Фахівці-аграрії знають, що щорічна глибока плужна обробка грунту — ресурсоємний процес. До того ж оранка ще й завдає непоправної шкоди грунтовій мікрофлорі, посилюючи ерозійні процеси та деградацію родючого шару. Але в природі існує природний плуг, за який платити не потрібно. Неоране поле пронизане на 1—3 метри вглиб мільярдами капілярів, що залишилися після коріння рослин чи утворилися внаслідок життєдіяльності дощових черв’яків та інших організмів. Цими тонкими, але глибокими ходами землю насичує волога. Взимку вона замерзає та розриває канали. Так відбувається природне розпушування.
Спостережливі аграрії запозичили природну технологію обробки землі. Перестали орати (звідси і назва технології — «No-Till» — «не орати»), почали сіяти прямо по пожнивних залишках із мінімальним порушенням структури грунту. На дбайливе ставлення земля відгукнулася великим урожаєм. Але позитивний приклад не став заразливим: у багатьох господарствах як і раніше орють. Рало плуга перетворює родючий шар на пил, який відноситься вітром.
На полі, що належить корпорації «Агро-Союз», яка працює за технологією «No-Till», група фермерів обступила жниварку — невелику, акуратну, начебто іграшкову. Землероб Павло Доценко, один із керівників фермерського господарства «ДІАН.Д», згадує, як 1975 року в Мелітополі один фермер винайшов подібну машину. Тоді керівництво області авторитетно заявило: жити ідея не буде. А ось коли за 20 років нам її «із-за бугра» привезли, все чомусь запрацювало.
Але, як з’ясувалося, ресурсозберігаючі технології недешево обходяться селянам. «Ми ось учотирьох об’єдналися в фермерське господарство, купили сівалку. А на трактор, який повинен йти зі швидкістю 15 км на годину («Кировец» ледь-ледь 5 км на годину тягне), не вистачило», — скаржиться Доценко. «Ми неначе посеред океану в човні без весел залишилися, — додає його брат Дмитро Доценко. — Зараз працюємо з банками з приводу кредиту. Але там потрібен перший внесок 30% від вартості техніки, а при таких цінах на урожай не дуже й розженешся».
— Дмитре Федоровичу, чому все ж таки ви перейшли на «No-Till»?
— За цією технологією ми значно заощадили на дизпальному. Цього року у нас пішло лише по 9 літрів на гектар при загальній площі господарства 1600 га. А це й посів «Кіровцем», і підвезення «Кразами», і обробка рослин. По сто літрів солярки на день заливали, а в цілому все одно дешевше вийшло.
— Розмір інвестицій, мабуть, був великий?
— Окупність однозначно буде. Це єдиний шлях виживання сільського господарства, в тому числі рослинництва. Доти, доки ми не усвідомлюємо логіку існування грунту, чому вона така, в якому стані вона зберігає свою найвищу родючість, ми не доможемося успіху.
— Перейдемо до насущних фермерських справ. Чи приділяє дніпропетровська влада належну увагу проблемам фермерів? І чи потрібна їм ця увага: може, нехай краще просто не заважають?
— Влада, як і раніше, не бачить фермера. Ставлення таке: а, це ти, фермер, — і де ти взявся на мою голову! Нічого останнім часом не змінилося. Сама постановка питання в державі неправильна. Ніякої тобі вдячності за працю, не кажучи вже про допомогу. У нової влади чи то руки, чи то свідомість не доходить до прийняття кардинальних ухвал із розвитку сільського господарства, і це дуже погано.
Виходить, що загалом до фермерів упереджене ставлення, і не лише з боку влади. «Фермер» — є в цьому слові щось таке, що не сприймається народом. Усі ми, землероби, потребуємо до себе великої уваги. Адже ми працюємо на успіх, на продукт, на хліб, який, між іншим, їсть і наш уряд. Тому і називати нас потрібно землеробами. А то «фермер» у декого десь на підсвідомому рівні асоціюється з поняттям «куркуль»
— Так яких усе ж таки дій чекають землероби від влади?
— Насамперед справедливого до себе ставлення. Не тому давати більше пільг і дотацій, хто ближче до «корита», хто нардеп чи його радник, а всім за заслугами. Адже сьогоднішні дотації — чистої води знущання. Це лазівка для нечесних урядовців. По-друге, держава, щоб поставити в рівні умови всіх землекористувачів, повинна гарантувати ціноутворення. Низькі ціни — це ще більше знущання, ніж дотації. Дизпальне дороге. Мені вчора телефонує один трейдер: Зерно третього класу є? — Є. — За 250 гривень. — Щоб ти на ці гроші купив налигач (частина волової упряжки. — Авт. ) і повісився на ньому.
Кукурудза лежить у мене, 400 тонн. Підвозь, говорить, я її за 250 гривень візьму. Нехай вона пропаде пропадом. Я її до Києва відвезу й біля Кабміну кину. Нехай там вирішують, що з нею робити. Де ж гарантії, де ціни, де субсидії? Шахраї їх забирають. Та й одними дотаціями ситуацію не зміниш.
— Але ж не всі обіцянки порожні. Наприклад, держава обіцяла компенсувати банкам частину відсотків за кредитами...
— В цьому напрямкові крига скресла. Добре, що вистачило розуму об’єднати зусилля влади і землеробів. Я ж піддаю ризику не лише себе, але й усю родину. Якщо я «прогорю», мені один вихід — на лижі й через кордон. Бо заберуть усе і того не вистачить. А де ж гарантії? Заради чого я ризикую, для кого стараюся виростити врожай, щоб земля не гуляла?
Цього року ми засіяли 680 га, які були порожніми. Там бур’ян був вищим за людський зріст. Тепер соя росте на радість, а може, і на заздрість усім. А сіяли по неораному, по прибраній кукурудзі. Вона де недокошена стояла, де палена. Поле криве було: то яма, то канава. Люди повз ішли, за голову хапалися. Жах, мовляв, та й годі. А тепер соя як соя, добра росте. Хоча ризик був величезний.
— Які мають бути ціни на агропродукцію, щоб землеробство було рентабельним?
— Достатніми, щоб окупити витрати. Фермерові має залишатися якщо не на штани, то хоча б на взуття. Сьогодні нас тягнуть до Європи, закликають: орієнтуймося на світові ціни. Природно, що інтеграції не уникнути. Ми — центр Європи. Ми завжди були всесоюзною, світовою житницею. Але до цього потрібно готуватися поступово.
— Вступ до СОТ пов’язаний із квотами на вирощування сільгосппродукції, обмеженням дотування сільського господарства, штрафами за перевиробництво. Чи не лякає все це аграріїв?
— Я з цього приводу розповім анекдот «із бородою». Запитують якось голову колгоспу, що таке СНІД. Він думав- думав і говорить: це хвороба сторіччя, але від неї не страждатимемо ми і Японія. Чому? Просто ми живемо в XX сторіччі, а Японія в XXII.
Так ось і ця проблема нас наразі не стосується. Ми повинні відповідати рівневі Європи, якщо туди йдемо. Поки що в Україні лише одна ферма, сертифікована за європейськими стандартами. Ось і стоїмо однією ногою в Європі, а іншою, пробачте за грубість, у гною. Вступові до СОТ має передувати серйозна робота на рівні уряду та Президента.
— Як ви вважаєте, земля повинна продаватися? Між іншим, іноземні інвестори весь час говорять, що без ринку землі не почне зростати й вартість сільгосппродукції.
— Безперечно, що ринок землі потрібен, але сьогодні ми до нього не готові. Люди через злиденність віддадуть землю за безцінь. Як можна говорити про Європу, коли ми голі, босі, убогі. Коли під піджаком сорочки немає, є лише метелик і манжети. Коли закони не працюють, національного виробника не захищають. Ось відродимо родючість грунту, зробимо продукцію конкурентоспроможною — тоді й про ринок землі поговоримо. Все має визріти, всьому свій час.
