Наприкінці XIX століття палкий патріот українського села Борис Грінченко писав:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут...
На жаль, сьогоднішня ситуація мало чим відрізняється. Село залишалось «забутим» протягом усього періоду несистемного реформування. Тепер про нього начебто й згадали, але знову все чомусь робиться методом імпровізацій. Це — абсолютно несучасний, а отже, неприйнятний підхід. Адже в Європі є напрацьована теоретична й практична база сприяння розвитку сільських територій! Існує багато успішних прикладів. Не використовувати ці напрацювання не тільки неправильно, а й шкідливо. Пагони оптимізму вже зараз мають проростати на аграрній ниві. Оскільки, як стверджував геніальний Людвіг Ергхард: «Жодна економічна ситуація не може бути настільки безнадійною, щоб праця народу та його воля не могли її виправити».
Формування нової аграрної політики все гостріше ставить питання розвитку сільських територій. Адже в нових економічних, політичних та адміністративних умовах неможливо забезпечувати розвиток села методами, які були властиві плановій економіці. Так склалося, що майже вся увага економістів та державних діячів, які опікуються аграрною сферою, останнім часом була прикута до сільськогосподарського виробництва. Аграрна реформа турбувала всіх. Однак село як територія, де мешкають і задовольняють різноманітні свої потреби громадяни нашої держави, також потребує значних змін та нових підходів, які б забезпечували розвиток.
Однак питання розвитку сільських територій є «новим» не лише для України, а й для багатьох європейських країн. Напевно, найбільш придатним навчальним полігоном, на якому ми можемо повчитись його вирішенню, є країни Центральної та Східної Європи. Адже вони мали подібні до нашої схеми функціонування сільського господарства, та й розвиток сільських поселень у них відбувався подібно, хоча, можливо, на вищому, якісному рівні. За минулий період цим країнам, особливо Польщі, Чехії, Угорщині, вдалось вирішити низку теоретичних і практичних питань щодо забезпечення розвитку села в умовах ринкової економіки. А приклад Словенії може видатись для нас просто неймовірним!
Сільське життя не можна розглядати звужено, лише як проживання в сільській місцевості. Адже село, крім виробничої функції, виконує чимало інших, суспільно важливих завдань. Серед них хотілося б виділити формування людського капіталу (чи не випадково в нас усі президенти родом із села?) та збереження культурних традицій народу. Сільський уклад життя має неоціненне значення, й це визнають усі країни світу. Однак не можна спрощено уявити, що патріархально консервативний стиль життя — це «вроджена риса» села. Воно, як і весь сучасний світ, змінюється, тому плани розвитку повинні враховувати як звичний консерватизм і традиціоналізм, так і динаміку сучасних глобальних змін.
Зараз в Україні активно обговорюються концептуальні засади аграрної політики. При цьому частина авторів стверджує, що основний акцент слід приділяти сільськогосподарському виробництву. По мірі зростання його ефективності сільгоспвиробники матимуть змогу виділяти більше ресурсів на соціальну та культурну сферу, розбудову інфраструктури. І все повернеться, «як було колись». Але ж відомо, що умови сучасного економічного життя, мотивація та економічна природа сучасного виробництва докорінно змінились. Підприємці керуються іншими мотивами, й перед ними гостро постає питання конкуренції та власного розвитку. Необхідні нові підходи. Саме тому погоджуюсь з відомим економістом Сергієм Дем’яненком у тому, що політика розвитку села має відрізнятися від аграрної політики. Хоча, звичайно, аграрне виробництво відчутно впливає на розвиток села.
У «старій добрій Європі» з 1988 року активно діє Європейська робоча група з питань розвитку сільських територій та відновлення села (ARGE), яка має на меті активізувати співпрацю інституцій, держав та осіб у цій проблематиці. Зокрема, ця робоча група визначила основні напрями розвитку відповідної політики. Тому, на нашу думку, не слід «винаходити велосипеда». За основу вітчизняної схеми треба взяти саме ці базові теми. Перш за все, це — підтримка сільського та лісового господарства з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності, однак, як ми вже зазначили, це сфера аграрної політики.
Що ж важливо зробити саме для розвитку села? Село насправді залежить від багатьох сторін суспільного життя. Нова Зеландія, ця відома аграрна країна, колись успішно провела унікальний економічний експеримент. Тривалий час уряд активно підтримував вітчизняного виробника, спрямовуючи все більші кошти в аграрну сферу. Врешті ситуація склалася так, що економіка вже не могла витримувати значної економічної допомоги сільському господарству. Нависла загроза всій фінансовій системі, дефолт майорів на обрії. Довелось рішуче й радикально ліквідувати всі види допомоги й субсидій сільському господарству. Здавалося, село пропаде. Не виключався й спалах соціального невдоволення. Однак цього не сталось. Що ж прийшло на виручку? Активізація господарського життя на селі, підтримка підприємництва та диверсифікація джерел прибутків сільського населення. Здавалося б, парадокс — країна відмовилась від підтримки сільського господарства, а отримала високоефективну й конкурентну галузь. Сьогодні новозеландські аграрні продукти є найбільш конкурентними у світі.
Очевидним є те, що майбутньому сільському господарству України будуть непотрібні наявні сьогодні на селі зайві трудові ресурси. Уже зараз приховане й явне безробіття дається взнаки. А що буде, коли сучасні технології та машини повернуться на ферми та поля? Тому першим напрямом підтримки розвитку села має бути сприяння підприємництву й позааграрним видам діяльності. Однак спрощений і майже вульгаризований підхід, особливо в редакції державної системи зайнятості населення (перетворимо безробітних на підприємців!), у цьому не зарадить. Потрібна системна й багатовекторна робота, а прикладів і методик для цього в європейських країнах досить. Підприємництво є суспільно-економічним феноменом. Але його ефективність і багатовекторність ще не оцінені суспільством. І воно вимагає не стільки підтримки (а особливо за бюджетні гроші — що так популярно в середовищі чиновників), як умов для розвитку. Як образно стверджував відомий американський економіст Пітер Друкер: «Підприємництво — це така рослина, яка ростиме лише за певних умов, але плоди цієї рослини, якщо ви дасте змогу їй вирости, будуть просто вражаючими». На жаль, для розвитку підприємництва є чимало перешкод не лише на національному, але й на місцевому рівні. Колись геніальний Іван Франко написав про австро- угорську Галичину (відносно ліберальну провінцію ліберальної імперії): «Капіталіст, промисловець... ще й досі не перестав у Галичині бути диким звіром, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникові, вдерти з нього, докучати йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками — се одинокий рід промислової політики, яку вміють вести галицькі власті». Спробуйте замінити слова «Галичина» та «галицькі» на назви інших регіонів — і ви не помилитесь і нині!
Другим важливим напрямом має бути розвиток сільської інфраструктури та дорожньої мережі. Хто подорожував Європами, навіть такими близькими, як Польща, Угорщина, Словаччина, знає, як докорінно відрізняється наше село від їхнього. Завдання — не зробити наше село подібним, але наблизити стандарти.
Час уже розробити в Україні стандарти рівнів розвитку (хоча б три-п’ять) для нашого села, розподіливши певним — цивілізованим, конкурсним, під громадським контролем — чином фінансування. Це програма дій на роки, й за таку програму, напевно, проголосувала б більшість виборців. І це буде реформа, яка дасть шанс на нову перемогу.
Третім напрямом, на нашу думку, має бути посилення специфічних рис культурного та суспільного розвитку села, пробудження громадської самосвідомості. У цьому важливою є підтримка громадських ініціатив, участь держави у фінансуванні культурних, соціальних, природоохоронних, освітніх та інших ініціатив, які ще подекуди з’являються на селі. Ми не можемо «конструювати» сільську культуру або відновлювати її в «лубочному» варіанті, а лише зобов’язані допомогти сільській громаді. Сільська інтелігенція повинна отримати належний рівень життя, інакше вона не в змозі виконати покладені на неї очікування.
Можливо, найменш зрозумілим, але таким важливим для прийдешнього є збереження сільських ландшафтів, відновлення природних і культурних пам’яток, старовинних будівель та споруд. У багатьох місцевостях є чудові, просто унікальні природні, культурні або історичні об’єкти, надзвичайно цікаві природні елементи, про які мало хто знає, а місцеві жителі не відчувають їхньої «ціни». Зберегти їх, популяризувати, привернути увагу суспільства — це так важливо для формування привабливого образу села. Відрадно зазначити, що це відчули ті нечисленні ентузіасти, які займаються сільським туризмом, рекреаційним бізнесом або країнознавством.
Осібно, як працівник освіти, виділив би такий напрям розвитку села, як наближення сільських дітей до міських освітніх, культурних та відпочинкових ресурсів. Адже все, що є в містах, — музеї, парки, театри чи навіть такі банальні речі, як атракціони, трамваї чи бібліотеки, має бути однаково доступне й сільським дітям. Однак зараз, щоб поїхати «в театр», треба оплатити транспорт, харчування, та й учителі супроводжують їх у таких «вік-ендах» на власному ентузіазмі, жертвуючи власними вихідними. Можливо, це не окремий напрям політики підтримки села, але Міністерство освіти повинно подбати, щоб сільські діти заполонили музеї, театри, виставки та відпочинкові об’єкти. Про це думав ще Григорій Сковорода й прагнув, щоб ніхто не міг «...докоряти, що в селі родила мати».
Як бачимо, перед нами «завдань громадина». І дуже непокоїть, а як же така політика здійснюватиметься, адже це вимагатиме значних коштів. А державні гроші, як відомо, наче магніт притягують до себе чимало професійних «захисників прав селян». Саме тому вважаємо, що підходи до фінансування державної підтримки розвитку села мають бути особливими. Наші сусіди виробили декілька принципів політики, які дозволяють мінімізувати неефективний менеджмент. У першу чергу, це чітко визначені й регламентовані, законодавчо закріплені правила. Уся процедура має бути розписана до деталей і можливих надзвичайних випадків. Прикладом того, як не має бути, може сьогодні слугувати один iз елементів нинішньої аграрної політики: положення про Аграрний фонд. Це інституція, яка оперуватиме мільйонними сумами, але її засадничий документ викладений на чотирьох аркушах паперу. Ось де поле для «творчості».
Друге — це публічний характер та парламентський і громадський контроль. Практика довела, що публічні гроші є ласим шматком для багатьох «фахівців». Саме тому все, що стосується публічних коштів, має висвітлюватись у ЗМІ, а всі процедури повинні мати публічний характер, контролюватись на центральному рівні парламентом і на всіх рівнях — громадськими організаціями, всіма зацікавленими особами. Важко й складно працювати в таких умовах, але такі вже вимоги демократії. Що важливо, публічність повинна мати свої наслідки. Бо коли радником Президента призначається службовець, який прославився купівлею супердорогого автомобіля за державні кошти, та ще за сумнівною схемою, то чи можна вірити його порадам? Безкарність помножує порушення.
Третє, що важливо, хоча, можливо, не за всіма заходами, — співфінансування й партнерство. Там, де держава надає допомогу й підтримку, свій внесок має зробити й громада. При цьому слід завжди наголошувати на тому, що внеском громади є певні ресурси. Це може бути особиста участь і праця, а можливо, земельна ділянка, знання, кошти, вміння, будівля — палітра участі є широкою. Дольова участь підніме вартість змін в очах місцевої громади, сприятиме збереженню та розвитку позитивних змін. З іншого боку, це — чудова форма контролю, оскільки селянин уміє цінувати трудову гривню.
Особливу роль у розвитку села мають відіграти місцеві ініціативи. Тривалий досвід співпраці з органами самоорганізації сільського населення на Волині зміцнили мене в переконанні — ще живий здоровий дух українського села. Непоодинокими є приклади, коли громада, згуртувавшись навколо неформального лідера, утримує водогін, будує газопровід, ладнає огорожу цвинтаря. І не обов’язково ці дії мають бути масштабними (як, приміром, будівництво дороги). Приклад: в одному з віддалених сіл Рожищенського району Волині вчителька-пенсіонерка з дітьми напекли простенького печива, заварили чаю з чебрецю та запросили на зустріч ветеранів праці. Людській удячності не було межі, чи не півсела розповідали про подію зi сльозами на очах. А через рік тут уже спільно запалили газ!
Не можна також оминути інституційного забезпечення державної політики підтримки розвитку українського села. У наукових й управлінських колах зондується думка, щоб передати ці завдання у відання галузевого міністерства. Часто посилаються на досвід сусідньої Польщі, де діє міністерство сільського господарства й розвитку села. Не хочеться бути оригінальним, але візьму на себе сміливість стверджувати, що це неправильно й навіть, можливо, шкідливо. Дуже вже різні завдання й об’єкти управління, які на місцевому рівні мало дистанційовані й досить взаємозалежні. Оскільки більшість ініціатив і заходів щодо розвитку села здійснюватимуть органи місцевого самоврядування — сільські та селищні ради (в «безсмертному» варіанті адмінреформи — громадини) — доцільним є формування спеціальної урядової агенції або департаменту. Знову ж таки, під парламентським контролем, пильним оком Асоціації місцевих і регіональних влад та громадськості. Цінний досвід щодо цього нагромаджений Фондом соціальних ініціатив, про існування якого, на жаль, мало хто з невтаємничених щось знає.
Як бачимо, Україні справді потрібна стратегія підтримки розвитку сільських територій, а сам розвиток сільських територій потребує інституційного, організаційного й методичного забезпечення, а вже потім — суттєвого й тривалого системного фінансування. При цьому, повторюю, ми не можемо знову шукати власного «третього шляху». Слід враховувати досвід і надбання європейських країн, особливо колишніх країн із перехідною суспільною моделлю (Польщі, Чехії, Угорщини, Прибалтійських країн). Адже якщо ми хочемо бути в Європі з власним селом, а не лише в складі щасливих власників дипломатичних паспортів та урядово-депутатських мандатів, то мусимо враховувати шлях і напрацювання Європейського Союзу.
Наприкінці хотілося б торкнутись надзвичайно болючої проблеми, яка матиме довготривалі наслідки. П’янство стало справжнім бичем сучасного села. Лібералізація на ринку алкоголю, особливо хвиля «спиртового бартеру», нетривала, але глибока за наслідками, накрили з головою значну частину селян. Чоловіків та, почасти, — жінок. Молодь активно клює на рекламні пропозиції, тому свою безперспективність скрашує в барви доступного алкоголю. П’яниці-чоловіки, опущені жінки, алкоголічні клани, недоглянуті діти, бомжі — все це небачені в українському селі явища. Ні на хвилину не припиняється «святкова вахта» біля сільських генделиків. Кожна нагода є доброю, щоб випити, могорич став звичним, часто безпричинним ритуалом. Остання копійка, відро пшениці, десяток яєць чи день роботи — все це конвертується у випивку під нехитру закуску. Поряд молодь смакує пиво чи вино. Не б’є не сполох влада, немов не бачить проблеми церква, затуркана своїми вимушеними городами освіта також не має в цих питаннях голосу. Читаємо в незабутнього Каменяра: «П’яниці батьки та матері будуть родити дурні, тупоголові та хворовиті діти». Чи може за таких умов село стати скарбницею народного генофонду, хранителем традицій, культури та національної ідентичності безпосередньо?
