фактори економічного зростання. Межі коефіцієнта монетизації у країнах, що демонструють стабільний розвиток економіки варіюються від 80% в Німеччині і США до 160% в Японії і 180% в Китаї. В Україні даний показник знаходиться на безпрецедентно низькому рівні — 30% (Економіка України, 2016.— № 5. — С. 96). Так звана компенсація живих грошей шляхом використання їх замінників у формі ОВДП, депозитних сертифікатів тощо, провокує дефляційний шок. Крайніми відразу ж виявляються стратегічні галузі, тобто відбувається руйнування матеріально-виробничої бази, а економіка переходить в коматозний стан, що відчутно підриває суверенітет держави.
Звідси напрошується висновок, про важливість підвищення практичної дієвості органів, покликаних здійснювати фінансові розслідування, передусім щодо злочинної (від українського — чинити зло) монетарної політики. У нинішній драматичній ситуації, в якій перебуває національна фінансова система, дедалі частіше звинувачення в недолугій монетарній політиці (і це правда) чомусь переадресовуються уряду і насамперед міністерству фінансів, а не центральному банку держави. При цьому громадянське суспільство не поінформоване в тому, що центральний банк чомусь практикує давати емісійні кошти, які є абсолютною власністю держави, чинному уряду в борг.
Світова ж практика підтверджує, що основним інструментом і найважливішим джерелом розвитку економіки є повнокровна емісія національних грошей. За оцінкою фахівців кожна гривня, запущена в економіку через зростання виплат з держбюджету, зумовлює зростання номінального внутрішнього валового продукту (ВВП) майже на 4 грн. Тобто кожна додаткова гривня стимулює зростання економіки і збільшує обіг товарів на внутрішньому ринку.
Отже, державна грошова емісія — базове джерело (так має бути) авансування й активізації економічного розвитку. Причому, якщо емісія здійснюється для потреб економіки, насамперед розвитку виробництва, вона не є джерелом інфляції. Навпаки така політика в кінцевому підсумку зумовлює зниження цін на внутрішньому ринку.
Водночас до протилежних наслідків призводить зростання державного боргу шляхом валютних позик. Зарубіжна монетарна політика також демонструє практику сталого фінансування бюджетного дефіциту не за рахунок зовнішніх позичок (як це має місце в Україні), а лише і тільки шляхом національної емісії.
Мабуть, не кожен читач даного шановного видання знає, що дефіцит державного бюджету в Україні покривається лише шляхом зарубіжних позичок. І ця безпрецедентна практика лише ускладнює кризову ситуацію в країні. Така очевидність орієнтує економіку на сировинний, колоніальний шлях розвитку. Звідси напрошується висновок, що ДБР і СФР, які мають запрацювати в наступному році, повинні першочергово зайнятися розслідуванням саме вищеозначеної проблеми.
Без упереджувальних та рішучих дій контрольно-розслідувальних органів держава гарантовано ризикує отримати фінансово-економічний крах. Сучасна практика, націлена продовжувати поточну політику, і все тугіше затягувати паски, скорочуючи витрати бюджету, підвищуючи житлово-комунальні тарифи є вкрай загрозливою. Наявна макроекономічна ситуація максимально поляризує суспільство.
Також загальновідомою практикою є активна офшоризація тіньових капіталів. Так, тільки за два останніх роки в офшорні лагуни перекинуто понад 60 млрд дол. Однак ці незаконні правочини чомусь досі серйозно не зацікавили діючі служби фінансових розслідувань.
Е-декларування фінансових і матеріальних статків політичних діячів та високорангових державних службовців продемонструвало абсолютне майнове та фінансове розшарування українського суспільства, його неприпустиму соціальну поляризацію.
Отже, особливим загальнодержавним актуалітетом має стати не множення контрольно-наглядової бюрократії, а створення реальних умов для розвитку національного виробництва. Слід розуміти, що за нинішніх умов держава дедалі відчутніше має впливати на фінансові процеси в країні як жорсткий контролер і домагатися невідворотної відповідальності ініціаторів і провідників злочинних фінансово-корупційних схем. Головне, щоб для цього з’явилася вища політична воля.
